ДИВНІ ЛЮБОВНІ СТОСУНКИ
Він з’явився у нас на заводі абсолютно несподівано.
Одного ранку біля складу ми побачили величезного біло-рудого кота.
Красень був неймовірний.
Густа довга шерсть.
Пишна руда грива, майже як у лева.
Великі білі лапи.
І такий спокійний, довірливий погляд, що відразу ставало зрозуміло: цей кіт ще зовсім недавно жив десь у теплому домі, спав на дивані й точно не знав, що таке вуличне життя.
Ми, чоловіки з цеху, почали його підгодовувати.
Та дуже швидко з’ясувалася одна проблема.
Наш величезний красень зовсім не вмів битися.
На території заводу давно жило кілька безпритульних котів. Вони чудово знали закони виживання.
Хто першим дістався до їжі — той і поїв.
Хто сильніший — тому й кращий шматок.
А біло-рудий стояв осторонь і чекав.
Якщо до його їжі підходив інший кіт, він просто відступав.
— Та це ж домашній аристократ, — сміявся мій товариш Андрій. — Йому не завод потрібен, а подушка біля батареї та мисочка з його ім’ям.
Але найбільше діставалося йому від моєї улюблениці.
Маленької худенької білої кішечки з кількома сірими плямами.
Її носик майже завжди був брудним.
Ця хитрунка постійно нишпорила біля сміттєвих баків, шукаючи щось їстівне, тому білий ніс у неї залишався чистим хіба що після дощу.
Я так її й назвав — Брудноноска.
Варто було мені покликати:
— Киць-киць-киць!
Брудноноска прибігала першою.
А слідом майже завжди з’являвся біло-рудий.
І тоді починалася справжня вистава.
Брудноноска підходила до нього…
І без жодного попередження лупила лапою просто по морді.
Іноді один раз.
Іноді двічі.
А бувало, ще й зверху на нього стрибала.
Величезний кіт лише притискав вуха й терпів.
— Та дай ти їй здачі хоч раз! — не витримав якось Андрій.
Кіт подивився на нього так, ніби хотів сказати:
«Навіщо? Вона ж маленька».
Після цього ми почали намагатися годувати його окремо.
Потайки.
За складом.
Між ящиками.
Іноді навіть у найдальшому кутку цеху.
Але Брудноноска якимось дивом завжди дізнавалася.
З’їдала свою порцію.
А потім ішла шукати рудого бідолаху.
За кілька хвилин десь за цехом уже чулося шипіння, вереск і незадоволене нявкання.
З часом біло-рудий усе ж навчився хоча б одного правила вуличного життя.
Він хапав шматок м’яса, пригинав голову й тікав так швидко, як тільки міг.
Спочатку ми з цього сміялися.
Але за кілька тижнів нам стало вже не до сміху.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
Наближалися холоди.
А наш біло-рудий красень змінювався просто на очах.
Колись розкішна шерсть збилася в ковтуни.
Пишна лев’яча грива майже зникла.
Сам кіт так схуд, що під шерстю вже легко намацувалися ребра.
Ми з Андрієм дивилися на нього й чудово розуміли:
довго він тут не протягне.
Не пристосований він до такого життя.
Завод — не теплий дім.
Тут ніхто не відчинить перед тобою двері холодного вечора.
Не покладе м’яку підстилку.
Не насипле повну миску.
А якщо захворієш — можуть навіть не помітити.
— Треба шукати йому господарів, — сказав я одного дня.
Андрій зітхнув.
— А мені здається, господарі в нього вже є. Ти помічав, як він реагує на машини?
Я теж це бачив.
Щойно на територію заводу заїжджав легковик, кіт одразу піднімав голову.
Іноді навіть біг назустріч.
Дивився.
Обнюхував повітря.
А потім повертався назад.
Ніби когось чекав.
Тоді ми ще не знали, що він справді чекає.
І одного дня дочекався.
Того ранку біля нашого цеху зупинився дорогий чорний автомобіль.
З нього вийшов солідний чоловік у темному костюмі.
Якийсь великий керівник із Києва.
Навіщо саме він приїхав, нас особливо не цікавило.
Таких гостей на заводі вистачало.
Ходили цехами разом із директором.
Щось запитували.
Кивали.
Дивилися обладнання.
А потім їхали.
Ми з Андрієм вийшли на кілька хвилин надвір.
Коли поверталися, побачили картину, яку, мабуть, пам’ятатимемо до кінця життя.
Той самий поважний чоловік у дорогому костюмі стояв навколішки просто на брудному асфальті.
І плакав.
Не просто витер сльозу.
Він ридав, як маленька дитина.
А до грудей притискав нашого худого, замурзаного біло-рудого кота.
— Де ж ти був?! — повторював чоловік. — Господи, де ти був увесь цей час?
Він цілував кота в голову.
Гладив зваляну шерсть.
Притискав до себе.
А кіт наче став зовсім іншим.
Тулився до чоловіка.
Терся головою об його підборіддя.
Муркотів так голосно, що навіть ми чули.
— Це ваш кіт? — нарешті запитав я.
Чоловік підняв на нас очі.
— Наш. Наш сімейний.
Голос у нього тремтів.
— Донька Софійка вже майже два місяці щовечора плаче. Без нього заснути не може. Ми з дружиною сидимо біля її ліжка й переконуємо, що він обов’язково повернеться. А самі вже майже втратили надію.
З’ясувалося, що кота звати Персик.
Родина жила у власному будинку неподалік Києва.
Персик вільно гуляв подвір’ям.
