Максим Олегович Верес зняв ногу з газу — «Тойота Прадо» сунула по ґрунтівці, немов по стиральній дошці, і він, чесно кажучи, вже пошкодував, що поперся сюди сам, без водія. Село Гайове десь у глибині Кіровоградщини, за сорок кілометрів від найближчого нормального асфальту.
— Ну і дірка, — пробурмотів він, витираючи чоло. Кондиціонер працював на повну, але піт все одно котився з-під коміра.
Ріелторка, молода дівчина на ім'я Оксана з офісу в Кропивницькому, дзвонила три дні тому й розхвалювала цю ділянку так, наче продавала не хату під бляхою, а віллу на Кіпрі.
— Максиме Олеговичу, ви ж хотіли щось на воді, тихе, недорого. Ось саме те. Господар терміново продає, ціна майже вдвічі нижча за ринкову.
— А чого терміново?
— Не знаю, каже — переїжджає. Документи всі чисті, я перевіряла.
Він тоді відмахнувся — головне ціна. У нього самого справи йшли непогано: три автомийки в обласному центрі, ще й СТО прикупив торік. Гроші були, а от відпочивати за останні п'ять років не виходило жодного разу.
Дорога вивела з лісосмуги — і Максим мимоволі пригальмував. Попереду відкрився луг, залитий сонцем, а за ним — річка Синюха, вузька, з піщаною косою. Майже біля самої води, серед старих верб, стояв рубаний будинок під високим дахом. Дерево потемніло від років, але ганок нещодавно підновили, віконниці пофарбовані, паркан рівний, ані кілочка не завалено.
— Оце так, — видихнув Максим. — За таке й потрястись не шкода.
Він заглушив двигун, виліз, роззирнувся. Тиша стояла аж дзвінка, тільки річка шуміла на мілководді, десь далеко мукала корова, а з розчиненого вікна сусідньої хати долинав голос дядька Тараса Компанійця — вечірні новини на повну гучність.
— Агов! Господарі!
Двері відчинилися не одразу. На ганок вийшов чоловік — невисокий, трохи сутулий, у вицвілій картатій сорочці. Максим ступив крок наперед, простягнув руку — і зупинився.
Обличчя здалося знайомим. Ці очі він точно вже десь бачив.
— Добрий день, — сказав господар. — Ви Максим? Мені Оксана телефонувала.
Голос — трохи глухуватий, з характерною звичкою нахиляти голову набік, коли говорить. І я одразу все зрозумів.
Це я стояв на тому ганку. Микола Дідух, для однокласників просто Колька. І переді мною стояв Максим Верес — той самий Максимко з першої парти біля дверей, тільки постарілий, погладшав, у дорогому годиннику й з черевом, яке видавало людину, що звикла їсти в ресторанах.
— Микола, — сказав я. — Можна просто Коля.
Він примружився, і я побачив, як у нього в голові щось складається.
Скажу чесно: я його впізнав ще коли Оксана назвала прізвище покупця по телефону. Верес — прізвище рідкісне, у нашому класі такий був один. Я тоді півночі не спав, думав — продавати чи ні. Але дім треба було продавати, і терміново, а покупець із грошима трапляється не щодня.
Я вчився в тому ж класі, що й Максим, з п'ятого по восьмий. Мати моя мила підлоги в тій самій школі, батька я не мав узагалі, а окуляри носив у металевій оправі, одну дужку тримав синьою ізолентою — грошей на нову не було. Ще й заїкався, коли хвилювався. А Максимко Верес заїкання моє знав добре — і користувався ним, як ніхто інший.
Він не бив мене, ні. Максим бив словами й компанією. Батько в нього завідував райавтодором, тож Максимко ходив у новеньких кросівках, мав кишенькові гроші й завжди був у центрі уваги. А коли я підводив руку на уроці й починав "я… я… я д-думаю", клас реготав — і найгучніше реготав саме Максим. Він передражнював мене на перервах перед дівчатами, називав "Колька-заїка", а якось перед усім класом прочитав уголос мого листа, який я написав однокласниці Олі Гнатюк і по дурості загубив у роздягалці. Того листа Максим знайшов першим.
