— Ми з Тарасом летимо в Анталію, а ти забирай його матір. Через годину ми поміняли замки в твоїй старій квартирі, завтра о дев’ятій привезу тобі Ганну Григорівну. Звільни нижню шафу під памперси. І купи вологі рушнички, мені бігати по аптеках Івано-Франківська часу нема.
Повідомлення прийшло о двадцять третій сорок сім. Я, Соломія Дзядик, тридцяти шести років, стоматологиня з власним кабінетом на Незалежності, сиділа на кухні орендованої квартири й тричі перечитувала цей текст, поки літери не почали розпливатися.
Тарас пішов від мене чотирнадцять місяців тому — до двадцятип’ятирічної Даринки, власниці салону манікюру на Галицькій. А тепер його нова дружина писала мені, наче я їй щось винна.
Я набрала номер. Відповіли миттю.
— Даринко, ти не туди написала?
— Соло, не влаштовуй сцен, — голос звучав по-діловому, наче вона диктувала список покупок. — Ти все прочитала правильно. Завтра Ганна Григорівна переїжджає до тебе.
— З якого дива? Це мати мого колишнього чоловіка! До чого тут я взагалі?!
— А при тому, що ми з Тарасиком летимо. Квитки давно куплені, ще у квітні брали, — вона голосно щось хрумтіла в трубку, схоже на яблуко чи хурму. — У свекрухи три тижні тому був інсульт, права сторона паралізована.
— І що з того?
— Те, що доглядальниця в Івано-Франківську коштує сорок п’ять тисяч на місяць! У нас зараз таких грошей нема, Тарас весь у кредитах через мій новий манікюрний зал на Галицькій. А ти живеш одна, в тебе двокімнатна порожня.
— Ви взагалі при своєму розумі?! Я їй чужа людина!
— Ти вісім років була його дружиною, ти з нею під одним дахом жила! До того ж ти лікарка, руки маєш вправні, качку виносити зможеш. А в мене нігті нарощені й нерви слабкі. Чекай завтра.
Гудки. Я кинула телефон на диван.
Вісім років шлюбу. За всі ці роки Ганна Григорівна жодного разу не назвала мене на ім’я. «Ця знову борщ пересолила». «Ця знову гроші на свої дурниці спустила». А коли ми з Тарасом ремонтували її будинок у Бистриці, я вклала туди триста двадцять тисяч гривень із власних заощаджень, зароблених ще до заміжжя.
Уранці, о пів на восьму, у двері подзвонили. У вічку стояв Тарас — у мене й досі був той самий замок, ключа він так і не повернув до кінця.
— Ксю… Соло, пусти, поговорити треба, — він винувато посміхався, під очима залягли темні тіні.
— Забирайся, — я спробувала зачинити двері, та він устромив кросівку в щілину.
— Це питання життя і смерті, Соломіє, чуєш!
Я знехотя відчинила, але на порозі його тримала.
— В мами правий бік відібрало, вона сама навіть не сяде, — почав він, склавши руки на грудях, як школяр перед директором. — А грошей на сестру-доглядальницю нема, я кредит на два мільйони взяв Даринці на зал. У п’ятницю у неї відкриття другої точки, потім летимо, путівки безповоротні.
— Наймайте доглядальницю, здавайте щось, продавайте машину.
— Соло, ну ти ж сильна! Ти все витримаєш. А Дарина плаче щоночі, у неї тонка психіка, вона від вигляду судна в паніку падає.
— Тобто твоя нова дружина непритомніє, а я маю за твоєю матір’ю прибирати?
— Ти ж лікарка! — випалив він. — Тобі байдуже, пацієнт із зубним болем чи людина лежача.
— Ти щойно порівняв рідну матір із пацієнтом у кресл-крісл?
— Я не те казав! Просто в тебе рука набита, а мама до тебе за вісім років звикла.
— Вона мене ненавидить, Тарасе!
— Все змінилося! Вона багато передумала після інсульту. Тільки на два тижні, ми повернемось і одразу її забиремо.
