За тридцять два роки я навчилася розпізнавати синів дзвінок ще до того, як бачила ім'я на екрані. Він не дзвонить у неділю ввечері, коли всі нормальні діти дзвонять батькам. Він дзвонить у березні. Завжди у березні, відколи на заводі, де він працював інженером, стали видавати премію до Дня будівельника не в травні, як раніше, а достроково — саме в березні.
Мене звуть Ярослава Дмитрівна, мені шістдесят один рік, я з Кам'янця-Подільського. Двадцять шість років пропрацювала диспетчером на автостанції, потім ще дванадцять — бухгалтером в дитячому садку номер сім. З цифрами у мене стосунки давні й чесні: якщо баланс не сходиться, значить, хтось десь щось приховав. У людському житті так само. Якщо син дзвонить рівно тоді, коли в матері з'являються гроші — це не збіг. Це баланс.
Того вечора я сиділа на кухні своєї квартири на вулиці Руській, вікна виходили на Старе місто, і звідти, як завжди в цю пору, тягнуло сирістю з-під Замкового мосту. По телевізору бубоніли новини, я їх не слухала. Переді мною лежала розрахункова книжка з ощадкаси — я щойно отримала тринадцяту зарплату за минулий рік, її мені, колишній працівниці садочка, виплатили з фонду профспілки, як завжди, наприкінці березня.
Телефон засвітився. "Артем" — написано на екрані старим, ще не мінялося три роки, чохлом прикритий "Самсунг" мого сина.
Я не взяла слухавку одразу. Порахувала до п'яти. У мене завжди так: перш ніж відповісти синові, треба, щоб голос звучав звичайно. Щоб не було чутно, що мати рахує, скільки разів на рік їй телефонують.
— Мам, привіт, як здоров'я? — голос легкий, наче ми говорили вчора.
— Добре, синку. А у вас як, Оксана як, Дениско?
— Та все гаразд, мам. Слухай, я тут хотів спитати…
І я вже знала. Знала ще до крапки в реченні. Тридцять чотири роки я його виховувала — можна було не договорювати.
Артем виїхав з дому дев'ять років тому. Влаштувався в Києві, в якійсь будівельній компанії, казав — шанс, який упускати не можна. Я сама його підштовхувала: вчися, синку, отримуй освіту, щоб не сидіти все життя на кресленнях за копійки, як тато. І він вивчився. Настільки добре, що тепер сидить у Києві, за чотириста кілометрів від мене, і дзвонить раз на рік.
Перші два роки все було нормально. Дзвонив щонеділі, розповідав про роботу, про дівчину Оксану — потім вже дружину, — про ремонт у їхній квартирі на Троєщині. Я розповідала про сусідку з другого поверху, про те, що знову прорвало трубу в під'їзді, про батька.
Про батька. Здається, саме тут все й почало ламатися.
Чоловік мій, Петро, захворів п'ять років тому. Рак підшлункової. Лікарі казали — рідко коли встигають вчасно помітити. Артем тоді приїхав на десять днів, сидів біля батька в обласній лікарні на Хмельницькому шосе, тримав за руку, плакав у коридорі, думав, я не бачу. Бачила. Матері завжди бачать.
Петро помер у листопаді. На кладовищі в Гумінцях, де хоронять наш рід, Артем стояв поруч, тримав парасольку — дощ лив, як з відра, — і сказав: "Мам, тепер я подбаю про тебе".
Пам'ятаю ту мить так чітко, наче вчора. Чорні плащі, мокра земля пахне якось особливо гостро, син обіцяє подбати.
Перші пів року після похорону дзвонив часто. Потім — рідше. Потім — раз на місяць. А потім я почала рахувати.
Не навмисно. Просто одного разу глянула на список викликів у телефоні й побачила закономірність. Березень — тринадцята зарплата. Березень — дзвінок від Артема. Повторилося тричі поспіль, перш ніж я взагалі це помітила. А коли помітила — почала шукати виправдання. Може, збіг. Може, весна на нього так діє. Може, щось зовсім інше.
Торік у березні я спробувала перевірити. Дочекалася дзвінка, поговорили як завжди — про погоду, про роботу, про здоров'я, — а наприкінці спитала прямо: "Артем, тобі, може, щось потрібно?"
Мовчанка. Довша, ніж звичайна пауза.
— Мам, ну ти чого, просто скучив, — сказав він. А потім, ніби між іншим, згадав, що в Дениска садочок приватний, дорогий, і що вихователька радить логопеда, а логопед зараз коштує чималих грошей за годину.
Я перевела йому вісім тисяч гривень того ж вечора. Не тому, що просив. Просити він ніколи прямо не просить. Він натякає. Розповідає. Малює фон. А я мати — тому малюю переказ.
Коли розповіла про це Галині — сусідці по сходовій клітині, з якою п'ю каву щочетверга на її балконі з видом на Турецький міст, — вона похитала головою.
— Ярославо, ти його годуєш тою тринадцятою, як голуба на карнизі. Прилетить, вхопить — і назад у Київ.
