Ще до того, як Оксана Тимофіївна перестала дихати в тій одноосібній палаті обласної лікарні в Полтаві, вона встигла зробити останній рух рукою — потягнутися до тумбочки, де під серветкою лежала стара цукерничка з жерсті, з якої вона в дитинстві частувала внуків карамельками "Червоний мак". Медсестра Ірина, яка вже одинадцятий рік працює в терапевтичному відділенні і бачила, мабуть, сотні таких прощань, підійшла ближче і взяла цю бляшанку в руки, щоб покласти жінці назад на подушку. Всередині забряжчали не карамельки.
Ірина розповідає це не для того, щоб когось звинуватити. Вона просто була там о пів на четверту ранку, коли за вікном ще горіли фонарі на вулиці Шевченка, а в коридорі пахло хлоркою і чиєюсь принесеною з дому куркою в бульйоні — родичі з сусідньої палати грілися перед довгою ніччю. Вона планувала здати зміну о сьомій і встигнути забрати доньку з садочка, тому на годинник поглядала часто. Але біля ліжка Оксани Тимофіївни зупинилася.
Родина цієї жінки — то окрема історія, яку в місті знали добре, бо син її, Валентин, тримав автосервіс на околиці, на Кременчуцькій трасі, а невістка Марина працювала бухгалтеркою в тому ж сервісі. Три роки тому Оксана Тимофіївна переписала на них СТО — той самий гараж із двома оглядовими ямами і компресорною, який будувала разом з покійним чоловіком з дев'яносто восьмого року. Переписала все, до останньої гайки, залишивши собі тільки однокімнатну квартиру на Половках та оцю бляшанку.
Ірина чула, як за два дні до того в коридорі Марина говорила по телефону — тихо, але не настільки, щоб медсестра, яка міняла капельницю за прочиненими дверима, не розібрала слів. Йшлося про те, що бабуся "ще довго не помре, а гроші на нову фарбувальну камеру потрібні вже зараз". Що можна б "прискорити питання з квартирою, поки вона в лікарні і не заважає". Валентин у відповідь тільки мовчав у слухавку, і це мовчання, за словами Ірини, було страшніше за будь-яку згоду.
Вона зайшла в палату не через ту розмову — просто зайшла за протоколом, перевірити тиск. Оксана Тимофіївна не спала. Дивилася в стелю і тримала цукерничку двома руками, як тримають щось живе.
— Донечко, — сказала вона Ірині, хоча та їй не донька, — а ви заміжня?
Ірина відповіла, що заміжня, є дочка чотирьох років.
— То бережіть свою частку. Не всю дому в чоловікові ім'я, ні. Свою бережіть.
Більше вона нічого не пояснила тоді. А через два дні, під ранок, коли апарати почали пищати частіше, а лікар Гриценко вже стояв у дверях з тим виразом обличчя, який буває тільки в реаніматологів о четвертій ранку, Оксана Тимофіївна попросила Ірину відкрити тумбочку і дістати бляшанку.
Всередині, під шаром справжніх карамельок, лежав складений вчетверо аркуш і ключ від банківської скриньки в "Приватбанку" на площі Незалежності. На аркуші — рукою, яка вже тремтіла, було написано заповіт, складений три тижні тому в нотаріальній конторі на вулиці Соборній, засвідчений і зареєстрований. У ньому вона залишала однокімнатну квартиру не синові й не невістці, а онучці Софійці, яка навчалась на другому курсі медичного і не мала ані копійки за душею. І окремим пунктом — вимогу до Валентина повернути на баланс автосервісу суму в чотириста двадцять тисяч гривень, яку він, за документами, "позичив" у матері під час переоформлення, і яку так і не повернув.
Ірина затрималась ще на годину після того, як мала здавати зміну — не за протоколом, просто не могла піти. Вона потримала руку Оксани Тимофіївни, поки та ще могла стискати пальці, і почула останнє: "Скажіть Софійці, хай не соромиться. Це не подарунок. Це те, що я заробила".
Через три дні, коли Валентин з Мариною прийшли до нотаріуса на Соборній забирати документи на квартиру — переконані, що бабуся, як завжди, не встигла нічого змінити, бо "яка стара встигне до нотаря сходити із хворим серцем", — нотаріус, жінка років п'ятдесяти на прізвище Дацюк, поклала перед ними на стіл копію заповіту і сказала рівно: "Квартира відписана онучці. Заповіт зареєстрований двадцять третього серпня. І ось іще документ по борговій розписці — суд призначить дату протягом місяця".
Марина, за словами тієї ж Дацюк, яка потім розповідала це своїй сусідці Ірині — бо в Полтаві всі одне одного знають, — навіть не встала зі стільця. Валентин мовчав так само, як мовчав тоді в телефон.
Софійка отримала ключі від квартири на Половках через два місяці, коли завершилося оформлення спадщини. Вона не переїхала туди відразу — здала в оренду студентці-подрузі, а гроші почала відкладати на ординатуру. У день, коли їй передали ключі й папку з документами, вона поставила на кухонний стіл ту саму бляшанку з карамельками — бабуся встигла заповісти і її окремо, теж їй — і з'їла одну цукерку, дивлячись у вікно на трамвайні рейки внизу.
Валентин так і не повернув борг добровільно — платив за постановою суду, частинами, по кілька тисяч щомісяця, і кожного разу, коли гроші йшли з рахунку сервісу, бухгалтерка Марина мовчки закривала програму, не сказавши більше жодного слова про фарбувальну камеру.
