— Що ти з ним зробив?! — закричала Софійка, кинувшись до батька, щойно той зайшов на подвір'я. Сергій закляк біля хвіртки, здивовано дивлячись на доньку. Він ніяк не чекав побачити її на вулиці о такій ранній порі. — А ти чому не спиш? — спокійно запитав він. — Не хочу я спати. Виспалася вже. Тату, що ти з ним зробив? — повторила Софійка, і з її очей миттю покотилися сльози. Здається, вона вже здогадалася, що сталося з її любим Дружком. І здається, більше вона його ніколи не побачить… Лише одного Софійка не могла второпати: чому її тато стоїть і посміхається на всі зуби. Невже йому весело від того, що він накоїв? Невже в ньому нічого людського не лишилося?
Цього літа родина Ковалів — тато Сергій, мама Олена та донька Софійка — уперше за багато років зрадила своїй традиції й не поїхала відпочивати до Одеси. І не тому, що грошей не було чи всі «палаючі путівки» розхапали. Ні. Зовсім не тому. Річ у тім, що кілька місяців тому глава сімейства на прохання дружини придбав нарешті сільську хатинку за містом — невеличке обійстя з ділянкою та старезним дерев’яним будиночком. Його віддавали за безцінь, тож втрачати таку нагоду було не можна. От і вийшло, що Ковалям тепер не до моря. Із відпочивальників вони перетворилися на затятих дачників-початківців. Тепер їм треба було ту хатинку до ладу довести: бур’яни повиполювати, дах полагодити, паркан пофарбувати. Загалом роботи було стільки, що тільки встигай.
— Я ось що надумав, — замислено сказав Сергій дружині. — Може, твою маму покличемо? Вчотирьох ми ж швидше впораємось. Як гадаєш?
— А ти свою маму не хочеш покликати? — єхидно відповіла Олена.
— Ну, ти ж знаєш, у неї останнім часом тиск скаче. Куди їй на городі спину гнути?
— От і в моєї теж тиск. А ще цукор підвищений. Ні, Сергію, нікого ми кликати не будемо. Хіба що на шашлики потім. А лад ми тут своїми силами наведемо. Думаю, за місяць маємо впоратися.
— Ну, гаразд…
Що ж до Софійки, то вона, звісно, засмутилася, що море цього року відмінили. Але, з іншого боку, в селі теж мало бути цікаво. Тим паче, що тато пообіцяв зробити басейн із великої металевої ванни. А ще, може, в неї вийде вмовити його на собаку. Софійка вже давно намагалася це зробити, та поки безрезультатно… Тато був категорично проти будь-якої живності в домі. І це було дивно, зважаючи на те, що в його дитинстві та юності в нього був свій пес.
— Тату, а чому мені теж собаку не можна завести? — питала Софійка.
— Бо ти, донечко, ще маленька. От коли підростеш, тоді й поговоримо.
Минуло вже три роки, Софійці виповнилося десять. А собаку тато так і не дозволяв заводити. Але раптом із появою сільської хати щось зміниться? Вона дуже на це розраховувала.
Одного чудового ранку Ковалі в повному складі сіли в татову стару «Ниву» й подалися за місто, до села Яблуневого. Коли вони вже під’їжджали до свого обійстя, Софійка, яка всю дорогу їхала мовчки, раптом радісно скрикнула, показуючи рукою в бік узбіччя:
— Мамо, тату, дивіться! Дивіться, який він гарненький. А давайте…
— Софійко, навіть не думай про це, — перебив її Сергій, який теж помітив маленьке цуценя на узбіччі. — Ми сюди не за цим приїхали.
— Ну чому, тату?! — щиро здивувалася Софійка. — Чому ти мені не дозволяєш завести собаку?
