Я досі пам’ятаю, як пахло того вечора — квашеною капустою з льоху і вогким снігом на ґанку. Мама сиділа біля печі й мовчки перебирала гречку, хоча в хаті було повно роботи. Батько стояв біля вікна, дивився, як падає темрява на дахи Турки, й курив у кватирку.
Мені двадцять п’ять. Я роблю на пилорамі в Самборі, живу з батьками, бо то зручно і всі так живуть. Останні пів року я зустрічаюся з жінкою. Її звати Орися. Їй тридцять вісім. У неї донька Софійка, якій десять, і вона вчиться в музичній школі — грає на сопілці. Я познайомився з Орисею в червні, коли їздив у Дрогобич по запчастини для трактора. Вона продавала паляниці на ринку біля церкви Святого Юра. У неї було таке сонце в голосі, що я купив три хлібини, хоч мені треба було одна.
І ось я сиджу за столом і кажу батькам, що хочу одружитися.
Батько затягнувся востаннє, закрив кватирку, повернувся й сперся руками на стіл.
— Повтори, — сказав він. Не крикнув. Гірше. Сказав так, ніби вже знав відповідь.
— Хочу одружитися з Орисею, — повторив я.
Мама перестала перебирати гречку. У хаті стало чути, як на горищі гуляє вітер.
— З тою розведенкою? — запитала мама. — З тою, що старша за тебе на тринадцять років?
Я хотів сказати, що вона не «та», а Орися, і що тринадцять років — це просто цифра, яку вигадали в паспорті. Але батько не дав мені відкрити рота.
— Якщо ти це зробиш, — сказав він, — ти не отримаєш нічого. Ні хати, ні землі, ні пилорами. Бо я не збираюся своєю працею годувати чужу жінку і чуже байстрюча.
Слово «байстрюча» висіло в повітрі, як запах квашеної капусти. Не зникало.
Я встав. Узяв свою куртку з гвіздка.
— Добре, — сказав я.
Більше нічого. Бо я знав свого батька. Він не блефував. Він усе життя будував цю хату своїми руками, по цеглині, по дошці, кожен цвях забивав сам. І пилораму — то його кров і мозолі. Він віддавав би мені все, якби я привів додому дівчину з сусіднього села, років двадцяти, з доброї родини, яка вміє доїти корову й шанувати свекруху.
А я привів Орисю. З її сопілкою, з її донькою, з її ринком біля церкви. І батько цього не зрозумів. Він не хотів розуміти.
Того вечора я поїхав у Дрогобич. Орися жила в старій квартирі на вулиці Богдана Лепкого, над аптекою. У квартирі пахло валер’янкою і висушеними травами, які вона вішала на кухні пучками. Я піднявся сходами, на третьому поверсі не горіла лампочка, і я в темряві намацав дзвінок.
Вона відчинила не одразу. Була в спортивних штанях і з мокрим після миття волоссям. На плечі висів рушник із вишитими маками. Софійка вже спала.
— Що сталося? — запитала Орися.
— Я сказав батькам.
Вона довго дивилася на мене. Потім узяла рушник, повісила його на крісло і сіла на край дивана.
— Вони проти.
— Вони проти, — підтвердив я.
Орися підхопила з підлоги якусь іграшку — то був дерев’яний коник Софійки — і покрутила його в руках.
— Я так і знала, — сказала вона. — Так і знала.
Я міг би її заспокоювати, але натомість розказав їй про спадок. Про хату, землю, пилораму. Про те, що батько не блефує. Що нам доведеться жити на те, що ми заробимо самі.
Орися поклала коника на стіл. Той стояв хитко, бо одна нога була коротша.
— А ти готовий до цього, Романе? — запитала вона. — Ти готовий, що в тебе не буде нічого? Що ми будемо рахувати копійки?
— Я працюю.
— Ти працюєш на пилорамі свого батька, — сказала вона. — Ти завтра туди повернешся, і він буде дивитися на тебе з-за верстата. А ти будеш знати, що працюєш на людину, яка назвала мою дитину байстрючам.
Це було як ляпас. Не від неї — від правди.
Того тижня я не поїхав додому. Залишився в Орисі, наспав на розкладачці в кімнаті Софійки, серед її малюнків із зозулями й калиною. Софійка прокидалася о шостій, бо треба було їхати в музичну школу на той бік міста. Я підвозив її на маршрутку. Одного ранку вона запитала, чому я не ночую вдома.
— Бо я вже тут удома, — відповів я.
Вона засміялася і показала мені свої нові наклейки з мушліми на пенале.
Минуло два тижні. Батько подзвонив першим. Я саме виходив з території пилорами, руки були в тирсі, і телефон дзвонив у кишені робочих штанів.
— Ти ще маєш ключі від хати? — запитав він без привітання.
