Перше кохання прийшло до мене у восьмому класі. Її звали Надія, і їй було лише чотирнадцять.
Її батька перевели працювати до нашого невеликого містечка, тому посеред навчального року вона стала ученицею нашого класу. Одного листопадового дня завуч привела новеньку на урок і дозволила самій обрати місце.
Вільних парт було кілька.
Та на подив усіх Надія підійшла саме до мене.
— Можна? — тихо запитала вона.
Я лише мовчки кивнув.
У неї було густе руде волосся й неймовірні світло-зелені очі. Я закохався в неї з першого погляду.
На великій перерві до неї підійшов шкільний забіяка Андрій, вибив із рук яблуко й насмішкувато сказав:
— Що, руда, зголодніла?
Я не зміг пройти повз.
— Підніми яблуко, — твердо сказав я, ставши перед ним.
Він був старший і вищий за мене, але знав, що я займаюся боксом і не боюся постояти за себе.
Неохоче він підняв яблуко.
— І помий його, — додав я.
Та Надія обережно торкнулася моєї руки.
— Не треба… Ходімо краще до класу. У мене є ще одне яблуко. Поділимо навпіл.
Потім вона подивилася мені просто в очі й тихо сказала:
— Дякую… Мене ще ніхто ніколи не захищав.
Відтоді ніхто більше не насмілювався називати її «рудою».
Я й сам не раз повертався додому із синцями, але знав, що воно того варте.
Ми стали майже нерозлучними.
Разом ходили до школи, гуляли містом, дивилися фільми, їли морозиво, слухали музику, мріяли про майбутнє й навіть вигадували імена для наших майбутніх дітей.
Нам здавалося, що весь світ належить тільки нам.
Так промайнули шість найщасливіших місяців.
В останній день навчального року після тренування мене зустрів батько Надії.
— Сідай у машину. Нам треба поговорити.
Він довго мовчав, а потім тихо сказав:
— Ми дуже тебе полюбили. Але скоро переїжджаємо… Назавжди.
У мене ніби земля пішла з-під ніг.
Він пояснив, що їхня родина виїжджає жити за кордон і рішення вже остаточне.
А ще попросив більше не шукати Надію й не писати їй, щоб не накликати біди на мою сім’ю.
Я не сказав жодного слова.
Вискочив із машини й біг, ковтаючи сльози.
То був найважчий день у моєму житті.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
Та ми все ж побачилися ще один раз.
Увечері, за день до від’їзду, у двері тихо постукали.
Я відчинив…
На порозі стояла Надія.
Ми мовчки обійнялися й обоє заплакали.
— Завтра ми їдемо, — прошепотіла вона. — Поїхали востаннє за місто. Я хочу попрощатися з лісом, річкою й полями.
То був наш останній вечір разом.
Після нього ми більше ніколи не бачилися.
Минуло багато років.
Я став військовим, присвятив службі майже все життя і лише після виходу у відставку наважився знайти її.
Коли відшукав сторінку Надії в соціальній мережі, написав довгого листа.
Зізнався, що жодного дня її не забував.
Написав усе, чого не встиг сказати в юності, і попросив хоча б ще раз зустрітися.
Наступного вечора прийшла відповідь.
Та написала її не Надія.
«Добрий день. Мене звати Олена. Я молодша донька Надії.
Мами вже три роки немає серед живих.
Я навмисно не видаляла її сторінку, бо вірила, що одного дня ви все ж напишете.
Мама все життя шукала вас.
Вона часто розповідала нам про своє перше кохання.
Старшого сина вона назвала вашим ім’ям.
А прочитавши ваш лист, я дізналася, що й ви назвали свою старшу доньку на честь моєї мами.
Завтра я назавжди закрию мамину сторінку.
Тепер можу зробити це зі спокійним серцем.
Бо ви знайшли її.
І пронесли своє кохання через усе життя.
Дякую вам за це.»
Тієї ночі я не зміг заснути.
До самого світанку сидів на кухні біля чашки давно холодної кави.
Перед очима знову й знову поставав наш останній вечір.
Захід сонця.
Безкрає квітуче поле.
І Надія, яка повільно йде крізь високі трави назустріч вечірньому сонцю.
Тоді ми обоє щиро вірили, що колись обов’язково будемо разом.
Що матимемо великий дім, сад, дітей і онуків.
Та ми ще не знали, що того вечора бачилися востаннє.
І в цьому житті більше ніколи не зустрінемося.