Софійка справді не розуміла, чому. Тато свого часу стільки цікавого розповідав їй про собак і, зокрема, про свого улюбленого пса Рекса, що вона була певна: собак він любить. А тут раптом така категоричність у голосі. І вже вкотре. Таке враження, що він наче розлюбив собак. «Але хіба так буває? Хіба можна розлюбити того, кого любиш? Тим паче, якщо йдеться про собак…»
— Ну, ось і приїхали, — усміхнувся Сергій, зупинивши машину біля дерев’яного паркану, який не фарбували, либонь, ще з часів діда Панаса. — Виходьмо, — сказала Олена, глянувши на Софійку. — Будеш нам речі допомагати носити.
— Добре, мамо, — кивнула донька. Вона вийшла з машини й подивилася в той бік, звідки вони щойно приїхали. Все сподівалася, що цуценя прибіжить. Але нікого не було. «Ех, шкода… — зітхнула вона. — А таке хорошеньке. Я б його додому забрала».
Коли всі речі, привезені зі Львова, було перенесено з машини до сільської хати, Софійка підійшла до батька і, взявши його за руку, спитала:
— Тату, а чому ти не захотів цуценя підібрати? Ти ж мені казав, що собаки — це справжні друзі. А мені зараз друг точно не завадив би.
— Розумієш, Софійко… Собаки — справді справжні друзі, які ніколи не зрадять свого господаря. Але не можна просто так брати першого-ліпшого цуцика й тягнути його додому. Собаки — це ще й відповідальність. Велика відповідальність. З ними гуляти треба, їх до ветеринара водити. А ще їх треба…
— Так, швиденько мити руки й ходімо обідати, — на ґанку сільської хатки з’явилася Олена. — Поки в нас чай із бутербродами, а на вечерю я вам щось смачненьке приготую.
Сергій усміхнувся, взяв доньку за руку й повів її спершу до рукомийника, а потім — у дім. Софійці навіть здалося, що її тато полегшено зітхнув від того, що не встиг договорити те, що хотів сказати.
Після обіду глава сімейства поліз на дах латати дірки, а Софійці доручили фарбувати паркан, тож поговорити з ним більше не вийшло. Але вона була певна, що їй усе одно вдасться вмовити батька, щоб той дозволив їй забрати цуценя. Видно ж, що воно нічиє. А якщо нічиє, то й годувати його нíкому. І погратися з ним нíкому. Ну хіба це життя? «Я обов’язково ще раз поговорю з татом» — вирішила для себе Софійка й із головою поринула в роботу.
Фарбувати Софійці подобалося. Вона ще в бабусі в сусідньому селі руку набила. Так, виходило повільно, але вона дуже старалася. Мама ж сказала їй, що поспішати нікуди не треба. От вона й не поспішала. Насолоджувалася, так би мовити, процесом. Їй приємно було почуватися отакою художницею, яка легким помахом пензля перетворює старий паркан, на який дивитися страшно, на паркан гарний, на який дивитися приємно. Софійка, не випускаючи з рук пензлика, відійшла на кілька метрів, щоб оцінити свою роботу. Помітивши погано пофарбовану ділянку внизу біля землі, вона тут же підбігла й виправила цей недолік. «От тепер зовсім інша річ…» — усміхнулася дівчинка.
Мама тим часом готувала вечерю, і за запахом, який розносився сільською вуличкою з відчиненого вікна, було зрозуміло, що на вечерю будуть фірмові мамині котлети з курячого філе.
— Заокруглюйтеся там, — гукнула Олена. — Скоро будемо вечеряти.
Софійка обережно закрила банку з фарбою, поклала пензлика у ванночку з розчинником, витерла об ганчірку руки й зібралася було вже йти до хати, як раптом помітила на дорозі щось маленьке й пухнасте. Це щось майнуло між штахетинами лише на мить. Начебто нічого незвичного. От тільки серце Софійки калатало шалено. Від радості. Здається, вона здогадувалася, хто це міг бути.
