Дарина неуважно гортала стрічку в телефоні, чекаючи, поки Андрій повернеться з магазину. На плиті тихо булькав борщ, у квартирі пахло часником і свіжою випічкою. Вона машинально зайшла в банківський додаток — просто перевірити, чи не прийшла ще премія, яку обіцяв чоловік. Відкрила накопичувальний рахунок. І завмерла.
Замість шістсот шістдесяти тисяч там світилося менше десяти.
Спочатку подумала — помилка. Перезавантажила сторінку. Ще раз. В очах потемніло. Два роки. Два роки вони відмовляли собі у всьому. Жодної поїздки на море, жодного нового телефона, речі доношували до дірок. Вона ночами писала тексти для чужих сайтів, а він брав додаткові зміни. Вони збирали на будинок. Невеличкий, за містом, але свій. І ось тепер майже всі гроші зникли.
Вхідні двері клацнули. Андрій зайшов із пакетами, веселий, розчервонілий від морозу.
— Я тут сиру взяв, як ти любиш. І ту італійську каву, пам’ятаєш? — гукнув він із коридору, струшуючи сніг із шапки.
Дарина повільно підвелася з дивана, тримаючи телефон у руці.
— Андрію, — голос прозвучав чужо й глухо. — Де гроші?
Він поставив пакети на підлогу, зняв куртку і лише потім глянув на неї. Усмішка все ще блукала на губах.
— Ти про що?
— З нашого рахунку. Там майже нічого немає. Шістсот тисяч зникли.
Він зітхнув і зайшов на кухню, почав мити руки.
— А, це… Я мав тобі сказати. Це я витратив.
Світ похитнувся. Дарина схопилася за одвірок.
— Що значить — «витратив»?
— У мами ювілей у суботу. Шістдесят п’ять років. Я оплатив банкет. Ресторан, ведучий, музика — ну, все як годиться.
— Ти жартуєш?
— Дарино, ну не починай. Я знав, що ти почнеш сперечатися, тому зробив сюрприз. Мама заслужила.
Він витер руки рушником і розвернувся до неї, наче нічого особливого не сталося.
— Які шістсот тисяч? — прошепотіла вона. — Це ж усі наші заощадження. Будинок… ти казав: ще трохи — і вистачить на перший внесок.
— Будинок почекає. Матері шістдесят п’ять — це раз у житті. Що важливіше?
Дарина мовчки дивилась на нього. Їй хотілося кричати, але слова застрягли в горлі. Він справді не розумів. Справді вважав, що після всіх безсонних ночей, після її підробітків, після того, як вони разом вирішили — він має право одноосібно розпорядитися всім.
— Ти хоч уявляєш, скільки я працювала на ці гроші? — нарешті вимовила вона. — Ти знаєш, що я відмовилася від усіх замовлень у відпустку? Що я півтора року сплю по чотири години?
— Я знаю, — Андрій насупився. — Але це не привід робити трагедію. Заробимо ще.
— Справа не тільки в грошах! — її голос зірвався. — Справа в тому, що ти навіть не спитав. Ти просто взяв і витратив усе. Наче я — порожнє місце. Наче моя думка не має жодного значення.
Він важко опустився на стілець.
— Ти завжди драматизуєш. Мама стільки для мене зробила. Я не міг їй не влаштувати свято.
— А я? Я для тебе нічого не зробила? — вона відчула, як до горла підступає гіркий клубок. — Андрію, ми двічі на місяць їздили до неї на дачу. Ми купували їй нові меблі. Ми оплачували лікування її тітки. І все це — не питаючи мене. Але тепер… тепер це вже не просто меблі. Це шістсот тисяч нашого спільного майбутнього.
Він мовчав. І це мовчання було ще гіршим за будь-які виправдання.
У суботу ресторан «Гетьман» на Подолі виблискував гірляндами. За довгим столом сиділо сорок гостей, грали музики, фотограф раз по раз ловив у кадр іменинницю. Лариса Миколаївна у темно-вишневій оксамитовій сукні сяяла, приймаючи вітання. Андрій був на сьомому небі — носився між столиками, піднімав келихи, промовляв тости.
Дарина сиділа в кінці столу, байдуже колупаючи виделкою салат. Кожен ковток шампанського відгонив гіркотою. Кожна прикраса, кожна серветка кричали: «Це твої гроші». Вона дивилась, як свекруха голосно сміється, і відчувала не злість, а порожнечу.
Після танців Лариса Миколаївна підпливла до неї.
— Дариночко, правда чудовий вечір? Андрійко так постарався!
— Авжеж, — процідила Дарина. — Дуже дорогий вийшов вечір.
Свекруха не вловила сарказму. Вона глянула на сина, який саме наливав коньяк дядькові, і гордо додала:
— Син має вміти догодити матері. Це святе.
