Ася мила підлогу в коридорі пологового будинку, коли випадково почула розмову з пологової зали.
— Ми зробили все, що могли…
— Так шкода…
— Зовсім ще молода…
— Навіть не встигла побачити свого малюка…
Породілля померла одразу після пологів.
Уроджена вада серця.
Напевно, їй узагалі не можна було народжувати.
На обліку вона не перебувала.
До пологового її привезли вже зі сильними переймами.
Ася важко зітхнула.
За багато років роботи такі випадки траплялися дуже рідко.
Найбільше було шкода маленького хлопчика.
Він залишився зовсім один.
Пізніше з’ясувалося, що померла жінка була сиротою.
Рідних у неї не було.
А отже, новонародженого чекали дитячий будинок і невідоме майбутнє.
Ася тихенько подумала:
«Дай Боже, щоб йому швидко знайшлася любляча родина. Щоб він ніколи не дізнався, як боляче рости без мами…»
У пологовому будинку Ася працювала вже багато років.
Була санітаркою.
Заміж так і не вийшла.
Із самого дитинства вона чула від матері одні й ті самі слова.
— Ой, Асю…
— Не пощастило тобі.
— І негарна.
— І ще й косоока.
Ася й сама бачила, що відрізняється від інших дівчат.
Картопляний ніс.
Одне око трохи косило.
Через вроджену травму ноги вона кульгала.
Руде, ріденьке волосся.
Світло-блакитні очі.
У школі її часто дражнили.
Спочатку вона плакала.
Потім звикла.
У старших класах жоден хлопець не запросив її на побачення.
Поки подруги закохувалися, Ася після дискотек поверталася додому сама.
І тихо плакала в подушку.
Після школи вона мріяла вступити до медичного коледжу.
Та мама швидко поставила крапку.
— Яка з тебе медсестра?
— Ти ж крові боїшся.
— Іди краще підлогу мий.
— Для цього диплом не потрібен.
Ася завжди слухалася.
Бо кому вона ще була потрібна?
Влаштувалася працювати на завод.
Так само, як мама.
Мила підлогу.
Зарплата була невелика.
Зате стабільна.
Одного разу мама сказала:
— У нас на роботі є один чоловік.
— Петро.
— Самотній.
— Уже немолодий.
— Але господар хороший.
— Може, будете жити разом.
— Господарство велике.
— Робочі руки потрібні.
Ася здригнулася.
Вона добре знала того Петра.
Великий живіт.
Постійний запах перегару.
Та й набагато старший за неї.
— Мамо…
— Він мені не подобається.
— Мені поруч із ним страшно.
Мати тільки махнула рукою.
— Тобі ще вибирати?
— У дзеркало на себе подивися.
— Хто ще на тебе гляне?
— Буде хоч якийсь чоловік.
— Попрацюєш у господарстві.
— Не за красу ж він тебе бере.
Від цих слів боліло найбільше.
Навіть рідна мама не вірила, що Ася заслуговує на кохання.
Батько майже завжди мовчав.
Лише дивився на доньку зі співчуттям.
І від цього було ще гірше.
Уперше в житті Ася сказала мамі «ні».
Вона навідріз відмовилася навіть зустрічатися з Петром.
Мати образилася.
Потім заспокоїлася.
— Ну й сиди сама.
— Зате гроші додому приносиш.
— Готуєш.
— Прибираєш.
— Хоч якась користь.
Тоді Ася зрозуміла.
Вона не хоче все життя жити лише тому, що її терплять із жалю.
Невдовзі померла бабуся.
Її старенька двокімнатна квартира у Львові дісталася Асі.
Невелика.
Зате власна.
Уперше в житті вона відчула себе господинею.
Через деякий час Ася влаштувалася працювати до пологового будинку.
Колектив одразу прийняв її тепло.
Усі знали, яка вона добра.
Завжди допоможе.
Ніколи не відмовить.
Здавалося, що одного разу доля все ж подарувала їй кохання.
До сусідки приїхав син.
Він запросив Асю в кіно.
Для неї це було справжнє диво.
Потім почав залишатися в неї ночувати.
Говорив про весілля.
Про спільне майбутнє.
Але була одна дивна умова.
