Соломія Дзюба тримала в руках теку з документами так, наче та могла загорітися. У приймальні нотаріальної контори на вулиці Соборній пахло кавою з апарату й свіжим папером — цей запах вона запам'ятає надовго.
Вона прийшла сюди о дев'ятій ранку, хоча запис був на одинадцяту. Просто не могла всидіти вдома, у квартирі на Польських Фільварках, де ще вчора вранці на кухні кричав її чоловік Тарас.
— Ти взагалі розумієш, що робиш? Ти нікому не потрібна зі своїм бізнесом!
Бізнес — це маленька майстерня з ремонту взуття й шкіргалантереї на Пилипа Орлика, яку Соломія відкрила одинадцять років тому на позичені в батька гроші. Тридцять дві тисячі гривень тоді. Першим виробом, який вона власноруч полагодила ще студенткою, був татів дорожній саквояж із верблюжої шкіри, привезений колись із відрядження в Ашгабад, — той саквояж і зараз стояв у неї в майстерні на поличці, потертий, з відірваною й пришитою заново ручкою. Батько тоді жартував: "Ремонтуєш верблюда — далі вже нічого не страшно". Зараз майстерня приносила стабільний дохід, у неї працювали двоє майстрів, і саме цю майстерню Тарас три місяці тому тихенько переписав на своє ім'я — через довіреність, яку Соломія підписала два роки тому, коли лежала в лікарні після операції і довіряла йому вести справи.
Вона дізналася про це випадково, від бухгалтерки Ірини Костянтинівни, яка зателефонувала запитати, чому платіжки тепер приходять на інше прізвище.
Тарас не соромився. Навпаки — він казав це прямо, за вечерею, коли на плиті википав борщ, а він навіть не встав його вимкнути:
— Це моє право. Ти б і без мене нічого не змогла. Хто тобі позичив на ремонт даху? Хто возив тебе на процедури?
— Ти мій чоловік, а не інвестор, — сказала тоді Соломія. Він засміявся й пішов дивитися футбол.
З того вечора минуло два тижні. За ці два тижні вона встигла піти до трьох юристів, і кожен казав одне й те саме: довіреність оформлена законно, оскаржити переоформлення буде складно й довго, потрібні докази тиску або обману.
Найважче було не це. Найважче було те, що донька Христина, якій виповнилося двадцять два, стала на бік батька.
— Мам, ну він просто хоче, щоб у сім'ї був порядок. Ти ж завжди все тягнеш на собі, дай йому хоч раз щось зробити.
Соломія тоді нічого не відповіла. Пішла на балкон, де сушилося простирадло, і довго перебирала прищіпки в коробці — синю, зелену, ще одну зелену, зламану жовту. Просто руки треба було чимось зайняти, поки в голові без кінця крутилася фраза доньки.
Сусідка знизу, баба Люба, тримала на балконі кота на ім'я Персик, який щовечора о сьомій сідав на підвіконня й дивився кудись у двір. Саме на нього Соломія дивилась щовечора, коли виходила покурити — хоч не курила вже сім років.
Наступні дванадцять днів вона майже не спала. Уночі вставала, вмикала лампу над столом на кухні і втретє, вчетверте перераховувала чеки на обладнання — швейні машини, оверлок, преси, — складаючи суми в стовпчик і звіряючи з датами платежів по фоп-рахунку. Пальці, коли вона тримала калькулятор, злегка тремтіли, і вона щоразу починала спочатку, щоб переконатись, що не помилилась ні на гривню.
У кабінеті нотаріуса, куди Соломія зайшла о одинадцятій, сиділа жінка років шістдесяти, Валентина Опанасівна, у окулярах на ланцюжку.
— У вас майстерня оформлена на чоловіка через довіреність, — сказала вона, гортаючи документи. — Але у вас же є окремий договір оренди приміщення на ваше ім'я, ще з дві тисячі чотирнадцятого року. І обладнання куплене на ваші кошти, є чеки?
Чеки були. Соломія дістала з теки товстий конверт, перев'язаний гумкою, — усі до одного, за одинадцять років, звичка бухгалтера за освітою.
— Тоді майстерню як юрособу він, може, і забрав. Але приміщення й обладнання — ваші. Без вашого дозволу він там працювати не може. Ви можете розірвати договір оренди з тим, кого він там поставить, і забрати обладнання. Але майте на увазі, — нотаріус зняла окуляри й подивилась на неї уважніше, — швидко і без ускладнень таке рідко минає. Він може встигнути щось перевезти сам, поставити нового орендаря, зателефонувати власнику приміщення раніше за вас. Треба діяти день у день, без пауз.