Озирнувшись, Софійка глянула на батька, який досі сидів на даху й не звертав на неї жодної уваги, і швиденько вибігла за хвіртку. Як Софійка й думала, на дорозі сиділо те саме цуценя, яке вона бачила сьогодні на узбіччі.
— Гей, дружок, чи як там тебе… Йди-но сюди, — з усмішкою на обличчі сказала дівчинка, обережно підходячи до цуцика. Той спершу хотів утекти, але цей запах, що долинав із-за паркану, зводив його з розуму. Тому тікати він не став. І дівчинка змогла підійти до нього впритул.
— Привіт. Мене Софійкою звуть, а тебе як? — спитала вона, тримаючи щеня за передню лапку. Щеня подивилося на дівчинку сумними очима і, якби могло, то, мабуть, знизало б плечима. Бо воно не знало, як його звуть.
— Не знаєш? — здогадалася Софійка. — Що ж, я буду називати тебе Дружком. Ти не проти?
Щеня подивилося на дівчинку й замахало хвостиком. Вона йому безперечно подобалася. Добра така, лагідна. Ех, якби вона ще нагодувала його зараз… Було б чудово.
— Ти ж, мабуть, голодне, так? — наче прочитавши його думки, спитала Софійка. — А знаєш що? Ти зажди трішки. Я принесу тобі їжі. Мама такі смачні котлети готує. Тобі вони точно сподобаються.
Як Софійка й обіцяла, через деякий час вона повернулася до цуценяти з котлетами. Їй вартувало величезних зусиль непомітно винести їх із хати на вулицю, але в неї все вийшло. Щоправда, кишеньку сукні забруднила, та це така дрібниця.
— Ти їж, їж, — усміхалася Софійка, поклавши на землю дві котлетки. — Правда ж, смачні? Мама їх за особливим рецептом готує… Пальчики оближеш.
Щеня з таким апетитом уплітало курячі котлети, що було ясно — їжа йому сподобалася. Дуже. Коли воно все з’їло, Софійка вирішила з ним трохи погратися, і сама не помітила, як швидко пролетів час.
— Софійко, ти де? — почула дівчинка схвильований голос матері. — Куди ти пропала?
— Ти це… приходь завтра вранці, — сказала Софійка, погладивши щеня на прощання. — Я тобі ще щось смачненьке принесу. Ти тільки обов’язково приходь.
Сказавши це, Софійка побігла на подвір’я, де її вже шукала очима мама.
— Ти навіщо без дозволу за хвіртку виходила? Я що тобі казала?
— Мамо, вибач. Просто хотіла роздивитися довкола.
— Більше так не роби. Бо там і машини їздять, і люди різні ходять. Зрозуміла?
— І собачки… — зітхнула Софійка.
— Що?
— Я зрозуміла, мамо, — усміхнулася дівчинка. — Більше такого не повториться.
— От і правильно. Іди-но в хату. Сьогодні треба лягти раніше, щоб завтра раніше встати.
Загалом так і минали дні в селі. З ранку до вечора Ковалі упорядковували свій новий дім і ділянку. Мама Олена боролася з кропивою та осотом і відповідала за харчування всіх членів родини, тато Сергій, ясна річ, звалив на свої плечі справи господарські, а Софійка й далі фарбувала паркан. І час від часу вона вибігала за хвіртку, щоб погодувати Дружка. Він із властивою йому собачою вірністю терпляче чекав, коли його подружка знайде хвилинку й побуде поруч. Втомився він від самотності й тяжкого почуття «нікомунепотрібності». А з Софійкою було весело. З Софійкою він почувався потрібним.
Та одного разу їх… застукали разом.
— Так, і що в нас тут відбувається? — насупився Сергій, коли вийшов за хвіртку й побачив, що його донька годує щеня. — Ти навіщо це робиш, Софійко?
— Тату, ну як це навіщо? Воно хоче їсти, і я його годую. Що в цьому поганого?
— Підгодовуючи це щеня, ти даєш йому хибну надію. Воно звикне до тебе, а потім страждатиме, коли ти поїдеш назад до Львова.
