Мене звати Денис, мені тридцять шість, і я з тих чоловіків, яких дружина називає «зручним». Не в тому сенсі, що я м'який диван. А в тому, що я не люблю сваритися з рідними. Особливо з тещею, Ганною Захарівною. Тому, коли вона попросила потримати в нашій квартирі речі на час ремонту, я сказав «звісно, мамо» — ще до того, як спитав дружину.
Живемо ми в Полтаві, у трикімнатній на Половках, ще з бабусиної спадщини — квартира записана на мене, це важливо для того, що сталося далі. Дружина моя, Оксана, — бухгалтер у меблевій фірмі, людина спокійна, але з характером, який я тоді недооцінював. У нас двоє котів і балкон, заставлений її банками з томатною пастою на зиму.
Оксана поїхала на тиждень до матері в Кременчук — та якраз лягла на операцію, треба було доглянути. Я лишився сам, працюю з дому, я програміст, тож постійно вдома. І от у понеділок теща подзвонила: у неї в квартирі почали міняти проводку, електрики сказали — тиждень мінімум, пил, стружка, ніде спати. Можна перевезти дещо до нас?
Я, чесно, зрадів, що можу допомогти. Приїхав фургон, і за два дні наша вітальня перетворилась на склад: шафа-купе в розібраному вигляді, коробки з книжками, старий телевізор «Электрон», який теща чомусь досі не викинула, і навіть холодильник «Норд» — маленький, на дачу, за її словами тимчасово.
Коли Оксана повернулась із Кременчука, вона зайшла в квартиру й зупинилась на порозі, наче в чужий будинок потрапила. Пахло картоном і чимось старим, шафяним — той запах, який буває тільки в речах, що довго стояли зачиненими. З кухні на неї дивився увімкнений холодильник тещі — його підключили до розетки замість мікрохвильовки.
— Дениско, — сказала вона тихо, хоча голос у неї зовсім не тихий, коли треба, — це що?
— Мама попросила. У неї проводку міняють.
— На тиждень?
— Ну… приблизно.
Вона нічого не сказала того вечора. Тільки переставила коробку з книжками, щоб пройти до балкона, і я побачив, як вона тричі перечитує етикетку на банці з томатною пастою — ніби шукала в ній відповідь.
Минув тиждень. Проводку теща, за її словами, «ще не доробили». Минув другий. З'явилась ще й швейна машинка «Чайка» і три мішки з постільною білизною. Оксана дзвонила мені щовечора з роботи й питала: «Забрали?» Я відповідав: «Мама сказала, ще трохи». Вона мовчала в слухавку секунд десять, а потім казала: «Добре» — і це «добре» звучало гірше за будь-яку сварку.
На третій тиждень Оксана сама зателефонувала Ганні Захарівні. Я стояв поряд і чув обидві сторони, бо теща говорить голосно.
— Ганно Захарівно, будь ласка, заберіть речі до суботи. У мене племінниця приїжджає в гості, їй ніде буде спати — весь диван заставлений коробками.
— Та куди я їх діну, Оксаночко? У мене ще стеля не готова, маляри тільки в четвер обіцяли прийти.
— На дачу, до сестри, куди завгодно. Просто заберіть.
— Я подумаю, — відповіла теща тим тоном, яким зазвичай кажуть «ні».
Субота настала. Нічого не зникло. Навпаки — у передпокої з'явилась ще й пральна машинка-автомат, стара, «Ардо», яку теща тримала «про запас». Оксана обійшла квартиру, порахувала — вийшло дев'ять коробок, шафа, холодильник, пральна машина, крісло і швейна машинка. Вона глянула на мене так, як дивляться на людину, що спізнилась на власний похорон.
— Рома, — сказала вона, хоча мене звати Денис, і я зрозумів, що вона просто обмовилась з роздратування, — я даю твоїй мамі час до вечора неділі. Потім я почну діяти.
— Оксан, ну це ж мама…
— Це моя квартира теж, — сказала вона рівно. — Записана на тебе, живу тут я. І я хочу мати змогу пройти на кухню, не перелазячи через холодильник.