— Якщо за секунду тебе тут не буде, я викличу поліцію.
Двері зачинилися прямо перед його носом. У мене трусилися коліна, я випила на кухні дві чашки м’ятного чаю, вирішивши, що це просто поганий сон і сила силою жінку не привезуть.
Я дуже помилялася.
Близько другої дня в коридорі щось зашкреблося в замку. Клацнуло — і двері відчинилися. Я забула про старий нижній замок, до якого Тарас так і не віддав ключ.
На порозі стояла Даринка в бузковому спортивному костюмі з вишитим лого. За нею двоє чоловіків у робочих куртках вкочували інвалідне крісло, у якому сиділа Ганна Григорівна.
— Заносимо, хлопці, прямо у вітальню! — командувала Даринка, навіть не глянувши на мене.
— Що ви робите?! — я випустила з рук чашку кави, вона розбилася на кахлі.
Вантажники поставили крісло на мій килим, залишили два великі чорні пакети біля порога й мовчки пішли — Даринка сунула їм гроші й помахала рукою.
— Забирайся з моєї квартири негайно!
— Не кричи, Соло, мамі шкідливо нервуватись, — вона поправила укладку. — У пакетах памперси й ліки. Годувати тричі на день, пюре переважно.
— Забирай її! Я в поліцію дзвоню!
— Дзвони, куди хочеш, — вона усміхнулась, дивлячись у дзеркальце пудрениці. — Виставиш інваліда на сходи? Стаття за залишення в небезпеці, знаєш таку? А мені о шостій манікюр записаний перед відкриттям.
Вона вийшла й замкнула нижній замок ключем Тараса. Поки я добігла до дверей, ліфт уже їхав донизу.
Ганна Григорівна сиділа непорушно, ліва рука мертво лежала на колінах, права половина обличчя трохи перекошена. Але очі світилися старою, знайомою злістю.
— Чого стоїш? — прошамкала вона. — Чаю неси.
— Що?
— Оглухла? Кватирку зачини, дме. У тебе завжди були протяги, недолуга.
Я стояла над розбитою чашкою у своїй квартирі, з жінкою, яка вісім років труїла мені життя.
— Ви розумієте, що ваша улюблена невістка щойно вас викинула, наче старі меблі? — тихо спитала я.
— Даринонька мене не викинула! Дівчинка втомилася, у неї бізнес, а ти й так байдикуєш. Могла б і поважати матір колишнього чоловіка.
— Поважати? Ви мені винні, Ганно Григорівно. Я триста двадцять тисяч у ваш дах у Бистриці вклала, а при розлученні мене з однією валізою на вулицю виставили.
— Не смій на мене голос підвищувати! Неси чай і телевізор увімкни.
Вона й гадки не мала, наскільки жалюгідне її становище — щиро вірила, що Тарас і Даринка вчинили правильно, а скинути її на мене — це справедливо. Бо я тут — «обслуга», а Даринка — «королева».
Жаль, який починав підніматися у мені, зник без залишку.
— Чаю не буде, — сказала я твердо. — Збирайтеся, Ганно Григорівно. Ми їдемо на свято.
— Куди?! — у голосі старої вперше промайнула тривога.
Я замовила таксі з пандусом через застосунок. Ми з’їхали вантажним ліфтом, я котила важке крісло через двір, повний калюж після нічного дощу, повз сусідського кота, що байдуже облизувався на бордюрі. Свекруха всю дорогу скаржилась:
— Куди ти мене тягнеш, мені лежати треба, у мене режим!
— Вам треба підтримати сім’ю. Сьогодні важливий день для вашого сина.
Їхали недалеко — до нового торгового центру на Вовчинецькій, де Даринка відкривала другий манікюрний зал.
— До лікарні? — злякано спитала свекруха. — Не хочу до лікарні, там каші несмачні!
— Ні. На відкриття салону.
Вона завмерла.
— Але Даринонька казала мені туди не можна, там журналісти, там гості поважні, я їм свято зіпсую…
— Нічого. Сім’я має бути разом, — я холодно посміхнулась.