— То давай заберемо його?
— Ні, Софійко. У нього, напевно, є господарі. Не можна просто так узяти й забрати собаку.
— Та немає в нього жодних господарів. Він цілими днями під нашим парканом сидить. І нашийника теж нема. Покинутий він, розумієш? Давай заберем цього цуцика, тату.
Сергій заперечно похитав головою:
— Ні, Софійко, це погана ідея.
— Ну чому?! Ти ж сам казав, що в тебе в дитинстві була собака. Ти сам розповідав, як любив її.
— Ось тому й не можна. Дуже боляче втрачати тих, кого любиш. Ти навіть не уявляєш, наскільки боляче. Двадцять років уже минуло, як зі мною немає Рекса, а я досі не можу отямитися. І ти не зможеш за ним дивитися так, як треба, і це мені знову доведеться його вигулювати, і до ветклініки возити, і ховати, коли час прийде…
— Мені здається, що його зарано ще ховати. Йому ж навіть п’яти місяців нема.
— Рано чи пізно це доведеться робити. А я не хочу цього більше. Важко. Дуже важко. Тобі, слава Богу, ще ніколи не доводилося нікого втрачати, тому ти й не розумієш мене.
— Тату, але якщо ми його тут залишимо, то він загине набагато швидше. А так Дружок проживе щасливе й довге життя поруч із тими, хто його любить. Ну чому ти такий категоричний?!
— Усе, Софійко, розмову закінчено. От коли виростеш, тоді й робитимеш що хочеш. І, будь ласка, перестань годувати це щеня. Йому ж гірше потім буде.
Зі слізьми на очах Софійка побігла до мами, щоб попросити її поговорити з татом. Але мама стала на бік батька й теж сказала, що тварини — це велика відповідальність і не можна давати хибну надію.
— Його ж теж колись хтось узяв і не впорався, мабуть. Тепер цуценя на вулиці, — говорила Олена. — А все тому, що люди не хочуть нести відповідальність за свої вчинки.
Попри заборону батьків, Софійка продовжувала годувати Дружка й примудрялася знаходити час, щоб виходити до нього на дорогу. Сергій та Олена, звісно, бачили це, та нічого доньці не говорили. Лише важко зітхали.
Через якийсь час Сергій пройшовся селом, намагаючись знайти господаря цуцика, але так нікого й не знайшов. Літо добігало кінця, і багато дачників уже давно пороз’їжджалися. Ковалям теж, до речі, треба було вже повертатися до міста, щоб устигнути зібрати Софійку до школи. Та й основні справи вони вже поробили. Лишилося тільки паркан дофарбувати від вулиці. Софійці, ясна річ, цю роботу довірити не могли. І кілька днів вона не могла бачитися зі своїм Дружком. Зате його постійно бачив тато.
Сергій дивився на щеня, яке мовчки сиділо на узбіччі дороги, і зітхав…
— Ну, не можу я тебе взяти, — пояснював він цьому малюкові. — До вас же так прив’язуєшся, що, коли ви йдете, на серці рани лишаються. От, можу тільки котлеткою з тобою поділитися. Тільки ти нікому не розповідай, домовились?
Щеня із задоволенням з’їло запропоноване чоловіком частування й на знак подяки облизало Сергію пальці. А той не зміг стримати усмішки. Його Рекс теж так робив, коли він потайки від батьків його годував. І, до речі, його мама з татом теж спершу були проти собаки. А потім уже не уявляли свого життя без цього озорного й веселого пса.
— Рекс знову мені всі грядки потолочив, — обурювалася мама Сергія. — Ну що за собака!
— Нічого, ще раз свої кабачки з баклажанами посадиш, — усміхався у відповідь батько Сергія.
Загалом любили вони Рекса. І досі люблять. Вони ж не йдуть назавжди. Навіть помираючи фізично, вони продовжують жити в серцях тих, хто їх любив.
