Синя картонна тека з написом чорним маркером "Статутні документи" лягла на стіл приймальні з глухим стуком. Пахло кавою з апарату й хлоргексидином, був понеділок, ранок.
— Ти виводиш себе зі складу засновників сьогодні, — сказала Ярина. — Нотаріус чекає о другій, на Городоцькій.
Зять сидів навпроти, і руки в нього тремтіли над чашкою кави, яку він так і не підніс до рота.
— Яро Степанівно, ну ви ж розумієте, це тимчасово, я поверну…
— Ти вже сказав це двічі. Третього разу не буде.
Ярині Ковальчук було п'ятдесят три, і останні одинадцять років вона керувала невеликою стоматологічною клінікою на вулиці Стрийській у Львові — тією самою, яку разом із чоловіком відкрила ще тоді, коли донька ходила в другий клас.
Клініку вона тримала сама вже сьомий рік. Чоловік пішов з життя раптово, серце, сорок дев'ять років, звичайний вівторок. А через два роки в справу зайшов зять, Дмитро, чоловік доньки Олесі. Спершу — адміністратором, потім — співвласником на папері, бо "так буде зручніше для кредиту на нове обладнання". Ярина підписала. Довіряла.
За чотириста двадцять тисяч гривень той кредит Дмитро оформив на клініку, і виявилось, що частину грошей пустив зовсім не на крісло-стоматологічну установку, а на автосалон — купив собі новий Skoda Octavia. Коли Ярина дізналась, вона мовчала три дні. Не тому, що пробачила. Просто збирала документи.
Олеся, донька, стояла в дверях кабінету — вона вже все знала, мати показала їй виписки з банку ще напередодні ввечері, на кухні, за недопитим чаєм із чебрецем, який так і застиг холодним у чашках.
Дмитро спробував ще раз, тихіше:
— А як же Соломійка? Їй в садочок восени, гроші потрібні…
— Онучку я не кину. А от тебе в бізнесі — вже кинула.
О другій дня в нотаріальній конторі на Городоцькій, серед запаху свіжого паперу й принтера, що постійно заїдав, Дмитро поставив підпис під документом про вихід зі складу засновників товариства. Ярина забрала печатку клініки того ж дня, змінила код на сейфі й через тиждень оформила автосалонну Skoda Octavia — вже не свою проблему, а предмет судового позову проти зятя окремо, без участі клініки.
Того вечора вона вийшла надвір, у двір своєї п'ятиповерхівки на Сихові, де сусідський пес Рекс, як завжди, гавкав на кожного, хто заходив у під'їзд без ключа. Ярина сіла на лавку, витягла з сумки той самий синій рецептурний бланк, який виписала собі сама три місяці тому — "заспокійливе, за потреби" — і жодного разу так і не купила ліки.
Тепер вона розірвала бланк навпіл, склала половинки й поклала назад у сумку, під гаманець.
Соломійка того вечора зателефонувала бабусі — просто розповісти, що навчилась малювати равлика. Ярина слухала, притискаючи телефон плечем до вуха, і різала на кухні яблуко для шарлотки, яку обіцяла спекти на вихідні.