Соломія кивнула й одразу, ще в коридорі контори, набрала майстра Богдана, який працював у неї сім років:
— Богдане, приміщення на Пилипа Орлика — моє. Обладнання — теж. Треба перевезти все якнайшвидше, поки Тарас не здогадався. Підеш зі мною?
— Соломіє Іванівно, та я з вами хоч на край світу. Коли?
— У суботу. Він їде на риболовлю з друзями, повертається в неділю по обіді. У нас буде одна доба.
Того ж вечора вона знайшла оренду на Проспекті Грушевського — маленьке приміщення в цокольному поверсі, власник погодився здати з понеділка, але вимагав оплату за перший місяць одразу, готівкою. Грошей у Соломії було саме стільки, скільки треба, ні гривнею більше.
У суботу зранку до майстерні на Пилипа Орлика під'їхала вантажівка. Богдан і другий майстер, Олег, виносили швейні машини, верстати, стелажі з матеріалом, обережно, як хворих. О другій дня подзвонив орендар нового приміщення на Грушевського — сказав, що затримали ключі в попереднього орендаря, віддадуть тільки о шостій. Вантажівка з обладнанням годину простояла у дворі, Богдан курив біля кабіни, а Соломія тримала в руках теку з договором оренди й дивилась на годинник так часто, що зрештою зняла його й поклала в кишеню.
О шостій ключі віддали. До восьмої вечора все стояло в новому приміщенні, ще без світла в одному куті, зате під замком — новим замком, який Соломія власноруч вкрутила ще вчора.
Тарас приїхав з риболовлі в неділю о четвертій, на годину раніше, ніж обіцяв друзям. Соломія якраз забирала останню коробку з фурнітурою зі старого цеху, коли побачила його машину на в'їзді у двір. Серце в неї сіпнулось, вона швидко зачинила багажник і поїхала назустріч, не давши йому доїхати до самих дверей майстерні, — зупинилась поруч, опустила скло.
— Що ти тут робиш? — спитав він, ще не розуміючи.
— Забираю своє. Двері старого приміщення відчинені, зайди подивись.
Він поїхав туди сам. Двері справді були відчинені — новий орендар, знайомий Тараса, якого той устиг привести ще в п'ятницю, стояв посеред порожнього приміщення й тримав телефон біля вуха.
— Соломіє, ти що наробила?! — він набрав її, щойно зрозумів.
— Забрала своє, — сказала вона, хоча голос трохи здригнувся на останньому слові. — Приміщення й обладнання ніколи не належали фірмі, яку ти собі переписав. Юрособа тепер твоя — володій. Порожня.
— Це… це незаконно!
— Подзвони своєму юристу, він тобі те саме скаже, що і мій. У тебе фірма без активів і без майстра. У мене — новий цех на Грушевського й той самий Богдан за верстатом.
На тому кінці було чутно, як він щось говорив ще, але слова вже не мали значення.
Христина зателефонувала через два дні, голос був тихий, зовсім не той, що на кухні два тижні тому.
— Мам, тато каже, ти всіх нас підставила.
— Христинко, я нікого не підставляла. Я забрала те, що моє, і плачу тепер оренду за нове приміщення сама, з власного прибутку. Тато хай платить за свою фірму сам, раз вона його.
Христина мовчала так довго, що Соломія подумала — зв'язок обірвався.
— Мам, а можна я до тебе в цех прийду? Подивлюсь, як ти там.
— Приходь у вівторок, після пари. Тільки взуття зручне візьми, там ще коробки не всі розібрані.
За два дні донька справді прийшла — постояла на порозі, розгублено роздивляючись стелажі, тоді мовчки взяла ганчірку й почала протирати вітрину. Про батька того дня не сказала жодного слова, і Соломія теж не питала.
Новий цех на Грушевського відкрився за тиждень. Над входом Соломія повісила вивіску — просту, без пафосу: "Майстерня Соломії". Своє ім'я вона написала вперше за одинадцять років роботи. А поруч, на поличці біля каси, поставила той самий татів саквояж із верблюжої шкіри — щоб було на що дивитися клієнтам, поки чекають замовлення, і щоб самій пам'ятати, з чого все почалося.
Персик, кіт баби Люби, того вечора, як завжди, сидів на підвіконні й дивився у двір, де вже стемніло і хтось запускав феєрверк на честь чийогось дня народження. Соломія стояла на своєму балконі з чашкою вже холодного чаю і думала не про Тараса, а про те, що завтра о восьмій ранку треба відкривати новий цех, і що замок там вона змінила ще вчора.