Того ж дня, коли глава сімейства нарешті дофарбував паркан, Софійка примудрилася непомітно провести свого цуцика на подвір’я й сховала його поруч зі старою стодолою, куди ніхто з батьків не ходив, бо всередині нічого не було.
— Переночуєш тут, а завтра я постараюся нишком пронести тебе в машину. Я тебе тут самого не залишу, Дружок, — ледь чутно прошепотіла Софійка.
Усю ніч Софійці снилися кошмари. А рано-вранці вона тихенько вдяглася й вийшла з дому, щоб погодувати Дружка. Яке ж було її здивування, коли в стодолі щеняти не виявилося.
— Куди ж воно поділося, — озиралася на всі боки Софійка. — Невже втекло?
А потім раптом відчинилася хвіртка й на подвір’я зайшов батько.
— Що ти з ним зробив?! — закричала Софійка, відразу кинувшись до нього.
Сергій закляк біля відчиненої хвіртки й здивовано подивився на доньку. Він зовсім не чекав побачити її у дворі в таку рань.
— А ти чому не спиш? — спокійно запитав глава сімейства.
— Не хочу я спати. Виспалася вже. Тату, що ти з ним зробив? — повторила Софійка, і з її очей миттю потекли сльози. Здається, вона вже знала, що сталося з її любим Дружком. І здається, більше вона його ніколи не побачить… Лише одного Софійка не могла второпати, чому її тато стоїть і посміхається на всі зуби. Невже йому весело від того, що він накоїв? Невже в ньому нічого людського не лишилося?
— Та нічого я з ним не зробив, — відповів Сергій, пригортаючи доньку до себе. — Гуляти ми з ним ходили. Погралися трохи.
— Гуляти?! А чому не на подвір’ї?
— Бо ми з мамою вас не хотіли будити, — усміхнувся Сергій. — Знав би, що ти так рано прокинешся, тебе б теж узяли до своєї компанії.
За кілька секунд у хвіртку зайшов і сам Дружок. Щасливи-и-ий…
— Дружок! — Софійка відразу кинулася до щеняти й міцно обійняла його. — Я так злякалася, що більше ніколи тебе не побачу. Тату, ми ж будемо його навідувати, правда?
— Навідувати? — хмикнув батько. — Ні, в село ми, звісно, приїжджатимемо. І часто. Тільки я взагалі-то планував Дружка додому забрати. До Львова. Щоб з нами жив.
— Ти це серйозно зараз? — здивовано спитала Олена, яка підслухала розмову Сергія з Софійкою. — Ти ж казав, що більше ніколи не заведеш собаку.
— Ну, казав… — відповів Сергій дружині, яка вже підійшла до них. — Тільки донька мені мізки прочистила, от я й задумався. А потім і сам зрозумів, що не можна його тут лишати. Не виживе. А ми… Ми всі можемо подарувати йому щасливе життя. Ти ж не проти, Оленко?
— Добре, я не проти, хоча, звісно, прикро, що ви вже без мене все вирішили. Як моральну компенсацію я тоді заведу собі кицю. Давно мріяла, та все не наважувалася, бо боялася, що ти, Сергію, неправильно мене зрозумієш.
— Домовилися. Заводь кицю.
— Ура! — радісно закричала Софійка. — Тепер у мене буде аж двоє друзів. Ви найкращі батьки на світі!
Тепер у квартирі Ковалів не троє, а аж п’ятеро членів родини мешкає. Тато Сергій, мама Олена, донька Софійка, Дружок і руда киця Гарбузинка, яку Олена наступного ж дня після повернення до міста забрала з притулку для тварин. І якщо раніше Ковалі були просто щасливі, то тепер вони щасливі в усі сто разів більше. А може, й у двісті. Хто його знає, як те щастя виміряти. І в село вони тепер теж усі разом їздять. Однією великою і дружною сім’єю. Отака вийшла історія…
