Валентина Сергіївна стояла біля вікна й мовчки дивилася, як мороз виводить на склі химерні візерунки.
Синоптики обіцяли мінус тридцять.
А вночі — ще холодніше.
Вона важко зітхнула.
Раптом знизу долинули голоси.
Спочатку тихі.
Потім усе голосніші.
І раптом пролунав різкий крик:
— До вечора! Чуєте?! До вечора цього кота тут не повинно бути!
Цей голос знав увесь будинок.
То був Петро Іванович, голова ОСББ.
Валентина Сергіївна накинула на плечі теплу хустку, вийшла з квартири й швидко спустилася на перший поверх.
Біля входу вже стояли сусіди.
Хтось вибіг у домашніх капцях.
Хтось навіть не встиг застебнути куртку.
Усі мовчки дивилися на Петра Івановича.
Він стояв посеред під’їзду, червоний від злості, й сердито показував пальцем на батарею.
Там, згорнувшись клубочком, лежав рудий кіт.
Худенький.
З обдертим вушком.
Увесь тремтів від холоду.
— Ось він! — гримнув Петро Іванович. — Цей бродяга! Від нього всюди шерсть! Сморід! Я відповідаю за порядок, а ви тут притулок для тварин влаштували!
— Петре Івановичу… — тихо озвалася тітка Ганна з третього поверху. — Та він же нікому не заважає…
— Не заважає?! — різко повернувся до неї чоловік. — А хто скаржився на шерсть? Хто казав, що через нього блохи? Думаєте, я собі це вигадав?
Тітка Ганна лише опустила очі.
Більше нічого не сказала.
Валентина Сергіївна міцно стиснула кулаки.
Їй дуже хотілося заступитися за кота.
Сказати хоч слово.
Та горло ніби перехопило.
Усі слова застрягли десь усередині.
— Коротше кажучи, — відрізав Петро Іванович. — До шостої вечора його тут бути не повинно. Якщо самі не приберете — я викину його надвір. Усім зрозуміло?
Він уважно подивився на людей.
Ніхто не відповів.
— Я питаю — зрозуміло?!
— Зрозуміло… — тихо буркнув один із чоловіків.
Петро Іванович задоволено кивнув.
Голосно грюкнув дверима.
І пішов.
Сусіди повільно почали розходитися.
Хтось лише зітхнув.
Хтось мовчки похитав головою.
А рудий кіт так і залишився лежати на теплій батареї.
Маленький рудий клубочок.
Він навіть не здогадувався, що за кілька годин його можуть винести на страшний мороз.
Валентина Сергіївна повільно піднялася на четвертий поверх.
Зачинила двері.
Сіла на кухні.
І довго дивилася в одну точку.
Увечері буде мінус тридцять.
Він не виживе.
Вона знала це напевно.
Колись багато років тому вона знайшла біля під’їзду маленького горобця.
Він лежав у снігу.
Замерзлий.
Майже неживий.
Вона принесла його додому.
Зігрівала.
Намагалася врятувати.
Та було вже запізно.
Надто запізно.
Валентина Сергіївна підійшла до вікна.
— Господи… Що ж мені робити?.. — тихо прошепотіла вона.
Вона знову сіла.
Руки тремтіли.
Було страшно.
Страшно, що Петро Іванович влаштує скандал.
Що почне кричати.
Що сусіди відвернуться.
Що назвуть її дивакуватою.
Але ще страшніше було уявити маленького рудого котика, який лежить у заметі.
Сам.
Нерухомий.
Замерзлий.
Ближче до вечора Валентина Сергіївна знову спустилася вниз.
Кіт усе ще лежав на батареї.
Побачивши її, повільно підняв голову.
Подивився настороженими жовтими очима.
— Ну що, руденький… — тихо промовила вона. — Невже тобі зовсім нікуди йти?
Кіт мовчав.
Валентина Сергіївна обережно простягнула руку.
Легенько погладила його по худенькій спині.
Він здригнувся.
Та не втік.
Через мить тихенько замуркотів.
У жінки защеміло серце.
Вона зрозуміла, що цього бідолаху, мабуть, уже дуже давно ніхто не гладив.
Вона ще раз провела рукою по його шерсті.
І повільно повернулася до себе.
Близько пів на шосту в під’їзді знову почулися голоси.
Валентина Сергіївна прочинила двері.
Лише трішечки.
Щоб бачити, що відбувається.
Унизу стояв Петро Іванович.
Поруч із ним були двоє чоловіків із сусіднього будинку.
Один із них тримав у руках великий мішок.
— Ось він, шкідник, — холодно сказав Петро Іванович. — Забирайте.
Чоловік із мішком зробив крок до батареї.
Саме в цю мить зі своєї квартири вийшла тітка Ганна.
Зупинилася.
Подивилася на мішок.
— Ви що робите?
— Не бачиш? — різко відповів Петро Іванович. — Робимо те, про що домовилися.
— Петре Івановичу… Може, не треба?.. — тихо сказала вона. — Може, хтось іще забере його…
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
Петро Іванович лише презирливо пирхнув.
— Забере? Уже тиждень усі так говорять. Нікому він не потрібен.
Чоловік із мішком підійшов ще ближче.
Кіт відчув небезпеку.
Повільно підвівся.
Притиснув вуха.
Та був надто виснажений холодом і голодом, щоб утекти.
Валентина Сергіївна більше не могла мовчати.
Вона широко відчинила двері.
Швидко спустилася сходами вниз.
Усі обернулися до неї.
— Не чіпайте його!
У під’їзді запала така тиша, що стало чути навіть муркотіння батарей.
— Що? — невдоволено перепитав Петро Іванович.
— Я сказала — не чіпайте його.
Її голос тремтів.
Та в очах уже не було страху.
Лише рішучість.
Петро Іванович усміхнувся з насмішкою.
— І що ж ти збираєшся робити?
Валентина Сергіївна подивилася на рудого кота.
Потім спокійно відповіла:
— Якщо він нікому не потрібен… Відтепер він буде моїм.
У під’їзді запанувала мертва тиша.