Три роки я жив із відчуттям, що школа — це не місце для навчання, а місце, де мене щодня перевіряють на міцність. У дев'ятому класі мати перевела мене в іншу школу, на околиці. Там я закінчив десятирічку, вступив у політех у Кропивницькому на будівельника, одружився, працював на будовах, потім сам почав будувати — тепер маю власну бригаду. Дім на Синюсі — це спадок від баби, я його сам відновлював роками, дошку за дошкою.
А продавав я його зараз тому, що донька моя, Марійка, потребувала операції в Німеччині — вроджена вада серця, тримали під контролем, поки не сказали: зволікати не можна, потрібно 380 тисяч гривень, і швидко. Ми з дружиною зібрали, що могли, узяли кредит, а бабиної хати мені було вже не шкода — квартиру в місті продавати не хотілося, там донька мала б де жити після операції.
— Ти… — Максим все ще дивився на мене, ніби намагався переконатися. — Коля Одинцов з нашого класу?
— Дідух, — виправив я спокійно. — Одинцов — то в іншому класі був хлопець, Славко. А я Дідух.
Він почервонів. Забув навіть моє прізвище — а зі мною ж провчився три роки поруч.
— Слухай, — почав він, і в голосі його з'явилося щось непевне, — а ти пам'ятаєш…
— Пам'ятаю, — сказав я. — Заходь, покажу хату.
Ми пройшли всередину. Максим оглядав кімнати, мовчки проводив рукою по колоді стіни, потім зупинився біля вікна, що виходило на річку.
— Дорого продаєш? — спитав раптом.
— За стільки, за скільки Оксана назвала.
— А чого так дешево, якщо чесно?
Я міг збрехати. Але не став.
— Донька хвора. Операція термінова, гроші треба зараз, а не за півроку, поки хтось торгуватиметься за ринкову ціну.
Максим мовчав хвилину, дивлячись у вікно на річку. Потім спитав, майже тихо:
— Скільки треба?
— Ціна за хату вже покриває більшу частину. Решту докрутимо кредитом.
— Я не про хату питаю. Скільки не вистачає загалом.
Я не одразу відповів — не любив, коли хтось лізе в цифри, особливо той, хто три роки мене принижував за очі в ізоленті. Але й гордувати зараз часу не було.
— Сто десять тисяч ще потрібно.
Він кивнув, дістав телефон, щось порахував — і сказав:
— Хату купую за твою ціну. І ще сто десять тисяч переведу окремо, сьогодні ж. Не як подарунок, — уточнив він швидко, побачивши, як я хмурюся, — як позику, без відсотків, повернеш коли зможеш чи не повертай узагалі, як домовимось. Просто… зроби мені одну послугу.
— Яку?
— Скажи вголос, що я був у школі мудаком. Я знаю, що був. Я про той лист пам'ятаю весь час, роками. Хотів колись написати тобі, знайти — і не знав як. А тепер доля сама привела.
Я подивився на нього — не на годинник, не на джип за вікном, а в очі. Той самий Максим, тільки постарілий і, здається, не такий уже впевнений, як тридцять років тому.
— Ти був мудаком, — сказав я рівно. — Три роки. Але хату я тобі продам за домовлену ціну, а позику твою — приймаю, з розпискою, під три відсотки, і поверну, коли зможу. Без подарунків.
Він простягнув руку. Я потиснув.
Через два тижні угоду оформили в нотаріуса в Кропивницькому, гроші прийшли на картку одним переказом, а ще за місяць Марійці зробили операцію в клініці Мюнхена. Розписку про позику я підписав і досі виплачую щомісяця — по сім тисяч, як домовились, без жодних поблажок з боку Максима, хоч він і пропонував списати борг двічі. Я відмовився обидва рази.
Хату на Синюсі він, до речі, так і не переробив під себе повністю — залишив ганок, як був, і навіть стару табличку з моїм прізвищем на поштовій скриньці не зняв. Каже — нехай висить, нагадує.
