Взимку 989 року у бухту Корсуня зайшли кораблі, яких там не чекали. На носі переднього стояла жінка двадцяти п'яти років, закутана в важкий пурпуровий плащ, і дивилася на стіни фортеці, яку щойно здобув чоловік, якого вона в очі не бачила. За спиною лишався Константинополь — золоті куполи, мармурові палаци, найбагатіше місто тогочасного світу. Попереду — земля, про яку в Царгороді розповідали як про край снігів і дикунів. Її звали Анна.
Вона народилася в пурпуровій кімнаті імператорського палацу — тій самій, де за традицією мали народжуватись лише діти правлячого василевса. Тому й отримала титул, якого не було в жодної іншої принцеси Європи: порфірогенета, багрянородна. У Візантії це означало більше, ніж кров. Це означало, що вона — жива легітимність, шматок сакральної влади, який не можна просто так віддати чужинцю. До неї свого часу сватався германський імператор Оттон II — отримав відмову. Просили руки болгарські царі — відмова. Для Константинополя видати багрянородну за варвара було немислимим приниженням.
А брат Анни, імператор Василій II, у 987 році опинився на межі загибелі. Проти нього повстав полководець Варда Фока, армія бунтівника стояла за кілька переходів від столиці, трон хитався. Порятунок прийшов з півночі — від князя Володимира, який прислав шеститисячне військо і розбив заколотників. За цю послугу він зажадав одного: руку сестри імператора.
Василій погодився — і одразу почав тягнути час. Місяці минали, а наречену до Києва так ніхто й не відправляв. Тоді Володимир зробив те, чого від нього не чекали: обложив і взяв Корсунь, головний візантійський форпост у Криму. Це вже була не прохання, а ультиматум, викладений мовою облогових машин. Імперії довелося виконати слово.
На палубі, коли берег наблизився настільки, що стало видно вибиті камені стін і чорні плями від пожеж на дахах, Анна стояла поруч із братом почту — старим євнухом Ставракієм, який супроводжував її з дитинства.
— Це і є те місто, яке він узяв штурмом? — спитала вона, не відриваючи очей від пролому в мурі, ще присипаного щебенем.
— Це і є, порфірогенето, — відповів той. — Кажуть, воду в місті перекрили, і воно здалося через спрагу.
— А мене він перекрив, — тихо сказала вона, — і я теж здалася.
Її почет був не з двох осіб — цілий корабельний караван: єпископи в чорних рясах, майстри мозаїки з ящиками смальти, зодчі з сувоями креслень, переписувачі книг, що берегли свої скрині від морської вологи щільніше, ніж власне майно. Коли трап опустили, Анна не одразу ступила на нього — притримала полу плаща, наче ще могла передумати, і тільки після короткого кивку Ставракія почала сходити. Дошки під ногами були слизькі від бризок, і хтось із варязької охорони Володимира простягнув руку, щоб підтримати її, — вона руку не взяла, зійшла сама, тримаючись за linu поручня.
У Корсуні, за переказом, Володимир прийняв хрещення. У напівтемній купелі, збудованій нашвидкуруч із каменю розбитих стін, священники читали молитви грецькою, а він, стоячи по пояс у воді, повторював слова, яких не розумів, дивлячись при цьому не на священника, а на неї — на жінку в пурпуровому плащі, що стояла осторонь і не відводила погляду. Тут-таки, серед вигорілих будинків узятого штурмом міста, відбулося вінчання. Анна вбралася у свою візантійську сукню, привезену з Царгорода, — важку, розшиту золотою ниткою, зовсім не пасовану до попелу й закіптюжених стін навколо. Коли обряд скінчився, Володимир, за свідченням літопису, наказав розібрати частину міських мурів на камінь — не для помсти, а щоб везти з собою до Києва, разом із мощами святих і бронзовими статуями, вкраденими з тутешніх храмів.
До Києва вона дісталася вже восени. Місто зустріло її запахом мокрого дерева й диму — усюди топили печі, а вулиці, якщо їх можна було так назвати, тонули в багнюці після дощів. Замість мармурових колонад — частокіл і низькі дерев'яні хати, замість грецької мови палацових прийомів — гортанні слова, яких вона не розбирала жодного. На пагорбі ще стояли, хоч уже й похитнуті, дерев'яні ідоли, яких кияни щойно почали скидати в Дніпро; один зі старих богів, Перун, ще кілька днів пролежав на березі, поки його не спустили за течією.
