— Щоб духу твого тут більше не було! — гримнув чоловічий голос.
Перекинутий стілець із гуркотом упав на підлогу.
Розбилася тарілка.
І раптом квартиру пронизав розпачливий котячий крик.
— Тату, не треба! — закричала одинадцятирічна Марійка.
Та було вже запізно.
Рудий кіт Рижик — пухкий, лагідний, домашній улюбленець — стрімко вилетів із балкона другого поверху.
Час ніби завмер.
Марійка вчепилася в підвіконня й не могла відвести погляду.
Мама затулила долонею рот і заплющила очі.
Батько, похитуючись від випитого, важко опустився в крісло й уже за хвилину захропів.
Наче нічого не сталося.
Як і десятки разів до цього.
— Марійко, стій! — крикнула мама.
Та донька вже мчала сходами вниз, перестрибуючи через кілька сходинок одразу.
У голові лунав лише один відчайдушний шепіт.
Тільки б живий…
Тільки б живий…
Тільки б живий…
Рижика знайшли під балконом, серед кущів смородини біля паркану.
Він тремтів від страху.
Вуха були щільно притиснуті.
Але, на щастя, він був живий.
Марійка впала навколішки, схопила кота на руки й розридалася, міцно притискаючи його до себе.
— Як він? — підбігла мама, ледве переводячи подих.
Очі її були повні сліз.
— Живий… — ледве вимовила Марійка. — Мам… Я більше так не можу. Одного дня він його справді вб’є.
Мама довго мовчала.
Їй було лише тридцять вісім.
Та виглядала вона щонайменше на десять років старшою.
Дванадцять років поруч із такою людиною не минають безслідно.
— Я знаю… — тихо відповіла вона, сідаючи поруч із донькою на холодну землю. — Давай хоча б спробуємо його врятувати. Знайдемо людей, які подарують йому спокійне життя.
— Але він же мій… — Марійка ще сильніше пригорнула Рижика.
— Саме тому ми повинні його захистити, — мама ніжно погладила доньку по голові. — Тут йому щодня загрожує небезпека.
Марійка все розуміла.
І це було не вперше.
То батько копне його ногою.
То вижене на морозний балкон.
То жбурне через кімнату.
А тепер узагалі викинув із другого поверху.
Наступного разу Рижик може вже не вижити.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
Наступного дня мама написала оголошення в місцевій групі у Facebook.
«Віддамо в добрі руки рудого котика. Кастрований, здоровий, дуже лагідний.»
Коментарі почали сипатися майже миттєво.
«Який красень!»
«Дуже гарний!»
«Який милий котик!»
Сердечка.
Смайлики.
Захоплені слова.
Та коли доходило до справи — всі зникали.
За цілий день пролунав лише один телефонний дзвінок.
— Добрий день, — спокійно промовив чоловік. — Я телефоную щодо кота. Можна запитати… чому ви його віддаєте?
Мама замовкла.
А потім більше не змогла стримуватися.
Вона розповіла все.
Про чоловіка.
Про його пиятику.
Про постійний страх.
Про життя, коли щовечора не знаєш, чим усе закінчиться.
Про те, що вдома вже страшно навіть відчиняти вікна.
І про Рижика, який не раз дивом залишався живим.
Вона вперше за багато років виговорилася зовсім незнайомій людині.
На тому кінці слухавки запала коротка тиша.
— Зрозуміло, — нарешті сказав чоловік. — Назвіть адресу. Завтра зранку я приїду.
Наступного ранку біля хвіртки зупинився старенький позашляховик, який явно бачив кращі часи.
З машини вийшов чоловік років сорока п’яти.
Широкоплечий.
У високих гумових чоботах.
У потертій робочій куртці.
Його обличчя було відкритим і спокійним.
Темні брови.
Добрі очі.
Глибокі зморшки біля них.
Саме з тих людей, яким хочеться довіряти з першої хвилини.
І ніхто тоді навіть не здогадувався, що цей ранок назавжди змінить не лише життя Рижика, а й долю всієї родини.