Сьогодні я супроводжую свою Ганнусю в її останню подорож. Дванадцять з половиною років вона проспала біля моїх ніг, і ось тепер настала черга мені сидіти поруч і говорити тихо — тим голосом, яким розмовляєш лише з тим, кого справді любиш.
Мене звати Оксана Гриньків, мені сорок три, я живу в Мукачеві, працюю бухгалтеркою на меблевій фабриці. Ганнуся — вівчарка, яку я взяла цуценям із рук сусіда по гаражному кооперативу; він тоді роздавав приплід просто в коробці біля під'їзду. За вікном моєї кухні вже другий тиждень пахне яблуками — сусідка знову варить повидло на весь під'їзд, і цей запах чомусь весь час змішується тепер зі спогадом про той вечір, коли все стало зрозуміло остаточно.
Тиждень тому я цілу ніч сиділа на кухні й слухала, як вона скиглить у коридорі. Вона перевертала подушку, тягнулася до холодної кахлі під батареєю, крутилася то на один бік, то на другий — і все одно не знаходила положення, яке б хоч трохи зняло біль у задніх лапах. О третій ночі я лягла просто на підлогу поруч із нею, бо стілець мені набрид, і так ми пролежали до світанку.
Ветеринарка з клініки на Духновича сказала прямо, без обхідних маневрів: серце тримається на препаратах, нирки відмовляють, ще один напад — і ми не встигнемо. Вона поклала переді мною папір із результатами аналізів і назвала суму — тисяча двісті гривень за евтаназію та кремацію окремо, я чомусь одразу вирахувала це в голові до копійки, хоча гроші в ту секунду взагалі не мали значення. Дала час подумати. Я думала три дні.
Учора ми зробили собі останню пригоду — останню спільну поїздку, як за старих часів. Виїхали о п'ятій ранку, поки на трасі ще нікого немає, на озеро Синевир у Карпатах. Ми повільно пройшлися стежкою серед смерек, я несла в наплічнику термос із чаєм і її плед у клітинку, а вона нюхала кожен пеньок так, ніби хотіла запам'ятати весь ліс одразу. На одному з пнів вона застрягла — просто сіла й дивилась на мене, мовляв, далі йди сама, і я сміялася, хоч сміх виходив якийсь кривий, і врешті понесла її останні півсотні метрів на руках, хоч вона важить під тридцять кілограмів і в мене потім два дні боліла спина.
Ганнуся завжди обожнювала їздити машиною. І цього разу все було так само. Опустила вікно на своєму старенькому «Форді Фокус» — вона одразу поклала морду на край дверцят, вітер тріпав їй вуха, і кілька годин дороги минули спокійно, без жодного нападу болю. Поруч зі мною. На своєму улюбленому місці.
О сьомій ранку ми приїхали до клініки. У приймальні пахло хлоркою й кавою з апарата в коридорі, по радіо тихо бурмотіла якась ранкова програма, і адміністраторка попросила мене розписатися одразу у двох місцях — я тоді подумала, як безглуздо, що для такого потрібен підпис. Ветеринарка, Ірина Василівна, присіла навпочіпки біля Ганнусі, погладила її по загривку, а тоді подивилася на мене, питаючи без слів, чи готова я. Голка увійшла легко, Ганнуся навіть не сіпнулась — просто зітхнула глибше звичайного, поклала голову мені на коліна, і за півхвилини її вже не стало. Я тримала руку на її боці, доки той бік остаточно не перестав підійматися, а тоді ще довго сиділа так, тримаючи руку на нерухомому боці, поки Ірина Василівна не сказала тихо, що можна побути стільки, скільки треба.
Ввечері я привезла її додому — загорнутою в її старий плед у клітинку, той самий, що брала на озеро. Поховала під старою грушею на бабусиному городі в Чинадієві, туди, де вона любила закопувати кістки. Копала сама, лопата в мене стара, ручка розхиталась, і я на середині роботи зупинилась, бо забула вдома рукавиці, а потім плюнула й копала голими руками. Зверху поклала камінь із озера — той самий, який вона тягала в зубах учора вранці, поки я вмовляла її нарешті його кинути.
Добра дорога, Ганнусю. Тебе любили кожного дня твого життя.
