Олена Гнатівна протирала вітрину майстерні, коли повз проїхала маршрутка номер дванадцять — та сама, на якій вона тридцять років їздила на роботу в трикотажне ательє на Сумській. Зараз тут, у колишньому ательє, стояли токарні верстати її сина Дмитра. Вона сама переписала приміщення на нього шість років тому, коли він тільки одружився з Вікою.
— Мам, ти знову тут швидко порядок навела, — Дмитро витирав руки ганчіркою, не дивлячись на матір. — Я казав тобі не приходити щодня.
— А хто ж вам за товаром поглядить, поки ти на автовокзалі запчастини береш?
Він мовчав. За вікном сіявся дрібний вересневий дощ, у сусідньому дворі гавкав чийсь пес — той самий, рудий, що жив там ще коли Олена Гнатівна сама тут працювала закрійницею. Вона пам'ятала цей двір ще з тканиною в руках, а тепер тут пахло мастилом і залізною стружкою.
Віка з'явилася в дверях підсобки з телефоном у руці, навіть не привіталася.
— Дмитре, я з нотаріусом домовилась на четвер. Треба довіреність на майстерню переоформити, поки мама ще… допомагає.
— Поки я ще жива, хочеш сказати? — Олена Гнатівна поставила ганчірку на верстак.
— Я хотіла сказати, поки ви ще берете участь у справах, — Віка навіть не почервоніла. — Дмитре, ти обіцяв.
Дмитро подивився на матір, потім у підлогу.
— Мам, ми з Вікою вирішили: майстерню переоформлюємо повністю на мене одного. Без твоєї частки. Ти ж і так не працюєш тут офіційно, а по документах виходить плутанина з податковою.
Три роки тому, коли Дмитро тільки почав своє токарне діло, саме Олена Гнатівна продала батьківську квартиру в Пирогові — отримала за неї чотириста тисяч гривень — і віддала сину на перший верстат і оренду. Домовлялись: приміщення оформлюють на двох, порівну. Тепер про це ніхто не згадував.
— А та довіреність, — вона глянула на Віку, — вона на що саме?
— На право продажу, — Віка знизала плечима, ніби йшлося про пачку цукру. — Ми хочемо взяти кредит під заставу приміщення. Розширюватися будемо.
Олена Гнатівна вийшла на вулицю, не сказавши більше нічого. Дощ посилився. Вона дійшла до зупинки, сіла на лавку під розбитим козирком і подзвонила своїй подрузі Тамарі, з якою тридцять два роки пропрацювала в тому самому ательє.
— Тамо, ти ж казала, в тебе зять юрист знайомий є?
— Є, Валера Костюченко, на Клочківській кабінет тримає. А що сталось?
— Приїду — розкажу.
*
Валера Костюченко виявився чоловіком років сорока п'яти, з окулярами на шнурку й звичкою постукувати ручкою по столу, коли слухав уважно. Олена Гнатівна виклала все: продаж квартири в Пирогові, розписку, яку Дмитро тоді написав від руки — про те, що приміщення оформлюють на двох, — і те, що сталося сьогодні на майстерні.
— Розписка є, кажете. — Валера відклав ручку. — А в реєстрі власності хто зараз значиться?
— Дмитро один. Так з самого початку оформили, він казав — тимчасово, для зручності з податковою.
— Ось тут і засада. — Валера зняв окуляри. — Юридично приміщення його. Розписка про намір — не документ на право власності, вона доказ лише того, що були такі домовленості. Але є інший шлях.
— Який?
— Гроші від продажу квартири на рахунок скільки йшли, пам'ятаєте?
— Прямо переказом на його карту. Чотириста тисяч одним платежем, я ще й квитанцію зберегла — банк тоді комісію взяв, я обурювалась.
— Оце і є ваш козир. — Валера постукав ручкою двічі. — Якщо гроші йшли безпосередньо від продажу вашої нерухомості на його рахунок з чіткою метою — придбання обладнання та оренда приміщення, — це можна кваліфікувати як позику або як внесок у спільне майно з правом вимоги частки. Розписка це підтверджує. Подаємо позов про визнання права власності на частку в приміщенні — пропорційно вкладеним коштам.
— А довіреність, яку вони на четвер готують?
— Ви її не підписуєте. Взагалі. Ні на що. А ще — йдемо в той самий нотаріальний округ і подаємо заяву про заборону вчинення реєстраційних дій з приміщенням до вирішення спору. Це називається забезпечення позову.
*
У четвер, о десятій ранку, у нотаріальній конторі на вулиці Полтавський Шлях зібралися четверо: Дмитро, Віка, Олена Гнатівна і Валера Костюченко з течкою документів під пахвою. Нотаріус, жінка років шістдесяти на прізвище Савчук, розклала папери на столі й раптом зупинилась.
— Тут накладено арешт реєстраційних дій, — вона підняла очі на Дмитра. — Ухвала суду від учора. Я не можу оформити довіреність на продаж чи заставу цього приміщення.
Віка вихопила телефон, ніби там могла знайтись відповідь.
— Це якась помилка! Дмитре, ти ж казав, все чисто!
— Помилки немає, — Олена Гнатівна дістала з сумки папку: копію квитанції про переказ чотирьохсот тисяч, розписку Дмитра, позовну заяву зі штампом суду. — Я подала на визнання своєї частки. Половина приміщення моя, куплена на гроші з продажу квартири мого чоловіка, царство йому небесне, і моєї.
Дмитро стояв, не піднімаючи очей від паперів на столі нотаріуса.
— Мам, ти ж могла просто зі мною поговорити.
— Говорила. Три роки говорила. Ти щоразу переводив розмову на інше.
Валера поклав перед Дмитром другу папку.
— Тут пропозиція мирової угоди. Приміщення ділиться офіційно — п'ятдесят на п'ятдесят, як і домовлялись спочатку розпискою. Або судимось, і суд, з огляду на документи, з високою ймовірністю присудить те саме, тільки через сім-вісім місяців і з судовими витратами на ваш бік.
Віка мовчала. Нотаріус Савчук акуратно склала папери в стопку й чекала.
Дмитро взяв ручку, покрутив у пальцях, поклав назад.
— Підписуй, мам. Домовились.
*
Через два тижні Олена Гнатівна отримала витяг з реєстру: приміщення на Сумській тепер значилося у спільній частковій власності — по половині на неї і на сина. Вона не забирала майстерню, не виганяла Дмитра, не продавала свою частку стороннім. Просто того ж дня оформила заповіт у тієї самої нотаріуса Савчук — свою половину приміщення заповідала не синові, а онуці, семирічній Софійці, з умовою, що право розпорядження настане після повноліття.
Копію заповіту вона поклала в конверт і привезла особисто, віддала Дмитру в руки біля дверей майстерні.
— Це щоб ти знав наперед, а не дізнавався потім, — сказала вона. — Софійка виросте — сама вирішить, лишатись у справі чи ні. А поки твоя частка — твоя, моя — моя, і ніхто нікому нічого без підпису не переоформляє.
Дмитро довго тримав конверт, не розкриваючи.
— А якщо я не згоден?
— То подавай зустрічний позов, — Олена Гнатівна застібнула плащ. — Валера тобі підкаже, як це робиться. Він хороший юрист.
Вона пішла до зупинки під тим самим розбитим козирком. Дощ уже минув, а рудий пес із сусіднього двору перебіг вулицю й сів чекати біля миски, яку хтось лишив на порозі колишнього ательє.
