Костянтин розлучився з першою дружиною, бо, як він сам казав, вона замало його любила.
— Любові має бути більше, — постійно повторював він.
Ще з дитинства мама переконувала його, що хороша дружина повинна доглядати чоловіка, тримати дім у порядку, смачно готувати, народжувати дітей і в усьому догоджати чоловікові.
Коли Костянтин одружився з Оленою, був упевнений, що знайшов саме таку жінку.
Та після весілля все виявилося інакше.
Олена працювала, готувала, прала, прибирала, але чоловікові весь час чогось бракувало.
Одного вечора на столі знову були картопля й котлети.
— Знову це? А де голубці? — невдоволено буркнув він.
— На вихідних приготую. Ми ж обоє після роботи, — спокійно відповіла дружина.
Та Костянтинові все було не так.
Він постійно порівнював її зі своєю мамою.
Незабаром у них народилися двійнята.
Олена майже не спала.
Увесь час був присвячений малюкам.
А чоловік цього не хотів розуміти.
— Цілий день сидиш удома, а ні порядку, ні нормальної вечері! — дорікав він.
— Вони ще зовсім маленькі. Мені дуже важко самій, — просила дружина.
Та допомагати він навіть не збирався.
Одного разу під час сварки кинув:
— Хто знає… Може, це взагалі не мої діти.
Насправді він сам у це не вірив.
Просто хотів зробити боляче.
Але Олена цих слів не пробачила.
Подала на розлучення.
— Ще сама проситимешся назад! — кричав він.
Та вона більше ніколи не повернулася.
Переїхала до батьків і сама виростила двох синів.
Костянтин платив аліменти, але спеціально перейшов на менш оплачувану роботу, щоб вони були меншими.
До дітей майже не приїжджав.
Через два роки він одружився вдруге.
Друга дружина була саме такою, про яку він мріяв.
Чудово готувала.
Ідеально доглядала дім.
Безмежно любила чоловіка.
Та згодом ця любов стала для нього справжньою кліткою.
Вона контролювала кожен його крок, страшенно ревнувала й хотіла знати про нього все.
Через сім років Костянтин знову розлучився.
І з другим сином також перестав спілкуватися.
Минали роки.
Він жив сам, зустрічався з різними жінками, але серйозних стосунків більше не хотів.
Жінок із дітьми навіть не розглядав.
Вважав, що не зобов’язаний виховувати чужих дітей.
Лише одного разу по-справжньому закохався.
Та щойно дізнався, що в коханої є донька, одразу припинив стосунки.
Так і постарів самотнім.
Померли батьки.
Закінчилися аліменти.
Він вийшов на пенсію.
Зрозумів, що дедалі важче самому вести господарство.
І тоді згадав про другу дружину.
А раптом вона досі одна?
Може, погодиться знову жити разом?
Коли він приїхав, двері відчинив молодий чоловік.
— Мами вже рік як немає… — тихо сказав він.
Дорогою додому Костянтин думав лише про своїх старших синів.
І вирішив знайти їх.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
Біля дверей Олениної квартири він довго не наважувався натиснути дзвінок.
Нарешті двері відчинилися.
На порозі стояла Олена.
Вона майже не змінилася.
Лише волосся трохи посивіло.
— Костю? Яка несподіванка! Ти прийшов привітати мене з днем народження?
Він навіть не знав, що в неї того дня свято.
Та все одно кивнув.
— Заходь. Усі вже зібралися.
Увійшовши до кімнати, Костянтин завмер.
За великим столом сиділи двоє дорослих чоловіків — його сини.
Поруч їхні дружини.
Кілька онуків.
І ще одна молода сім’я.
Велика, дружна й щаслива родина.
Усі з цікавістю дивилися на незнайомого гостя.
Олена вже хотіла представити його.
Та Костянтин поспішно перебив.
— Я давній знайомий іменинниці. Просто зайшов привітати.
Пізніше один із синів тихо запитав матір:
— Це був наш батько?
— Так… Уперше з’явився більш ніж за тридцять років.
— Чого він хоче?
— Не знаю.
Увесь день Костянтин мовчки спостерігав за своїми синами та онуками.
Увечері повернувся додому дуже задуманий.
Та не через докори сумління.
Не через втрачені роки.
Його непокоїло зовсім інше.
Перед ним були троє успішних дорослих чоловіків.
Адже він стільки років платив їм аліменти…
То, може, тепер вони повинні подбати про нього?
Ця думка настільки захопила Костянтина, що він уже почав будувати плани на майбутнє.
Та здійснити бодай один із них він не встиг.
Тієї ж ночі він помер уві сні.
Його серце зупинилося назавжди.