Перші тижні вона провела здебільшого в кам'яній прибудові при князівському дворі — крихітній кімнаті з жаровнею, яку слуги топили щоранку і ввечері. Ночами, коли вогонь у жаровні пригасав, вона куталася в той-таки пурпуровий плащ, у якому прибула до Корсуня, і слухала, як за стіною хтось на подвір'ї говорить чужою мовою, сміється, б'є молотком по металу. Одного разу, зачувши крізь стіну грецьке слово, перекручене й перебрехане настільки, що ледь можна було впізнати, вона підвелася і довго стояла біля вузького віконця, поки не змерзла.
Але Анна привезла з собою не лише плащ і страх — вона привезла ремесло цілої цивілізації. Майстри, що прибули з нею, вміли класти цеглу-плінфу шарами, перемежованими рожевим розчином із товченої черепиці, і зводити купол так, щоб він тримався сам на собі, без жодної дерев'яної підпори. Іконописці знали, як писати лики святих за суворим візантійським каноном — довгими, вивіреними лініями, без жодного зайвого мазка. Книжники переписували Святе Письмо кирилицею при світлі лучини, вивіряючи кожну літеру.
Коли на Старокиївській горі почали копати рів під фундамент майбутнього кам'яного храму, Анна прийшла подивитися особисто. Стояв ранній ранок, земля була ще вогка від нічного дощу, і робітники, вимащені глиною по лікті, викладали перший ряд каміння — важкі, нерівні брили, скріплені тим самим рожевуватим розчином, який колись возили ще з Корсуня. Один із майстрів, старий грек на ім'я Феодор, що будував колись храми в самому Царгороді, підвівся, побачивши її, і, не бажаючи говорити через перекладача, просто вказав рукою на викладений ряд.
— Це буде стояти, — сказав він грецькою, коротко, майже без слів для урочистості. — Каміння не горить.
Анна нахилилася, торкнулася пальцями холодного, ще шорсткого каменю — того самого, яким тут не будували ще ніколи, — і залишилася стояти так довше, ніж було потрібно, дивлячись на цю першу викладену лінію майбутньої Десятинної церкви, ніби у ній бачила не стіну, а обіцянку, що з часом справдиться.
Володимир, чоловік крутого нраву й давніх звичок, з роками почав змінюватися. Літописці приписують саме впливу грецької дружини те, що колишній войовничий князь заснував училища для дітей знаті, почав карбувати перші власні монети з власним зображенням — так, як карбували імператори у Візантії, — почав будувати кам'яні церкви замість капищ. У Анни не було армії й не було влади наказувати боярам. Була тільки звичка вважати книжність, порядок і кам'яне будівництво нормою життя — і ця звичка поступово ставала нормою і для київського двору.
Дітей у літописах за нею прямо не рахують — джерела плутані, різні хроністи приписують їй різних синів Володимира. Але достеменно відомо інше: понад двадцять років вона прожила поруч із чоловіком, який здобув її облогою, і за ці роки перетворила чужу для себе столицю на місто з першим кам'яним собором, з першою школою, з першою бібліотекою переписаних книг.
Померла Анна 1011 року, не доживши кількох років до смерті самого Володимира. Її поховали в тій-таки Десятинній церкві, яку зводили за її участі. Коли за чотири роки не стало і князя, його теж поклали поруч, у тому самому храмі — під одним куполом лягли двоє людей, які колись зустрілися через облогу фортеці й уламки розбитого міста, а тепер спочивали одне біля одного, під плитами, викладеними тими самими майстрами, що колись клали перший ряд каміння на очах у неї.
Сьогодні на місці Десятинної церкви в Києві, на Старокиївській горі, — лише фундамент і меморіальна табличка: саму споруду знищила орда Батия 1240 року, а рештки, що встояли, розібрали вже в дев'ятнадцятому столітті під час невдалих спроб реставрації. Кістки з давніх поховань, за свідченнями археологів, розгубили ще тоді ж — і тепер ніхто не скаже напевно, під якою саме плитою колись лежала жінка, що торкалася руками першого каменя церкви, якої більше немає.
