Галина Тарасівна послизнулася на кризі біля своєї п'ятиетажки на Слобожанській, впустила пакет з хлібом і молоком, і на мить світ перед очима поплив — сіре небо, антена на дальньому балконі, ворона на дроті. Впала не сильно, боком, але встати не вийшло: ліва нога підвернулася ще на порозі підʼїзду, і тепер боліла так, що аж дихати важко.
Було пів на восьму вечора, кінець грудня, той час, коли на вулиці вже нікого — люди пороззаходилися по квартирах, десь бубонів телевізор про новий випуск "Танців з зірками", а тут, на льоду, лежала вісімдесятидворічна жінка сама.
І тут з-за смітника вигулькнув Рекс.
Пес місцевий, приблудний, супроводжував людей ще з осені — то до магазину, то від зупинки. Хтось із мешканців підгодовував його костями з холодця, хтось лаявся, що смердить під підʼїздом. Але Рекс на лайку не зважав, а от Галину Тарасівну впізнавав завжди: вона єдина з усього будинку носила йому в кишені пальта сухарики.
Він не загавкав. Підійшов, обнюхав рукав, тицьнувся мокрим носом у долоню — і почав тягнути її за рукав пальта, обережно, не кусаючи, а немовби показуючи: сюди, треба сюди. Галина Тарасівна спробувала підвестися сама, охнула від болю в нозі й знову впала на бетонну плитку.
Рекс завив. Не по-собачому жалібно — а різко, коротко, тричі, наче кликав когось конкретного.
І покликав. З вікна другого поверху висунулася Оксана Мельник, двадцятидев'ятирічна перекладачка, що працювала з дому і саме сиділа над черговим замовленням, коли почула той дзвінкий, неприродний собачий крик просто під вікном. Вона визирнула — і побачила темну постать на льоду і пса, що крутився навколо неї, немов намагаючись затулити тілом від холоду.
Оксана вибігла без куртки, у самих домашніх капцях, і перше, що встигла зробити — подзвонила 103.
— Тримайтеся, зараз, зараз буде швидка, — повторювала вона, стягуючи із себе шарф і кладучи бабусі під голову.
Рекс лежав поруч, притулившись боком до Галини Тарасівни, і не рухався, поки не приїхала бригада. Фельдшер, молодий хлопець з бейджиком "Денис", потім скаже, що якби бабуся пролежала на морозі ще хвилин двадцять, справа могла закінчитися переохолодженням і, при її віці, чимось значно гіршим.
У лікарні виявили перелом шийки стегна — травма, яку в цьому віці лікарі не люблять озвучувати прямо, бо статистика по таких випадках сумна. Операцію призначили на четвертий день, у Харківській обласній клінічній лікарні, і саме тоді на сцені зʼявився син Галини Тарасівни — Віктор, сорока семи років, власник невеликого автосервісу на Олексіївці.
Віктор приїхав до матері в реанімацію не з квітами, а з ноутбуком.
— Мам, тобі зараз найголовніше — не хвилюватися. Я тут договір підготував, на всякий випадок, щоб я міг усіма справами розпоряджатися, поки ти… ну, поки ти на лікарні. Довіреність на квартиру, щоб я міг і комунальні платити, і взагалі.
Галина Тарасівна, ще під дією знеболювального, підписала. Розбірливо прочитати документ вона не могла — літери пливли, а Віктор тримав ручку прямо біля її пальців, показуючи, де ставити підпис.
Через два тижні, коли її вже перевели з реанімації в звичайну палату і почали ставити на ноги з ходунками, до неї в гості прийшла Оксана — принесла яблука і компот у банці. Розмова зайшла про Рекса (сусіди тепер годували його по черзі, немов рятувальника з нагородою), а потім, між іншим, Оксана згадала:
— А я бачила, як ваш син приходив до нотаріуса на Сумській, з якимись папками. Питав про оформлення дарчої. Це ж, мабуть, на квартиру?
Галина Тарасівна відклала яблуко.
Того самого дня вона попросила медсестру принести їй той договір — копію, яку Віктор залишив "про всяк випадок" у тумбочці. Читала довго, підводячи текст ближче до очей, бо окуляри залишила вдома. І зрозуміла, що підписала не просто довіреність на комунальні платежі. Там був пункт про переоформлення права власності на квартиру на Слобожанській — тридцять чотири квадратні метри, той самий дім, у якому вона прожила сорок один рік, — на імʼя сина, з умовою, що вона отримує право довічного проживання без права розпорядження майном.
— Він хотів мене прибрати з паперів, поки я лежу, — сказала вона вголос, і медсестра, що саме мінила крапельницю, зробила вигляд, що не почула.
Виписалася Галина Тарасівна через три тижні, ще на ходунках, але вже здатна сама доїхати на маршрутці. Першим, куди вона попросила Оксану її відвезти — не додому, а до нотаріальної контори на Сумській, до тієї самої нотаріуски, Людмили Іванівни, яка засвідчувала попередню довіреність.
— Мені потрібно скасувати довіреність, видану на імʼя Віктора Олеговича, — сказала вона, поклавши на стіл паспорт і той самий підписаний в лікарні документ. — І оформити заповіт на квартиру.
— На кого? — уточнила нотаріуска.
Галина Тарасівна на секунду задумалась, потім твердо промовила:
— На Оксану Мельник. Сусідку. І ще пункт: якщо в будинку буде проживати собака породи дворняга, відомий як Рекс, — прошу передбачити витрати на його утримання окремим рядком.
Нотаріуска, звикла до всього, все одно підняла брови, але почала друкувати.
Скасування довіреності зайняло сорок хвилин; новий заповіт — ще годину, разом із засвідченням та оплатою держмита в сімсот вісімдесят гривень.
Віктор дізнався про це через тиждень, коли прийшов до матері з чоловіком з БТІ — оформити переоформлення офіційно, вже без поспіху. Двері йому відчинила сама Галина Тарасівна, вже без ходунків, тільки з паличкою.
— Мам, ми домовлялися…
— Ми нічого не домовлялися, Вітю. Ти мені підсунув папір, коли я лежала в реанімації і не бачила літер. Тепер той папір скасований, є новий заповіт у нотаріуса, копію можеш забрати завтра о десятій, вона тобі все пояснить.
— Мамо, ти серйозно на чужу тітку квартиру пишеш? Вона тобі хто взагалі?
— Вона мені сусідка, яка вибігла в капцях на мороз, коли ти сидів на своєму автосервісі й не піднімав слухавку три дні. І пес, який мене з льоду не давав пропасти, теж більше зробив, ніж ти за сорок сім років.
Чоловік з БТІ мовчки позадкував до дверей, зрозумівши, що документи сьогодні точно не підпишуть.
Віктор постояв ще секунд десять на порозі, потім розвернувся і пішов, не сказавши більше нічого. Двері за ним Галина Тарасівна зачинила сама — і, вперше за багато тижнів, не спираючись на паличку.
А Рекс, який тепер офіційно мешкав у підʼїзді номер два за рахунок пожертв мешканців і однієї конкретної статті майбутнього заповіту, того вечора отримав від Оксани миску з реберцями і залишився спати на килимку біля дверей Галини Тарасівни — просто так, без жодного приводу.
