Мене звати Тарас, мені тридцять три роки, і я той самий син, через якого мати досі не спить ночами. Тільки вона розповідає це по-своєму, а я розповім, як було насправді, бо зі сторони завжди видно менше, ніж зсередини.
Дід із бабою купили той наділ під Кременцем ще за союзу, десь у сімдесят восьмому. Дід сам зрубав хату-літник із соснових колод, баба щовесни садила смородину й полуницю попід парканом. Ми з сестрами їздили туди дітьми — я, Оксана і Марічка — а потім уже і я возив туди своїх. Дід помер шість років тому, баба після того на дачу жодного разу не приїхала, казала, без нього там робити нічого. Земля заросла бур'яном по пояс, а хата за кілька зим просто зогнила зсередини. Баба відійшла в лютому, тихо, вночі, уві сні.
Мама — Ганна Степанівна, їй п'ятдесят шість, усе життя пропрацювала кравчинею в ательє на Шевченка, у Кременці ж. Нас у неї троє: Оксана — старша, їй тридцять сім, живе тут-таки в Кременці з чоловіком і двома дітьми. Марічка — молодша, двадцять шість, торік закінчила університет у Львові, зараз шукає роботу. Ну і я, середній.
Після похорону баби треба було щось вирішувати з тим наділом. Мамина сестра, тітка Люба, від своєї частки відмовилась одразу — живе давно в Польщі, каже, їй те поле ні до чого. Лишилась мама сама з усією відповідальністю. Ми ж, діти, того наділу ніколи особливо не любили — комарі, ні зв'язку, ні душу нормального, суцільна нудьга.
"Продавай, мамо, і ділиш порівну на трьох", — сказала Оксана. Продала мама той наділ за двісті сорок тисяч гривень. Ціна нормальна як для тих місць: наділ великий, але без комунікацій, дорога — сама ґрунтівка. Розділила порівну: по вісімдесят тисяч кожному. Перекази зробила в один день, щоб ніхто потім не сказав, що комусь пощастило раніше. І в призначенні платежу однакове написала: "Твоя частка з наділу".
Оксана на ті гроші поміняла всі вікна в квартирі і зробила ванну під ключ. Марічка гроші поклала на депозит. А я мовчав. Мамі нічого не пояснював, ні на що не скаржився.
Того року в мене вже сьомий місяць йшла виплата за кредит, який ми з колишньою дружиною Наталею брали ще одружені — на ремонт у Тернополі, поки жили разом. Після розлучення квартиру лишили їй, а кредит хтось же має закривати. Плюс аліменти на сина, якого мені показують раз на два тижні, і то як пощастить. Плюс оренда однушки в Тернополі — сорок п'ять сотень на місяць, бо на своє житло в мене ще років десять не назбирається. Ті вісімдесят тисяч я закрив кредитом одним махом — і вже за тиждень заснув, не рахуючи в голові боргів.
Мамі про це не сказав. Не тому що соромно, а тому що Оксана про мене вже і так усе знає, а я не хочу, щоб на сімейних застіллях обговорювали, скільки я винен банку. У нас в родині так заведено — біль показувати не заведено.
Місяців через два подзвонив мамі, спитав, чи можна в суботу заїхати, поговорити спокійно. Вона зраділа страшенно — я дзвоню рідко, приїжджаю ще рідше. Після розлучення я взагалі якось замкнувся, ніби весь світ винен у тому, що дружина пішла.
Приїхав я тоді геть худий, з мішками під очима. Напередодні мені зателефонував колишній однокласник, юрист по кредитних справах, і по-простому пояснив, у скільки виллється ремонт даху на орендованій квартирі, за який хазяйка вимагала половину суми з мене — бо, мовляв, "стеля текла, поки я жив". Мама наварила борщу, спекла яблучний пиріг, застелила стіл бабусиною вишитою скатертиною. Я їв мовчки — слова застрягали, і я боявся, що голос затремтить.
Аж за кавою почав говорити. "Мамо, в мене серйозна проблема. Потрібно, щоб ти позичила грошей." "Скільки саме?" — спитала вона, бо що ще питати в такий момент. Я назвав рівно ту суму, яку отримав два місяці тому. Копійка в копійку.