— А дружині? — несподівано для себе запитала Дарина.
Лариса Миколаївна кліпнула очима, потім усміхнулась.
— Ну що ти порівнюєш? Мама ж одна.
Повертались додому мовчки. У салоні пахло тютюном і чужими парфумами. Андрій стискав кермо, дивлячись на дорогу. Біля під’їзду він нарешті заговорив:
— Ти весь вечір просиділа з таким обличчям, наче тебе силоміць притягли.
— А хіба не так? — тихо відповіла Дарина.
— Боже, Дарино! Мама щаслива, усім сподобалось. Невже не можна хоч раз не думати про гроші?
— Справа не в грошах, — вона різко повернулась до нього. — Справа в тому, що ти навіть не порадився. Ти вкрав наше майбутнє для її свята.
— Вкрав?! — він грюкнув долонею по керму. — Ти просто скупа! Тільки про себе й думаєш.
Ці слова вдарили наче батіг. Вона побачила в його очах не просто гнів, а вперту, глибоку впевненість. Він справді вважав її скупою. Два роки економії, безсонні ночі — все це було в його очах лише «скупістю».
— Знаєш що, — видихнула вона, відстібаючи ремінь безпеки. — Якщо повага до спільних рішень для тебе — це жадібність, то в нас справді великі проблеми.
Вдома вони розійшлися по різних кімнатах. Дарина довго сиділа в темряві, прислухаючись до звуків. З вітальні долинали уривки телефонної розмови.
— Так, мамо, все було супер… — пауза. — Ні, вона просто втомилася. Трохи переживає через витрати, але то мине. Дарина занадто зациклена на грошах.
Щось усередині неї обірвалося. Він знову обговорював її з матір’ю. Знову робив із неї проблему.
Наступного ранку Дарина зустрілася з подругою Соломією у невеличкій кав’ярні на Золотих Воротах. Вони пили лате, і Дарина вперше розповіла все без звичних «але він же хороший». Соломія слухала мовчки, лише зрідка кивала.
— А скажи чесно, — тихо спитала вона, — ти хоч раз була для нього на першому місці? Не його мати, не його зобов’язання, а саме ти?
Дарина розтулила губи, щоб відповісти, але не змогла. Тому що не знала. Жодного разу.
Вона повернулася додому пізно ввечері. Андрій сидів на кухні, перед ним стояв недопитий чай. Вигляд у нього був змарнілий.
— Дарино… давай спокійно поговоримо.
Вона сіла навпроти.
— Давай.
— Я розумію, що треба було обговорити гроші заздалегідь. Я винен. Але й ти перегнула палицю. Ти зробила з моєї матері ворога.
— Андрію, — вона втомлено потерла скроні, — проблема не в твоїй матері.
— А в чому?
— У тому, що ти не бачиш у мені партнера.
Він нахмурився.
— Це дурниці.
— Ні. Партнера питають. З партнером радяться. А ти мене просто ставиш перед фактом і чекаєш підтримки. Ти хочеш бути ідеальним сином. Це нормально. Але чому це завжди коштом нашої сім’ї?
Андрій довго дивився на свої руки. Потім підвів очі.
— Я звик, що мама завжди на першому місці. З дитинства. І я навіть не помітив, як переніс це в наш шлюб.
У Дарини защипало в носі. Він сказав це без звичного захисту.
— І що тепер? — прошепотіла вона.
Він витяг з кишені телефон, поклав на стіл.
— Я виставив машину на продаж.
— Що? — вона здивовано глянула на нього. — Свою Mazda?
— Так. Покупці вже є. Хочу повернути гроші на рахунок. Це не виправить усе одразу, але це те, що я можу зробити зараз.
— Андрію…
— Ні, послухай. Справа не тільки в грошах. Я справді був не правий. Я хочу виправити те, що зламав.
Оголошення про продаж Mazda 6 2019 року висіло на OLX чотири дні. Андрій возив її на мийку перед кожним переглядом. Покупців було троє. Перший крутив носом і пропонував чотириста вісімдесят — на двісті менше, ніж вони розраховували. Другий зник після обіцянки «передзвоню». Третій — літній чоловік у шкіряній жилетці — довго слухав двигун і нарешті погодився: п’ятсот п’ятдесят дві тисячі з усіма документами. На сто вісім менше, ніж вони витратили на банкет.
Дарина стояла на балконі, коли Андрій вийшов із ключами в руках, щоб віддати машину.
— Все, — сказав він тихо. — Більше нема Mazda.
Вона кивнула. Їй раптом стало шкода ту машину, у якій вони перший раз їздили на Азов, у якій салон пах яблучним освіжувачем, обраним у день купівлі. Це була якась випадкова, але відчутна втрата.
Через два дні після продажу Андрій зайшов на кухню з ноутбуком. Був вечір, на екрані світилося зелене меню Приват24.