Машина зупинилась біля великих вітрин. Над входом висіла арка з рожевих і золотих куль, напис "Beauty Bar Daryna" світився неоном. Біля дверей стояло кілька кросоверів, зсередини лунала клубна музика, офіціанти розносили на тацях просекко.
Водій опустив пандус, я спустила крісло на асфальт. Свекруха вчепилася здоровою рукою в підлокітник.
— Соломіє, не смій! Тарас тебе вб’є!
— Нехай спробує.
Я покотила крісло прямо до скляних дверей. Охоронець підняв брови, але відступив, коли я штовхнула двері плечем. У холі пахло парфумами й кавою, спалахи фотокамер різали очі. Тарас у новому синьому костюмі стояв біля рецепції з бокалом, поруч сяяла Даринка в облягаючій червоній сукні.
Я направила крісло в центр зали. Колеса тихо котилися по білому керамограніту. Люди почали розступатися, музика раптом стишилась.
Тарас обернувся, посмішка сповзла з його обличчя, бокал у руці хитнувся.
— Сюрприз! — голосно сказала я і зупинила крісло рівно навпроти ідеальної пари.
Потім кинула на підлогу два чорні пакети. Один розірвався — з нього випали упаковки серветок і синя гумова качка, покотилась просто до ніг Даринки.
Гості почали шепотітись, хтось дістав телефон, запис уже йшов.
— Ти чого сюди притягла?! — Тарас кинувся до мене, обличчя пішло плямами.
— Привезла вам вашу маму. Ви, здається, забули її разом з усім цим добром.
— Забирайся звідси, ти нам відкриття зриваєш! — заверещала Даринка, поправляючи сукню тремтячими руками.
— Уже йду, — я спокійно обтрусила долоні. — А Ганна Григорівна залишається. За годину їй памперс міняти, у вас тут купа косметики, впораєтеся.
Свекруха сиділа в кріслі, губи в неї трусилися, вперше в житті вона виглядала жалюгідно й безпорадно.
— Антоша… синочку… — прохрипіла вона до сина.
Тарас навіть не глянув на матір, він дивився тільки на мене, з ненавистю.
— Забери її негайно, я тобі будь-які гроші заплачу.
— Ви мені вже винні триста двадцять тисяч за ремонт вашого дому, — я дістала з сумочки телефон з відкритим застосунком банку, де вже висвітилась квитанція. — Ось реквізити. Переказуєте до п’ятниці — і я знайду для Ганни Григорівни пансіонат із доглядом, добрий, у Тисмениці, я вже дзвонила, місце є. Не переказуєте — вона лишається тут, у вас, на свято щодня. Знімайте, якщо хочете, для реклами.
У залі стояла тиша, тільки хтось клацав камерою. Даринка тягнула Тараса за рукав, шепочучи щось про журналістів, про репутацію салону.
Тарас витягнув телефон, руки в нього тряслися. За чотири хвилини у мене на екрані вискочило повідомлення від банку: надійшло триста двадцять тисяч гривень.
— Забирай тепер її сама, — сказала я. — Таксі з пандусом чекає біля виходу, водій допоможе. У Тисмениці її вже прийме адміністраторка Оксана Іванівна, номер я тобі надішлю смс-кою.
Я розвернулась і пішла до виходу мимо застиглих гостей, мимо офіціанта з тацею шампанського, який досі не наважувався ступити крок. За спиною чулося, як Даринка щось верещить Тарасові про зіпсоване відкриття, і як Ганна Григорівна тихо, майже безголосо повторює синові ім'я.
Дорогою додому я зайшла в аптеку на Незалежності купити собі звичайного валеріанового чаю — того, свого, а не для чужої свекрухи. Продавчиня, дивлячись у телефон, показала мені відео з відкриття салону, яке вже розлетілось по місцевих групах у Telegram.
— Оце жінка молодець, — сказала вона, пробиваючи чек. — Тепер он скільки переглядів.
Я забрала чай, поклала гривні на прилавок і вийшла на вулицю, де вже вмикали вечірню підсвітку на площі Ринок.