Я подумав, що вона трохи заспокоїться. Не заспокоїлась.
У неділю ввечері теща приїхала — сама, без вантажника, подивилась на своє добро, потрогала кут коробки з книжками тим самим господарським жестом, яким переставляла речі у власній квартирі сорок років, і сказала фразу, яку я потім довго прокручував у голові:
— Квартира ж Денискова. Я до сина речі привезла, чого ти взагалі втручаєшся?
Оксана нічого не відповіла. Просто дивилась на неї секунд п'ять, а потім сказала:
— До завтрашнього вечора. Все.
Теща пхикнула й поїхала — начебто до знайомої, у якої й перечікувала весь цей «ремонт».
Наступного вечора я повернувся з роботи — я їздив у справах до клієнта в Кременчук, тому весь день був поза домом — і застав дивну картину. Коридор порожній. У вітальні — теж. На місці шафи стояв лише слід на паркеті, світліший прямокутник. Оксана сиділа на кухні з чаєм.
— Де все? — спитав я.
— У сусідів. Я обдзвонила всіх з нашого під'їзду. Баба Ліда з другого поверху забрала швейну машинку — у неї онука шиє. Сім'я з п'ятого взяла холодильник, у них якраз онукові окрема кімната з мінібаром намічається. Пральну машину — прибиральниця з магазину навпроти, вона про таку давно мріяла. Коробки з книжками — бібліотека при школі, дзвонила туди, вони самі приїхали з машиною.
— А шафа?
— Розібрала і виставила на сходовий майданчик, о дев'ятій уже забрали хлопці з ОБГ-групи, там оголошення у чаті будинку висіло.
Я сів. Мовчав хвилини зо дві, дивлячись на світлий прямокутник на паркеті там, де стояла шафа.
— Оксан, вона ж мене вб'є.
— Не вб'є, — сказала дружина спокійно. — Просто зателефонує і буде кричати. Дай їй накричатись.
Теща зателефонувала о шостій ранку. Я не встиг узяти слухавку — Оксана взяла сама.
— Де мої речі?! — я чув крик навіть з іншого кінця кімнати.
— Роздала. Соціальним і сусідам, — сказала Оксана. — Я попереджала. Двічі.
— Та як ти посміла! Це моя власність! Я в суд подам, я тебе по копійці роздягну!
— Подавайте, — відповіла Оксана. — Я зберегла список: кому що і коли передала. Можете забирати назад у людей — тільки прибиральниця вже підключила машину, а бібліотека книжки на облік поставила.
Теща приїхала того ж дня. Стояла в порожній вітальні, наче в приймальні лікарні, і дивилась на світлий прямокутник на підлозі. Я стояв поряд і чекав, що зараз почнеться справжній скандал — з криком, зі сльозами, з фразою «ноги моєї тут більше не буде», яку в нашій родині кажуть, коли хочуть, щоб про неї благали лишитись.
Але вона просто сказала:
— Денисе, забери мене додому.
І я забрав. У машині вона мовчала всю дорогу — двадцять хвилин до її будинку на Огонь-Загорецького. А біля під'їзду, вже виходячи, кинула через плече:
— Оксана твоя — жорстка жінка.
— Вона не жорстка, мамо. Вона просто попереджала.
До суду теща так і не дійшла — юрист, до якого вона звернулась, порахував судові витрати і сказав, що відсудити зможе хіба моральну шкоду в розмірі копійок, бо всі речі роздали безкоштовно і без наміру наживитись. Натомість вона зажадала грошей «за завдані незручності» — сорок тисяч гривень. Я перевів. Оксана не заперечувала, сказала тільки: «Твої гроші, твоя мати».
З тещею ми досі спілкуємось — на свята, коротко, по телефону. У квартиру вона більше нічого не привозить. А на кухні в нас тепер новий холодильник — власний, куплений разом, і про нього ніхто, крім нас двох, не має жодного слова сказати.
