Ксюша присіла біля старої сосни й мимоволі усміхнулася.
Біля самих коренів, наче спеціально для неї, виросла ціла сімейка білих грибів.
Вона обережно дістала батьків складаний ніж.
Саме ним вони багато років тому разом ходили до лісу.
Акуратно зрізала один гриб.
Потім другий.
Третій.
Складала їх до плетеного кошика й уже уявляла, як увечері вони всією родиною сядуть вечеряти.
Смажена картопля.
Запашні гриби.
Чоловік.
Донечка.
Затишний вечір.
Саме такі дрібниці й робили її щасливою.
Раптом між деревами почувся знайомий голос.
— Ксюшо! Де ти?
Вона усміхнулася.
Льоша постійно любив її лякати.
То несподівано вискочить із-за дверей.
То тихенько підкрадеться зі спини.
Тепер їй захотілося трохи помститися.
Ксюша швидко сховалася за широким стовбуром сосни.
І затамувала подих.
Та замість того, щоб почути його сміх, вона почула зовсім інше.
Льоша говорив телефоном.
Його голос був ніжним.
Таким, яким він давно не говорив із нею.
— Катю…
— Я страшенно скучив.
— Люблю тебе.
— Уже рахую дні до нашої зустрічі…
У Ксюші потемніло в очах.
Кошик вислизнув із рук.
Білі гриби розкотилися по м’якому моху.
Вона навіть не помітила цього.
Десять років шлюбу.
Їхня донечка Аліна.
Спільні плани.
Мрії.
Усе це за кілька секунд перетворилося на порожні слова.
Коли Льоша пішов углиб лісу, Ксюша ще довго сиділа нерухомо.
Дивилася в небо крізь соснові гілки.
Намагалася не заплакати.
Хотілося кричати.
Хотілося вибігти до нього.
Хотілося поставити лише одне запитання:
«За що?..»
Але вона стрималася.
Витерла сльози.
Глибоко вдихнула.
І прийняла рішення.
Ніяких сцен.
Ніяких істерик.
Спочатку вона все добре обдумає.
За кілька хвилин Ксюша наздогнала чоловіка.
Посміхнулася.
Наче нічого не сталося.
Льоша ніжно витер із її щоки маленьку плямку.
Поцілував.
І тихо сказав:
— Люблю тебе більше за життя.
— Я теж, — спокійно відповіла вона.
Хоч усередині все вже давно розсипалося.
Дорогою додому Ксюша попросила:
— Заїдь, будь ласка, до господарського магазину.
— Хочу купити насіння кропу.
Льоша навіть не здивувався.
Поки він чекав у машині, Ксюша зайшла всередину.
І замість насіння купила великий садовий секатор.
Міцний.
Важкий.
І дуже гострий.
Продавець ще пожартував:
— Гарна річ.
Будь-яку гілку перекусить.
Ксюша лише мовчки кивнула.
Увечері все було, як завжди.
Вони забрали Аліну від бабусі.
Повечеряли смаженою картоплею з грибами.
Подивилися телевізор.
Почитали донечці казку.
Уклали її спати.
Льоша жартував.
Обіймав дружину.
Посміхався.
Поводився так, ніби був найкращим чоловіком у світі.
Ксюша теж усміхалася.
Наче нічого не сталося.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
Коли Льоша міцно заснув, вона тихо нахилилася.
Дістала з-під ліжка секатор.
Обережно просунула його під ковдру.
Так, щоб холодний метал торкнувся найболючішого місця.
Льоша миттєво розплющив очі.
Його сон зник за одну секунду.
Він навіть боявся поворухнутися.
— Ксюшо…
— Ти… що робиш?..
Вона спокійно нахилилася до самого його вуха.
І майже пошепки сказала:
— Один клац…
— І можеш назавжди йти до своєї Каті.
— Без сварок.
— Без поділу майна.
— Без скандалів.
— Як тобі така ідея?
Льоша зблід так, що його обличчя стало майже білим.
— Ксюшо…
— Та хай вона…
— Вона мені не потрібна.
— Я тільки твій.
— Чесно.
— Я все зрозумів.
— Більше такого не буде…
Ксюша ще кілька секунд мовчки дивилася йому в очі.
Потім повільно прибрала секатор.
Поклала його назад під ліжко.
Спокійно лягла.
Відвернулася до стіни.
І тихо сказала:
— Добраніч, дорогий.
Тієї ночі Льоша більше так і не зміг заплющити очей.
А Ксюша вперше за багато років зрозуміла одну просту річ.
Іноді одна хвилина страху змушує людину набагато швидше усвідомити свої вчинки, ніж тисяча слів.
