— Знову ця кішка зайняла крісло! — голос Світлани Баранової, як завжди, дзвенів роздратуванням. — Маріє! Негайно забери її! Усе в шерсті!
Домробітниця Марія здригнулася.
Зі Світланою краще не сперечатися.
Ще вижене з роботи.
Вона швидко підійшла до крісла.
Білосніжна пухнаста кішка навіть не ворухнулася.
У її родоводі було написано:
Принцеса Діана Велична.
Саме так.
Справжня принцеса.
І виглядала вона відповідно.
Перлинно-біла шерсть.
Витончена мордочка.
Горда постава.
Тільки…
Колишня улюблениця.
Діана мовчки дивилася у вікно.
Вона давно знала цей ритуал.
Марія спробує взяти її на руки.
Вона трохи відсунеться.
Після кількох невдалих спроб жінка відступить.
Раніше за таку непокору її карали.
Іноді на пів дня зачиняли у ванній.
Іноді залишали без вечері.
Тепер було ще гірше.
Її просто перестали помічати.
А для кішки, яка колись була центром уваги, це було найболючішим покаранням.
А ж починалося все зовсім інакше.
Соцмережі захоплено писали:
«Найчарівніша кішка року!»
«Майбутня чемпіонка виставок!»
Перші місяці в будинку Баранових були схожі на казку.
Найдорожчий корм.
Професійні фелінологи.
Особистий грумер.
— Це не просто кішка. Це інвестиція. Вона ще окупить себе всіма своїми нагородами, — любила повторювати Світлана подругам.
Та одного дня все змінилося.
— Як це лише третє місце?! — обурювалася вона. — Ви взагалі розумієте, скільки грошей ми вклали в неї?
Суддя лише спокійно відповіла:
— У вашої кішки незначний дефект прикусу. Для домашньої улюблениці це дрібниця. Але для чемпіонки — вирішальний недолік.
Відтоді життя Діани стало зовсім іншим.
Лагідні руки стали грубими.
Похвалу змінили докори.
Корм став дешевшим.
Догляд — рідшим.
А найбільше боліли погляди.
Погляди, сповнені розчарування.
Діана не розуміла, у чому її провина.
Вона ж залишилася такою самою.
Красивою.
Розумною.
Породистою.
Просто…
Недостатньо ідеальною для чужих амбіцій.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
Одного темного осіннього вечора з’явився шанс.
Хтось із гостей не зачинив вхідні двері.
Діана тихенько вислизнула надвір.
Вона й сама не вірила у власну сміливість.
Чотири дні вона блукала вулицями.
Ховалася у дворах.
Мокла під дощем.
Голодала.
Поки не опинилася в тихому старому дворі на околиці міста.
Саме там її знайшла Валентина Іванівна.
Пенсіонерка саме розвішувала випрану білизну.
Дощ ненадовго припинився.
Треба було скористатися моментом.
Електрика дорога.
Сушарки вона не мала.
Спочатку жінці здалося, що біля сміттєвих баків лежить стара ганчірка.
Та раптом та «ганчірка» ледь помітно ворухнулася.
І видала тихий звук.
Навіть не нявкання.
А швидше…
Ледь чутне, змучене зітхання.