Одного дня господар їхав у справах і, мабуть, не помітив, як кіт заліз до машини.
Дорогою Персик якось вибрався зі свого сховку, а коли автомобіль зупинився біля нашого заводу, вискочив.
Господар цього навіть не помітив.
Лише ввечері вдома зрозуміли, що кота немає.
Шукали скрізь.
Розклеювали оголошення.
Писали в місцевих групах.
Телефонували у притулки.
Питали у ветеринарних клініках.
Об’їжджали навколишні райони.
Нічого.
І ось через кілька тижнів чоловік абсолютно випадково знову приїхав на наш завод у робочих справах.
— Софійка збожеволіє від щастя, — усміхався він крізь сльози. — Сьогодні в нас удома буде справжнє свято.
Він відчинив дверцята автомобіля.
Обережно посадив Персика на переднє сидіння.
— Ну все, друже. Їдемо додому.
Ми з Андрієм усміхнулися.
Нарешті.
Ось він — щасливий фінал.
Та Персик раптом вистрибнув із машини.
Господар остовпів.
— Персику?
Кіт подивився на нього.
Потім повернув голову в бік цеху.
І зробив кілька кроків назад.
— Ти куди?!
Чоловік кинувся за ним.
— Софійка ж на тебе чекає! Не вигадуй, їдемо додому!
Але Персик не йшов.
Зупинився.
І дивився в бік цеху.
Ми з Андрієм переглянулися.
І тут зрозуміли, кого він чекає.
З дверей вискочила Брудноноска.
Маленька.
Худенька.
Зі своїм вічно брудним носом.
Вона підійшла до Персика.
І, ніби вітаючись, одразу вліпила йому лапою по морді.
Андрій засміявся.
— Ось і його велике кохання прийшло.
Господар здивовано подивився на кішку.
— Вона що… його б’є?
— Постійно, — відповів я.
Брудноноска тим часом підійшла до чоловіка й тихенько нявкнула.
Мабуть, просила їсти.
Персик стояв поруч.
Кішка розвернулася.
І ще раз дала йому лапою по морді.
Чоловік аж скривився.
— Персику, ти серйозно?
Кіт лише притиснув вуха.
Подивився на господаря.
Потім на Брудноноску.
І залишився стояти на місці.
Чоловік нарешті все зрозумів.
— А-а-а… Ось воно що.
Він відчинив задні дверцята автомобіля.
— Добре. Їдемо.
Персик одразу підійшов і застрибнув на заднє сидіння.
Але знову повернув голову до Брудноноски.
Господар важко зітхнув.
— Тільки не кажи, що я тепер ще пів години маю вмовляти твою подружку.
Він підійшов до кішки.
Ми з Андрієм аж завмерли.
Брудноноска нікому не дозволяла брати себе на руки.
Навіть погладити її вдавалося далеко не завжди.
А цей чоловік просто нахилився.
Обережно підхопив її однією рукою під животик.
Підняв.
І посадив на заднє сидіння поруч із Персиком.
Ми аж роти пороззявляли.
— Оце дає…
Схоже, сама Брудноноска теж не зрозуміла, що сталося.
Кілька секунд вона сиділа приголомшена.
Потім повернулася до Персика.
І, звісно ж, знову вдарила його лапою по морді.
Персик навіть не ворухнувся.
Лише присунувся до неї ближче.
Чоловік зачинив дверцята.
Дістав телефон і комусь зателефонував.
— Олено? Я його знайшов!
Навіть за кілька метрів ми почули радісний жіночий крик.
— Знайшов Персика?!
— Знайшов. Тільки тут є одна маленька проблема…
— Яка ще проблема?
Чоловік глянув на заднє сидіння.
— Здається, у нього є подружка.
Кілька секунд у слухавці було тихо.
— Що?
— Кішка. Він без неї їхати не хоче. Довелося забрати і її.
Жіночий голос у телефоні одразу став ще голоснішим:
— То чого ти досі там стоїш?! Вези обох! Софійка скоро зі школи повернеться!
Чоловік розсміявся.
— Зрозумів.
Він завершив дзвінок і повернувся до нас.
— Схоже, додому я сьогодні повернуся з двома котами.
— Тільки попереджаю, — сказав я. — У маленької характер ще той.
Чоловік усміхнувся.
— Нічого. Дружина із Софійкою впораються.
Він сів за кермо.
Завів машину.
Автомобіль повільно рушив до воріт.
І тут у задньому склі з’явилися дві котячі голови.
Одна — великого, схудлого біло-рудого Персика.
Друга — маленької Брудноноски.
Вони сиділи поруч.
Зовсім близько.
Ми з Андрієм одночасно підняли руки й помахали їм услід.
Машина виїхала за ворота.
Чоловік поспішав.
Треба було встигнути додому до повернення Софійки зі школи.
А ми повернулися в цех.
До самого кінця зміни в мене був напрочуд гарний настрій.
Я весь час уявляв, як Софійка відчиняє двері.
Бачить свого зниклого Персика.
А поруч із ним — маленьку худу кішечку з брудним носом, яку він із якоїсь лише йому зрозумілої причини відмовився залишати.
Можливо, з людського погляду їхні стосунки здавалися дивними.
Вона його лупила.
Відбирала їжу.
Не давала спокійно жити.
А він усе одно не захотів їхати додому без неї.
Мабуть, коти іноді знають про любов щось таке, чого ми, люди, не завжди здатні зрозуміти.
І часом, коли доля повертає тобі одного загубленого кота, виявляється, що додому треба забрати вже двох.
