Мені шістдесят три, і я тридцять один рік мила голови в перукарні на вулиці Городоцькій. Донька Оксана виросла в квартирі, де взимку батарея гріла тільки в кухні, тому ми з нею завжди сиділи там — вона за уроками, я за в'язанням. Пахло звареною картоплею і мокрою вовною. По телевізору о сьомій йшли новини, і вона казала: "Мамо, зроби тихіше, я формули вчу". Я робила тихіше.
Автомийку купив мені чоловік за рік до смерті — три бокси біля виїзду на Стрий, невелика, але своя. Він тоді сказав: "Це тобі, щоб Оксанка ні в кого не просила". Я вклала туди всі заощадження з відпускних за останні п'ять років і ще позичала в сестри чотириста доларів, які віддавала два роки. Відтоді минуло вже десять років, і мийка встигла стати для мене чимось більшим, ніж просто бізнес.
Зять Тарас з'явився, коли Оксані було двадцять шість. Хлопець непоганий, працював у страховій компанії, водив темно-синій "Шкода Октавія" зі здутим переднім колесом, яке так і не полагодив за три роки. Перший рік він мене називав Ганна Степанівна, потім просто мамо, а потім почав заходити на мийку без дзвінка — подивитися, як йдуть справи, порахувати виручку за тиждень.
Я не одразу зрозуміла, куди він хилить. Він приносив мені яблука з дачі тестя, розпитував про постачальників хімії, знав напам'ять, скільки я плачу мийникам. А потім якось за вечерею, коли Оксана мила посуд і не чула, сказав рівним голосом: "Ганно Степанівно, вам вже важко цим займатися. Давайте перепишемо на мене, а ви будете просто отримувати частину прибутку. Спокійно, без нервів".
Я тоді промовчала — не тому, що злякалась, а тому, що не повірила своїм вухам. У мене в грудях щось стиснулось, і я подумала: невже донька теж так думає?
Оксана дзвонила рідше того року. Раніше — щодня о восьмій вечора, по дорозі з роботи додому, поки чекала на маршрутку номер 29. Тепер — раз на тиждень, коротко, запитання типу "як здоров'я" і одразу "ну добре, бувай, Тарас кличе". Недільні обіди перетворилися на два-три рази на місяць, і кожного разу Тарас зникав кудись у двір "покурити" рівно тоді, коли треба було говорити про мийку.
Я почала думати, що втратила її. Що виростила дитину, яка тепер належить чужому чоловікові з битим лобовим склом і холодними очима. Сусідка баба Стефа з другого поверху казала: "Ганно, вони всі такі тепер. Забирають, поки живі ще, а потім забувають дорогу". Я лише знизувала плечима у відповідь, а вночі лежала й дивилась у стелю, слухаючи, як шумить ліфт за стіною.
Восени Тарас прийшов уже з готовим договором. Роздрукованим, з підкресленими місцями для підпису, у синій папці з логотипом якогось юридичного бюро на Личаківській. Поклав на стіл поряд з чашкою чаю. "Це формальність, — сказав, — просто щоб на випадок, якщо з вами щось трапиться, все було законно оформлено на сім'ю".
Я взяла папку в руки. Пальці трохи тремтіли, не від страху — від злості, яка знайшла форму. І сказала: "Тарасе, дай мені тиждень подумати". Він посміхнувся, ніби вже виграв.
Того ж вечора я подзвонила Оксані і попросила приїхати саму, без чоловіка. Вона приїхала о дев'ятій, втомлена, з роботи, в тому самому пальті, яке я їй купила три роки тому на її день народження. Ми сіли на кухні, і я поставила чайник — просто щоб зайняти чимось руки.
Я спитала прямо: "Ти знаєш, що Тарас хоче переписати мийку на себе?" Вона довго дивилась у чашку, а потім сказала стишеним голосом: "Знаю. Я йому казала, що це неправильно, мамо. Але він каже, що так буде безпечніше для всіх". "Для всіх, чи для нього?" — спитала я. Вона не відповіла.
Я зрозуміла тоді, що донька не проти мене — вона просто застрягла посередині, як завжди застрягають діти між матір'ю і чоловіком, коли не хочуть нікого образити. І це мене якраз і зупинило від того, щоб звинувачувати саме її.
Наступного ранку я пішла до нотаріуса на Шевченка, того самого, що оформляв мені документи на мийку одинадцять років тому. Замість того щоб переписувати щось на Тараса, я склала заповіт — з чіткою умовою: автомийка переходить Оксані одноосібно, без права спільної власності чоловіка, з пунктом про особисту власність, набуту до шлюбу за подарунком. І окремо оформила дарчу на саму Оксану вже зараз, поки жива, щоб ніхто потім не міг сказати, що документ "склали під тиском старості".
Коли Тарас через тиждень знову прийшов з тією ж синьою папкою і питанням "ну що надумали", я поклала перед ним копію дарчої. Сказала спокійно: "Мийка вже оформлена на Оксану. На неї одну. Твого підпису там немає і не буде". Він почервонів, почав щось говорити про сімейний бюджет, про спільні рішення, про те, що "так не заведено". Я не підвищила голос. Просто сказала: "Заведено так, як я вирішила. Я тридцять один рік мила чужі голови, щоб купити цю мийку. І я знаю, кому я її довіряю".
Він більше не приходив на мийку рахувати виручку. А Оксана за два тижні подзвонила мені у звичний час, о восьмій, по дорозі з роботи, і сказала просто: "Мам, дякую". Ми говорили сорок хвилин — про роботу, про те, що в її під'їзді пофарбували стіни, про те, що вона хоче навесні приїхати з ночівлею, як раніше, коли ще жила вдома і пахло вареною картоплею на кухні з єдиною теплою батареєю.
