Оксана Гнатівна винесла останню решето з виноградом на подвір'я в Заставній і зупинилася біля хвіртки, коли побачила, що сусідка Марія Т., перекинувши через паркан свою пелерину з в'язаним коміром, вже стоїть і дивиться на її виноградник так, наче хоче щось сказати, але не наважується.
— Ти ж завтра Хреста святкуєш? — спитала Марія.
— Завтра, чотирнадцятого.
— А чого ти он той кущ біля старої груші не обібрала? Он скільки грон висить, пропаде ж.
Оксана Гнатівна поставила решето на землю, витерла долоні об фартух — на ньому ще лишалися темні плями від соку — і сказала те, що казала їй колись бабуся Домна, коли Оксані було років сім і вона теж дивувалася, чому не всі грона зривають.
— Той кущ не мій. Той — для Господа.
Марія тільки хмикнула й пішла собі, а Оксана Гнатівна ще постояла, дивлячись, як над виноградником кружляють шпаки — вже готуються відлітати, збираються зграями, кричать над садками так, наче переговорюються, де ще лишилося щось смачненьке.
У Заставні, як і по всьому Прикарпаттю, звичай цей не забули, хоч молодь уже сміється — мовляв, забобони. Але Оксана Гнатівна тримала його свято, як тримала колись мати, а до неї — бабуся Домна, яка пережила голод тридцять третього і знала ціну кожному грону. На Воздвиження, чотирнадцятого вересня, коли в церкві святять останній виноград і молоде вино, у кожному дворі, де є хоч кущик винограду, лишають один кущ незібраним. Кажуть — "виноград Господній". Не для того, щоб продати, не для того, щоб закрутити на зиму — а щоб лишити птахам, які взимку не мають ні комори, ні погреба.
Цього року Оксана Гнатівна лишила кущ, що ріс під старою грушею, — там, де колись бавилися її діти, а тепер бавився онук Тарасик, коли приїжджав із Чернівців із донькою Іриною та зятем Русланом.
Увечері, коли вже смеркалося і в сусідніх дворах засвічувалися вікна, а з церкви на пагорбі долинав дзвін до вечірньої, Оксана Гнатівна сіла на ослінчик під грушею з чашкою чаю з чебрецю — вирощеного тут-таки, на городі, і зібраного ще в липні. Вона дивилась, як синиці й одна нахабна сойка сідають на гроно й дзьобають ягоди, розкидаючи по землі темні краплі соку, схожі на кров, і думала про матір.
Мати, Ганна Дмитрівна, померла три роки тому, восени, майже в ці самі дні. І от що дивно: Оксана Гнатівна досі, коли лишає той кущ, розмовляє з нею подумки. Каже: мамо, ось твій виноград, бери скільки хочеш, тільки прилітай.
Село вірить: у ці дні, коли птахи злітаються на недоторкані грона, до них наче приходять і душі тих, кого вже нема. Старі люди в Заставні й досі кажуть — не проганяй пташку з винограду в Воздвиження, бо, може, то бабуся твоя прилетіла подивитись, чи ти не забула про неї.
Сусідка Марія, хоч і сміялася вранці, а ввечері сама прийшла до тину — принесла банку меду, поставила на стовпчик і сказала тихо, не дивлячись Оксані в очі:
— Я теж лишила. Той, що біля погреба. Мій чоловік дуже виноград любив.
Чоловік Марії помер узимку. Оксана Гнатівна нічого не сказала — просто присунула чашку ближче, наче запрошуючи сусідку сісти поруч і послухати, як шпаки доїдають останні грона, поки не стемніло зовсім.
А вранці, коли Оксана Гнатівна вийшла у двір із граблями, кущ під грушею був майже голий — тільки кілька почорнілих ягід лишилося на лозі та купка пір'їн на землі. Вона не змела ці пір'їни одразу. Постояла, подивилась на порожню лозу, а тоді пішла в дім за свяченою водою, яку ще в неділю принесла з храму, і скропила виноградник — весь, від краю до краю, — щоб і наступного року було чим ділитися.