— Маю.
— Привези їх. Бо хата — не твоя.
Я стояв біля паркану, дивився, як хлопці зміни завантажують дошки на вантажівку до Львова. Мені щось колело в горлі, але то, може, від тирси.
— Привезу сьогодні, — сказав я.
— І матері не телефонуй більше. Вона після того тижня не говорить.
Я хотів відповісти, але він поклав слухавку.
Увечері я взяв у Орисі старенький «Фольксваген» і поїхав у Турку. Була середина березня, дорога місцями була порожня, місцями — засніжена, і я весь час крутив у голові одне й те саме: як це так, що людина, яка вчила мене бити цвяхи, тепер просить мене повернути ключі від дверей, які я відчиняв усе життя.
Коли я під’їхав, батько стояв на ґанку. Без куртки. Надворі був мороз, і з рота в нього йшла пара. Він не рухався.
Я витягнув з кишені зв’язку. Два ключі, брелок у вигляді лисички — його мені подарувала Орися на День святого Миколая. Я зняв ключі з брелока. Лисичку поклав назад у кишеню.
Підійшов до ґанку й простягнув йому ключі.
Батько не взяв. Він дивився мені в обличчя, і я вперше за довгий час побачив, які в нього червоні очі. Не від куріння. Від безсонних ночей.
— Ти їх вибери, — сказав він.
— Що?
— Вибери. Або ми — або вона зі своїм невдалим життям. Ти не розумієш, що робиш. Вона тобі не пара. Через десять років вона буде стара, а ти — молодий. Вона використає тебе.
Мені хотілося кричати. Але я подумав про Софійку. Про те, як вона грає на сопілці «Ой, ходить сон коло вікон». Про те, як Орися встає о п’ятій ранку, щоб пекти паляниці. Про її руки в борошні, про те, як вона сміється, коли я кажу, що в її квартирі пахне так, ніби в хаті на Маланки.
— Я її вже вибрав, — сказав я.
І поклав ключі йому на перила ґанку. Повернувся й пішов до машини.
— Романе! — гукнув він мені вслід.
Я не зупинився.
Минуло три місяці. У квітні ми з Орисею розписалися в Дрогобицькому РАГСі. Свідками були сусідка Орисі, пані Галина, і мій друг по роботі — Зеновій, який навчав мене працювати з циркуляркою. На весілля ми не мали грошей, то просто попили кави в кав’ярні біля ратуші. Софійка була з нами, у новій білій хустці і з наклейками на щоках. Вона намалювала нам листівку: чотири фігури на тлі гір — я, Орися, вона і пес, якого ми ще не маємо.
Через два тижні після весілля батько приїхав до нас у Дрогобич. Я саме був на роботі, Орися сама вдома. Вона потім розказала мені все дослівно.
Він стояв у дверях, у тій самій старій куртці з капюшоном, яку я пам’ятаю з дитинства. У руках — пакунок, загорнутий у якусь хустину.
— Я хотів би поговорити, — сказав він.
Орися, не знаючи, що робити, запросила його до квартири. Вони сиділи на кухні, і він пив чай із липою. Орися казала, що він не хотів цукру, але насипав дві ложки, бо руки тремтіли.
— Я не виправдовуюся, — сказав він. — Я сказав дурні слова. Але я не міг інакше. Я боявся за нього.
Орися не відповіла. Вона дивилася, як у його чашці тане мед.
— Він єдиний у нас, — вів далі батько. — Єдине що маємо. І я хотів йому дати все. Хату. Пилорраму. Землю. Все. А він… вибрав вас.
Орися каже, що в ту мить їй хотілося вигнати його. Але вона подумала про мене. Про те, як я пів року не розмовляю з батьком навіть по телефону, і щоранку виходжу на роботу на ту саму пилораму, де він працює поруч, і ми не дивимося одне на одного.
— Пане Василю, — сказала Орися. — Ваш син — доросла людина. Він не ваша власність. І Софійка — не байстрюча. Вона дитина, яка вміє грати на сопілці і малює зозуль. Я не прошу вибачень. Я прошу лише одного: не втручайтеся.
Батько допив чай. Поставив чашку на стіл. Розгорнув пакунок. Там був дерев’яний коник.
— Я зробив його для дівчинки, — сказав він. — Для Софійки. Якщо хочете, передайте. А хочете — викиньте. То вже ваша справа.
Він встав і пішов. Орися довго сиділа за столом, тримаючи коника в руках. Він був зроблений з сосни, гладенький, з випаленими на спині ялинками. Ноги цього разу були рівні.
Коли я прийшов з роботи, Орися сиділа на кухні з цим коником.
— Твій батько приходив, — сказала вона.