"Петре… тобто Тарасе, — мама завжди плутала мене з дідом, коли хвилювалась, — що сталось із грошима за наділ?" Я дивився на холодильник, ніби там написана якась розумна відповідь на все. "Були борги. Закрив їх тими грошима." "Які борги?" "Кредит, аліменти, оренда. Ти ж знаєш, як після розлучення все склалося." Вона скривилась — знала, що мені важко, знала про низьку зарплату на складі в Тернополі, про оренду, про те, що син тепер бачить мене все рідше. Але про сам кредит не знала нічого — я ніколи не любив, коли мене розпитують.
"Синку, в мене немає вісімдесяти тисяч. Навіть половини немає." "А в Оксани що?" — сказав я вже іншим тоном, різкішим. "До чого тут Оксана?" "Оксана зробила весь ремонт на ці гроші. Вікна, ванна — це ж набагато дорожче вісімдесяти тисяч, мамо. Звідки решта?" "З її заощаджень, мабуть. Не питала." "А може, з тебе."
Повітря в кухні наче загусло, і навіть годинник на стіні став цокати гучніше, ніж завжди.
"Тарасе, кожен із вас отримав рівно однакову суму. До копійки." "Так, але Оксана живе тут же, в Кременці. Ти водиш її дітей у садок, сидиш із ними вечорами, готуєш їм обід. Ти хоч уявляєш, скільки коштувала б нянька за те, що ти робиш безкоштовно щодня?" Мама не знала, що відповісти — і мала рацію частково. Вона справді допомагала Оксані з онуками щодня роками. Але це ж не гроші, це те, що роблять бабусі, бо люблять онуків.
"Це не одне й те саме", — сказала вона. "Для мене — одне й те саме."
Я поїхав того ж дня, навіть пирога не спробував. Уже в дверях обернувся і сказав фразу, яку, знаю, вона тепер прокручує щоночі: "Ти завжди кажеш, що ділиш між нами порівну. Але порівну — це не те саме, що по справедливості, мамо."
Дзвонила мені тричі за тиждень. Я не брав слухавку — не з образи, просто не знав, що сказати, крім того, що вже сказав. На четвертий раз автовідповідач. Написала смс: "Тарасе, давай поговоримо спокійно. Я тебе дуже люблю." Відповів через два дні коротко: "Знаю, мамо. Але це нічого не змінює."
Оксана дізналась — чи то Марічка розповіла, чи я сам їй написав. Приїхала до мами розлючена: "Мамо, я тебе ніколи не змушувала сидіти з дітьми. Ти сама зголосилась. А тепер він цим користується, щоб сказати, що ти йому шкодиш?" Мама не змогла їй пояснити, що виправдовується власне тому, що десь у темному кутку душі досі чує мої слова і не може їх повністю відкинути.
Минув місяць. Я досі не дзвонив. Оксана вважала, що це виключно моя проблема і треба дати мені час перегоріти. Марічка обережно казала, що я, мабуть, перебільшую, але в глибині розуміла мене.
Того тижня я сів і порахував усе на калькуляторі в телефоні: борг банку закритий, залишок оренди за рік — сорок дві тисячі, аліменти на найближчі вісім місяців. Знову подзвонив тому однокласнику-юристу, і той за годину домовився з хазяйкою квартири на розстрочку по ремонту даху — половину суми розбили на шість місяців. Коли поклав слухавку, зрозумів, що дзвонити матері вже нема за чим просити.
Подзвонив їй увечері в неділю. Слухавку взяла одразу, ніби чекала біля телефону весь вечір. "Мамо, я не приїду вибачатись, бо мені нема за що. Але з дахом розібрався сам, розстрочку дали. Хотів, щоб ти знала." Вона мовчала довго, потім сказала: "Приїдь у суботу. Приготую борщ." "Приїду. Але про наділ більше ні слова." "Домовились."
У суботу я приїхав, привіз сина — вперше за два місяці домовився з Наталею на цілий день. Мама вийшла на ганок у своєму старому фартуху, ще з мукою на рукаві, й одразу присіла навпочіпки перед онуком, обіймаючи його так міцно, що той засміявся і почав пручатися. Скатертина бабусина вже лежала на столі, а поряд — тарілка гарячих вареників, які вона ліпила, мабуть, з самого ранку. "Дядьку Тарасе, а баба каже, я можу з'їсти скільки хочу!" — крикнув син із порога. "Можеш, синку, — озвалась мама, не піднімаючи очей від каструлі, — сьогодні можна все."
