Ірина Дмитрівна вже тридцять років збирає зілля в лісах під Коломиєю, і за ці роки навчилася розрізняти голоси лісу так, як інші розрізняють голоси рідних. Того ранку, наприкінці липня, вона пішла по звіробій — саме той час, коли роса ще не зійшла, а трава пахне так густо, що аж паморочиться в голові. Кошик був наполовину повний, коли вона почула не пташку і не гілку, що тріснула під вітром, а щось інше — глухий стогін.
Вона пройшла ще кроків двадцять і побачила його між двома грабами, на схилі яру, де торік вона брала материнку. Чоловік років тридцяти п'яти, у брудній і рваній куртці, лежав на боці, руки скручені за спиною мотузкою, схожою на ту, якою обв'язують сіно в тюки. Скроня була в засохлій крові, губи потріскані. Ірина не одразу зрозуміла, живий він чи ні — і лише коли він застогнав ще раз, вона впустила кошик і кинулася до нього.
Фляжку з водою вона носила завжди — звичка ще з тих часів, коли доглядала матір, прикуту до ліжка. Змочила краєчок хустки, провела по губах. Чоловік розплющив одне око, друге запливло синцем.
— Хто ви… — прохрипів він.
— Мовчи. Зараз розв'яжу.
Мотузка в'їлася глибоко, зап'ястки посиніли й набрякли. Ірина довго поралася з вузлами — руки в неї сильні, звичні до роботи з травами й корінням, але тут довелося попотіти хвилин десять, поки петлі піддалися. Чоловік скрикнув, коли кров ринула назад у пальці.
— Встати можеш?
Він спробував — і осів назад на землю, ноги не тримали. Ірина відламала суху гілляку ліщини, дала йому в руки замість палиці, а сама підставила плече.
До Тарасівки, де вона жила, було зо два кілометри лісом, потім ще поле. Ішли повагом — вона попереду, він, спираючись на гілку й на її плече, за нею. Кілька разів він падав на коліна, і щоразу вона зупинялася, чекала, дивлячись убік, щоб не бентежити його гордість. Десь на середині шляху почула гавкіт Рябка, свого пса, — той вибіг назустріч і крутився під ногами, поки Ірина не прикрикнула на нього.
Двір вона обійшла з тильного боку, повз хлів, щоб сусідка баба Килина, яка з ранку до вечора сидить на лавці біля воріт і все бачить, не встигла роздивитися незнайомця. Завела чоловіка в сіни, посадила на лаву, зняла з печі казанок з теплою водою — обмити рани.
Лише коли розстебнула йому куртку, щоб оглянути ребра, побачила на внутрішній стороні комірця вишиту мітку — літери "В.К." і герб, який впізнала одразу, бо його щотижня показували в новинах. Хустка вислизнула з пальців і впала на підлогу.
— Ви… Вадим Ковальчук? Той, що очолює обласну прокуратуру?
Чоловік розплющив очі ширше, ніби вагаючись, чи варто зізнаватися.
— Був. Поки мене не забрали з власного авто на трасі під Снятином.
Ірина сіла на лаву поруч, руки самі знайшли рушник на коліні й почали м'яти його в жмут, ніби викручували мокру білизну. Про зникнення прокурора Ковальчука вже три дні говорили по всіх каналах — казали, поїхав у відрядження до Львова і зник. Версії висували різні: від нещасного випадку до втечі за кордон із чужими грошима. А вона тим часом обмивала йому рани звичайнісіньким відваром деревію, як обмивала б будь-якого заблукалого грибника.
— Хто це зробив?
Він довго мовчав, дивлячись на свої понівечені зап'ястки.
— Люди Гринчука. Того, кого я мав здати суду за схему з держзакупівлями лісу на мільйон двісті доларів. Пропонував мені чотириста тисяч, аби закрив справу, — а коли відмовився, вирішив, що простіше закопати мене в яру.
Ірина заклопотано металася по хаті, шукаючи чисту сорочку покійного чоловіка, приклала до синця на скроні капустяний лист, зафіксувала бинтом. У голові стугоніло одне: людину, яку вона привела під свій дах, шукає ціла область, і водночас ті, хто його зв'язав, теж, певно, шукають — щоб довести діло до кінця.
Надвечір, коли Вадим уже міг сидіти без чужої підтримки, вона винесла з комори старий кнопковий телефон, який тримала на випадок, якщо міський заб'ють сніги взимку.
— Дзвонити нікуди не можна, — сказав він тихо. — Гринчук має людей у поліції на районі. Якщо вони дізнаються, де я, — приїдуть по обох. Дзвони тільки одному чоловіку, і більше нікому.
— То кому?
— Є слідчий, якому я довіряю. Полковник Гаврилюк, антикорупційне бюро. У нього своя команда, з обласною поліцією не пов'язана, — саме тому Гринчук його не купить і не підкупить. Номер його особистого — 067… я пам'ятаю напам'ять, бо телефонував із того номера в найгірші тижні, коли готував справу проти Гринчука. Мій телефон забрали разом з машиною.
Ірина набрала номер, який він продиктував по пам'яті, тремтячим голосом. Довго нікому не відповідали, потім чоловічий голос запитав, хто дзвонить.
— Скажіть — Ковальчук живий. Тарасівка, Коломийський район, хата знахарки Ірини Бойко.