— Слухай, — він підсів ближче, показуючи циферки на екрані, — тут п’ятсот п’ятдесят дві, але ще моя премія за лютий, сімдесят дві. Разом шістсот двадцять чотири. Якщо докинути твої відсотки з фрілансу за березень, маємо шістсот п’ятдесят. До серпня на перший внесок може назбиратися. Але частину доведеться ще позичити. Я прикинув — у мого кума можна взяти тридцять до кінця року. Як гадаєш?
У Дарини занило у скронях через слово «позичити», але вона вперше за довгий час не злилася. Він сидів і рахував з нею. Вголос. Це було нове.
— Можна, — повільно вимовила вона, — але я не хочу влазити в борги перед твоїми. Давай краще я візьму додаткові тексти на літо. Тридцять — це не та сума, через яку варто знову залежати.
Андрій нахмурився, потер перенісся і несподівано сказав:
— Добре. Тоді я скажу кумові, що обійдемося.
Це теж було нове: він не наполіг.
У квітні Лариса Миколаївна зателефонувала й заявила, що треба міняти дах на дачі. Сума — сто двадцять тисяч. Андрій вислухав матір, стоячи біля плити й помішуючи макарони.
— Мамо, — він вимкнув газ і відсунув каструлю, — у нас зараз немає зайвих ста двадцяти. Ми на будинок збираємо, ти ж знаєш.
— Сину, дах тече! Ти що, не допоможеш рідній матері? — голос із динаміка був таким високим, що Дарина почула його із сусідньої кімнати.
— Мамо, я допоможу, — Андрій важко зітхнув, — але не всією сумою. Я можу дати тридцять зараз, і ми з тобою разом пошукаємо дешевший варіант покрівлі. Або підрядника на виплат.
— Ти став зовсім іншим після одруження, — випалила свекруха й кинула слухавку.
Андрій стояв із телефоном у руці, і видно було, як йому важко. Але він не передзвонив. Дарина мовчки налила йому чаю, і вони стояли на кухні, слухаючи, як капає вода з крана.
Тижнів зо два Лариса Миколаївна не телефонувала. А потім приїхала без попередження — у четвер, близько шостої вечора. Дарина саме мила вікна.
Свекруха зайшла, сіла на край стільця, поставила сумку на коліна й довго крутила в руках невеличку коробочку цукатів, яку принесла з собою. Пальці її трохи тремтіли.
— Чай, Ларисо Миколаївно? — запитала Дарина.
— Давай, — свекруха не дивилася на неї, дивилася кудись у стіл. — Я оце прийшла… — вона помовчала. — Загалом, я хотіла сказати. Дах той… він справді тече, але я, мабуть, занадто звикла, що Андрій біжить на перший поклик. — Вона крутила чашку, і чай ледь не розхлюпувався. — А тепер у нього… у вас своє життя. І мені… ну, я не знаю… якось лячно, чи що.
Вона замовкла. Потім зробила ковток, обпеклася, поставила чашку назад.
— Я не проти вашого будинку, — раптом видихнула вона й підвела очі. — Просто іноді думаю: якщо він далеко, то я йому вже не потрібна. Це дурниці, правда?
Дарина мовчала, а потім простягнула свекрусі серветку — та навіть не помітила, що пролила чай собі на коліна.
— Правда, — сказала Дарина неголосно. — Але він ваш син. Це не дінеться.
Лариса Миколаївна шмигнула носом і взяла серветку. Більше вони того вечора не говорили про дах.
У вересні вони оформили угоду. Двоповерховий будинок в Ірпені, вісімдесят квадратів, із вишневим садом і верандою, обійшовся їм у два мільйони триста тисяч. Перший внесок — дев’ятсот п’ятдесят, разом із тими самими шістсот п’ятдесятьма, які вдалося зібрати до серпня, плюс кредит на вісімнадцять років. Дарина пам’ятала, як стояла в нотаріуса й дивилася на цифри у графі «внесок». Сто сімдесят вісім тисяч, яких не вистачило до плану, вони додали з премії Андрія за вересень і тих самих текстів, які вона писала все літо.
У день переїзду, двадцять сьомого жовтня, Андрій стояв посеред порожньої вітальні з молотком у руці. На білій стіні ще не було жодного кріплення, пахло фарбою і мокрим деревом — напередодні мили підлогу.
— Давай вішати полиці, — сказав він замість привітання.
Дарина підійшла, взяла в нього цвях.
— От тут, — вона показала на рівень плеча. — Для книжок.
Він приклав рулетку, намітив олівцем. А потім завмер і глянув на неї.
— Пам’ятаєш той рахунок? Шістсот шістдесят?
Дарина кивнула.
Він нічого більше не сказав — просто встромив цвях у стіну й ударив молотком. Звук розкотився порожньою кімнатою. Потім ще один удар. І ще.