Він просив переписати квартиру на нього.
Нібито для якихось своїх справ.
Коли Ася розповіла про це мамі, та швидко відкрила їй очі.
— Та ти зовсім наївна?
— Йому потрібна не ти.
— Йому потрібна квартира.
Ася ніби прокинулася.
Одразу розірвала ці стосунки.
А трохи пізніше дізналася, що того чоловіка посадили за шахрайство.
Після цього вона вирішила.
Більше жодних чоловіків.
Жодних надій.
Однієї ночі Ася знову працювала в нічну зміну.
Саме її вона любила найбільше.
Навколо було тихо.
Спокійно.
Лише вагітні жінки повільно прогулювалися коридором.
Або молоді мами, які вже народили.
Ася завжди дивилася на них із теплом.
Десь глибоко в душі вона теж мріяла стати мамою.
Та була переконана, що цього ніколи не станеться.
Раптом із дитячої палати почувся гучний плач.
Ася пішла перевірити.
Відчинила двері.
І завмерла.
Біля кювеза стояла молода жінка.
У світло-блакитній сукні.
З довгим світлим волоссям.
Вона ніжно гладила малюка по голівці.
І здавалася майже прозорою.
— Хто ви?.. — тихо запитала Ася.
Жінка подивилася на неї.
Приклала палець до губ.
Наче просила мовчати.
У цей момент хтось торкнувся Асиного плеча.
— Асю, що сталося? — запитала дитяча медсестра.
Ася озирнулася.
Жінки вже не було.
— Це сирітка плакав.
— Бідолашний.
— Наче відчуває, що залишився один.
Ася вирішила, що їй просто здалося.
Напевно, дуже втомилася.
Наступного ранку вона повернулася додому.
Ледь заплющила очі.
І раптом почула тихий жіночий голос.
— Забери Мишка…
Ася різко прокинулася.
У квартирі нікого не було.
Наступної ночі вона знову підійшла до того самого хлопчика.
Він не спав.
Раптом уважно подивився їй просто в очі.
І усміхнувся.
— На Мишка дивишся? — усміхнулася медсестра.
— Це ми його так назвали.
— Такий буркотливий ведмедик.
Ася здригнулася.
Вона ж ніколи раніше не чула цього імені.
Увесь день думала лише про нього.
І до вечора зрозуміла.
Вона хоче стати мамою.
Саме цьому хлопчикові.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
Вона одразу пішла до завідувачки.
— Асю…
— Добре подумай.
— Ти одна.
— Ми нічого не знаємо про його спадковість.
— Ти впораєшся?
Ася впевнено кивнула.
— Я одна.
— І він один.
— Ми потрібні одне одному.
— У мене є квартира.
— Є заощадження.
— Я все життя мріяла бути мамою.
Завідувачка тепло усміхнулася.
— Ти хороша людина.
— Я допоможу тобі оформити всі документи.
За кілька тижнів Ася забрала Мишка додому.
Заздалегідь купила ліжечко.
Візочок.
Ванночку.
Одяг.
І все необхідне.
Батьки несподівано підтримали її.
— Раз Бог не дав своїх онуків…
— Нехай Мишко стане нашим.
— Любитимемо його, як рідного.
Минуло п’ять років.
— Мамо!
— Це тобі!
Світловолосий хлопчик підбіг до Асі в парку й простягнув маленький букет ромашок.
— Дякую, синочку.
— Це найгарніші квіти у світі.
Вона міцно обійняла його.
А він обійняв маму за шию.
Їхні очі світилися справжнім щастям.
Літня жінка, що проходила повз, усміхнулася.
Давно вона не бачила стільки любові.
Ася вже не уявляла свого життя без Мишка.
Щодня її очі сяяли.
Бо найбільше щастя для неї — бути мамою.
— Мамо…
— Ти в мене найгарніша.
— Я тебе дуже люблю.
Ася витерла сльозу.
— І я тебе люблю понад усе.
— Ходімо додому.
— Уже скоро стемніє.
Мишко міцно взяв маму за руку.
І вони повільно пішли додому.
Дві рідні душі.
Які знайшли одна одну саме тоді, коли найбільше цього потребували.