Вона поклала слухавку й зрозуміла, що щойно перетнула межу, з-за якої немає вороття.
Ніч минула в тривозі — вона не спала, сиділа у сінях з кочергою напоготові, дослухаючись до кожного звуку на подвір'ї. Рябко раз загавкав на щось у бур'янах, і вона стиснула кочергу так, що аж пальці заболіли, але то виявився їжак.
Під ранок, ще до світанку, на сільській дорозі загуркотіли машини — не одна, а кілька. Ірина визирнула у вікно й на мить завмерла з надією: невже це вже по них, невже так швидко? Але біля воріт баби Килини зупинилися два позашляховики без жодних номерних знаків і без мигалок, а з них висипали чоловіки в камуфляжі, які розійшлися по дворах. У людей Гаврилюка, полковника з бюро, точно була б поліцейська машина з написом і прапорцем — а тут нічого, крім чорних курток і тиші.
— Це не твої, — видихнув Вадим, підводячись із лежанки, хоч ноги ще тремтіли. — Це Гринчукові. Питають сусідів, шукають дім, де могли б ховати чужого.
Ірина схопила його за руку й потягла через город до старого льоху, де зберігала на зиму картоплю й соління, — вхід був замаскований дерев'яним щитом, зверху завалений хмизом ще з осені. Вони встигли залізти туди за кілька хвилин до того, як у двір зайшли двоє чужих.
Крізь щілини в дошках Ірина бачила чоботи, що ходили по подвір'ю, чула, як хтось грюкнув дверима хліва. Один голос запитав про самотню бабу, що живе на краю села й лікує людей травами. Другий буркнув, що перевірили вже три хати, і пора рухатися далі — світло, мовляв, скоро, а їм наказано не світитися вдень.
Коли машини нарешті поїхали, Ірина ще годину не наважувалася вилізти. Ноги затекли, і коли вона таки виповзла з льоху, довелося триматися за одвірок, поки повернулася кров у ступні.
Гаврилюк почув про Тарасівку ще звечора — Ковальчук назвав село й прізвище знахарки, і полковник одразу підняв двох людей зі своєї групи, яким довіряв ще з часів спільних справ проти обласних "дахів". Виїхали з Києва тієї ж ночі, дорогою домовлялися з обласною поліцією Івано-Франківщини обережно, через одного знайомого заступника начальника, якого Ковальчук сам колись перевіряв і знав, що той чистий. Блокпости на в'їздах в район встигли виставити тільки під ранок наступного дня.
Гаврилюк приїхав у Тарасівку сам, без сирени, коли сонце вже стояло високо. Постукав у двері до баби Килини, показав посвідчення, запитав про сусідку-знахарку. Та тільки рукою махнула в бік города — там, мовляв, вона, з граблями. Він застав Ірину саме за тим, що вона розвішувала на мотузці випрані бинти, якими перев'язувала Вадима, — і коли він назвав своє ім'я, вона мовчки кивнула на хату.
— Живий? — тільки й запитав полковник, ще не дійшовши до порога.
— Живий. У льоху сидів учора, поки чужі по подвір'ю тупали.
Вадим вийшов їй назустріч сам, тримаючись за одвірок, і коли Гаврилюк подав йому руку, той не потис її одразу — просто стояв і дивився, ніби перевіряв, чи справді це не сон.
Того ж дня на трасі під Коломиєю зупинили позашляховик з двома чоловіками без документів — у багажнику лежали лопати й моток мотузки, точно такої, якою був зв'язаний Вадим. Гринчука взяли за кілька днів, уже під Чопом, коли він намагався перетнути кордон із паспортом на чуже прізвище.
Вадим одужував у Ірини ще три дні — довше не міг, бо потрібен був у Києві для дачі свідчень. За цей час вона встигла звикнути до того, що в її тихій хаті знову хтось є, окрім Рябка й баночок з настоянками на підвіконні. Він їв її борщ мовчки, по дві тарілки, і одного разу сказав, що такого смаку — з пастернаком замість звичайної моркви — не куштував відтоді, як бабуся була жива. Прощаючись, він поклав на стіл конверт. Ірина витерла руки об фартух, узяла з полиці банку з сушеною матіркою й поставила її просто на конверт, ніби він був звичайною серветкою під банку, і пішла проводжати його до воріт.
Минуло два місяці. У жовтні, коли в Тарасівці вже топили грубки й баба Килина знову годинами сиділа на лавці, обговорюючи з сусідками, хто ж то за таємничий чоловік ховався того літа в хаті знахарки, до Ірини приїхав нотаріус із Коломиї з паперами на підпис.
Виявилося, Вадим Ковальчук через свого адвоката оформив на її ім'я земельну ділянку в два гектари поряд із селом — ту саму, яку рік тому хотів прибрати до рук Гринчук під вирубку лісу для тієї самої оборудки з держзакупівлями. Тепер ділянка належала їй, з правом висаджувати там лікарські трави й будувати, якщо забажає, невеликий будиночок для прийому хворих.
Ірина поставила підпис під документом звичайною кульковою ручкою, яку тримала в кишені фартуха ще з базару, згорнула аркуш і поклала в шухляду комода — туди ж, де лежали засушені трави на зиму. За вікном Рябко гавкав на когось у бур'янах — знову, мабуть, їжак.