Тоді я розсердилась. Не на Галину. На себе — що їй розповіла. Деякі речі повинні залишатися в родині.
А потім настав цей березень.
Дзвінок пролунав увечері, о пів на восьму. Я саме допила чай, і в кухні пахло сушеною м'ятою — я тримаю пучок над плитою, звичка ще від мами. За вікном хтось вигулював собаку, той гавкав на кожного перехожого без жодної причини, я вже звикла до цього гавкоту, як до годинника.
— Мам, привіт. Слухай, тут така справа…
Цього разу він навіть не питав про здоров'я. Одразу почав розповідати про кредит на машину, про те, що банк підняв ставку, про якусь прострочку. Дванадцять тисяч гривень — рівно стільки, скільки я щойно отримала як тринадцяту, до копійки. Наче хтось йому переказав суму із моєї розрахункової книжки.
І тут я не сказала "добре, синку". Я сказала:
— Артеме, а якби зарплату не видали в березні, а видали, скажімо, в травні — ти б у травні подзвонив?
Тиша в слухавці була такою довгою, що я почула, як у нього на тому кінці клацнула запальничка. Він закурив — а я й не знала, що він знову курить.
— Мам, ти що, звинувачуєш мене в чомусь? — голос уже не легкий, уже з надломом.
— Я питаю, синку. Просто питаю.
— Я тобі дзвоню, бо ти моя мати! Що я, повинен щодня доводити, що люблю тебе?
— Ні. Не повинен доводити щодня. Але дзвониш ти рівно один раз на рік, і завжди у той місяць, коли в мене з'являються гроші. Це не звинувачення, Артеме. Це бухгалтерія. Двадцять шість років дебету і кредиту — я вмію бачити схему.
Він поклав слухавку. Просто поклав, без "до побачення".
Я не спала тієї ночі. Сиділа на кухні, дивилась, як за Замковим мостом гасне підсвітка — о першій ночі її вимикають, я завжди чую клацання далекого рубильника, хоч, може, це просто здається. Дістала стару жерстяну коробку з-під печива "Ювілейне", де тримаю документи. Розрахункову книжку, договір на квартиру, свою пенсійну справу.
Вранці подзвонила Галині.
— Ти пам'ятаєш нотаріуса, до якого ти ходила по спадщині від тітки?
— Пам'ятаю. А що?
— Мені потрібна адреса.
Того ж дня я поїхала на вулицю Північну, у нотаріальну контору, і склала заповіт. Не на Артема. Квартиру на Руській, ту саму, з вікнами на Старе місто, — залишила онуку Денису, з умовою, що ним опікуватиметься опікунська рада до повноліття, а не батьки напряму. А тринадцяту зарплату — точніше, всю щорічну матеріальну допомогу, яку мені виплачує профспілка садочка, — я оформила автоматичним переказом на окремий рахунок, той, про який Артем не знає і не дізнається. Нотаріус, молода жінка років тридцяти п'яти, з обручкою, що весь час крутила на пальці, поки читала мені пункти, спитала лише одне:
— Ви впевнені? Може, ще подумаєте тиждень?
— Я думала три роки, — відповіла я.
Додому їхала маршруткою номер чотири, повз ту саму автостанцію, де двадцять шість років просиділа диспетчером, дивилась, як водії кричать один одному через вікна, як завжди кричали. Нічого не змінилося за стільки років, окрім мене.
Артем передзвонив через два тижні. Голос уже інший — не легкий, а якийсь пригнічений.
— Мам, ти чого не берешся? Я хвилювався.
— Все добре, синку. Просто була зайнята.
— Слухай, я тоді не так сказав. Пробач. Просто справді важко з кредитом…
— Я знаю. Я тобі не допоможу цього разу.
— Мам…
— Дениско як? — спитала я, і навмисно змінила тему, бо про онука хотіла говорити щиро, а не крізь призму того, скільки це коштуватиме.
Він зам'явся, потім щось відповів про садочок, про те, що син вже читає по складах. Розмова тривала хвилин десять — довше, ніж зазвичай, коли мова не йде про гроші.
Наприкінці квітня прийшов лист — звичайний, паперовий, не електронний, — від нотаріальної контори з копією заповіту для мого відома. Я поклала його в ту саму жерстяну коробку з-під печива, поруч з фотографією Петра з похорону, де він ще усміхнений, ще до діагнозу.
У травні Артем подзвонив знову. Без приводу, без натяку на гроші. Просто розповів, що Дениско намалював у садочку картинку — бабусю з квіткою, — і хоче її надіслати поштою, бо в телефоні, каже, не те.
Картинка прийшла через тиждень. Я приклеїла її на холодильник магнітом у формі каштана, який привезла ще з якогось ярмарку в Чернівцях років десять тому. Чай знову стигнув на столі, поки я дивилась на криву бабусю з жовтою квіткою в руці, і думала про те, що березень тепер — просто місяць, коли на Старому місті сходить сніг з дахів і крапає з ринв цілий день без упину.