Я взяв коника. Провів пальцем по гриві. Пахло лаком. Він підписав на копиті: «Софійці від діда Василя».
Ми стояли в коридорі, я тримав коника, а Орися дивилася на мене так, ніби питала: і що тепер?
— Він забирає свої слова назад, — сказала Орися. — Але не так, як ти думаєш. Він боїться. Він не вміє інакше.
Минуло ще три місяці. У серпні мене підвищили на пилорамі — поставили старшого зміни. Це був наказ мого батька. Підписаний його підписом, прізвищем і сухою резолюцією: «Затверджую. Зарплата плюс двадцять відсотків».
Я приніс додому перший раз за довгий час трохи більше грошей. Орися не питала, звідки. Вона пекла паляниці, і на одній коржі написала мені медовим сиропом: «Дякую». Я не дуже зрозумів, за що.
Наприкінці серпня я випадково зустрів батька в майстерні. Він стояв біля верстата, точив ножі для пилорами. Побачив мене, кивнув, відвів погляд і продовжив точити. Я постояв трохи біля дверей, потім узяв із ящика свіжий ремінь для клинопаса і вийшов.
Восени Орися зателефонувала мамі. Вперше за весь час.
— Пане Василю, — сказала вона в трубку. — У Софійки через два тижні звітний концерт у музичній школі. Вона буде грати «Ой, ходить сон коло вікон». Якщо ви хочете прийти — приходьте. Але вирішуйте самі.
Вона поклала слухавку. Стояла біля вікна, дивилася на вулицю, де чоловік у вишиванці продавав гарбузи з багажника старого «Фольксвагена».
Концерт був у четвер, о шостій. Софійка вийшла на сцену в білій блузці, з сопілкою. У залі сиділи батьки, вчителі, бабусі. Я сидів у другому ряду, Орися поруч. Перед початком я обернувся. Біля самих дверей, у темряві, стояв батько. Не заходив. Не сідав. Стояв і слухав.
Софійка грала, а він стояв. Потім, коли зал аплодував, я побачив, що він витирає обличчя долонею.
Після концерту ми виходили зі школи. Батько стояв біля входу, тримав букетик польових квітів — ніби йому було соромно за нього, але він не знав, де купити кращі. Побачив нас, не знав, куди подіти руки.
— Це вам, — сказав він Орисі.
Вона взяла квіти. Подивилася на нього.
— Ходімо до нас, — сказала Орися. — Зваримо чаю. У нас є вершкове печиво з ринку.
Батько не відповів. Але пішов за нами.
Удома ми сиділи на кухні: я, Орися, батько, Софійка. Пили чай з мелісою. Софійка показувала батькові свою сопілку, а він тримав її так обережно, ніби вона була з неї скляна. Потім узяв її в руки і сказав:
— Я в дитинстві теж грав. Тільки на дудці, з верби. Часом виходило щось схоже на мелодію.
Софійка засміялася.
Коли батько йшов, уже стемніло. Він стояв у коридорі, зашнуровуючи черевики. Потім підвівся, подивився на мене.
— Може, колись, — сказав він. — Приїдеш з Орисею і дівчинкою до нас у Турку. На вареники.
— Може, й приїдемо, — сказав я.
Він кивнув. Поправив шапку, відчинив двері, вийшов. На порозі зупинився, ніби хотів ще щось додати. Потім махнув рукою і зачинив двері.
Орися стояла біля вікна, тримала в руках горнятко з чаєм. Вона дивилася, як батько перетинає двір, спиняється біля «Фольксвагена», довго чиркає сірником, прикурює, хоч уже зовсім кинув курити. Потім сідає в машину, і світло фар вихоплює з темряви стару яблуню біля під’їзду.
— Знаєш, — сказала Орися, не обертаючись. — Він усе життя вмів будувати. Тільки вибачатися не вміє.
— Він прийшов, — відповів я. — Це вже щось.
У спальні Софійка вже спала. На столі біля її ліжка стояв дерев’яний коник. На спині — випалені ялинки. Ноги рівні. Я підійшов, накрив її ковдрою, прибрав наклейки з мушлями, що прилипли до подушки. У сусідній кімнаті тихо грав радіоприймач — якісь старі пісні з Львова. Через відчинене вікно пахло вогким осіннім листям і димом із чужих дворів.
Я стояв над Софійкою і думав, що зроблю завтра. Піду на пилораму. Працюватиму, як і вчора. Але тепер у мене є ключ не від хати в Турці, а від квартири над аптекою, де пахне валер’янкою і де на столі ніколи не переводиться мед. Брелок у вигляді лисички. Я помацав його в кишені. Він був теплий.
Батько, можливо, ще довго не зможе сказати «я був неправий». Але він учора сидів у залі й слухав, як грає Софійка. І цього я не забуду.
