Андрій завжди поспішав.
Це вже стало його звичкою.
Він постійно кудись біг.
Постійно запізнювався.
І щоразу обіцяв собі нарешті навчитися нормально планувати свій час.
Але сьогодні запізнюватися було особливо не можна.
У ресторані на нього чекала Олена.
А вона страшенно не любила чекати.
На зупинці вже зібралося чимало людей.
Андрій дістав телефон.
Подивився на годинник.
Невдоволено зітхнув.
Запізнення вже становило щонайменше п’ять хвилин.
Олена точно образиться.
— Та проходьте вже! — невдоволено кинув хтось позаду.
Андрій озирнувся.
Люди дивно обходили щось на тротуарі.
Одні гидливо кривилися.
Інші просто відводили очі.
Він зробив ще крок.
І завмер.
Біля лавки лежав собака.
Великий.
Рудий.
Брудний.
Крізь зваляну шерсть страшно випирали ребра.
Очі були заплющені.
Він ще дихав.
Але ледь-ледь.
Під ним…
Тремтів маленький чорний клубочок.
Цуценя.
Зовсім крихітне.
Мама накривала його своїм тілом.
Наче останні сили віддавала лише на те, щоб зігріти дитинча.
— Ну та йдіть уже! — знову пролунало позаду.
Андрій не рухався.
Він дивився на собаку.
На цуценя.
На людей, які спокійно проходили повз.
Наче на землі лежало не живе створіння.
А звичайне сміття.
Під’їхав автобус.
Відчинилися двері.
— То їдете чи ні? — нетерпляче запитав водій.
Андрій подивився на автобус.
Потім на телефон.
І знову на собаку.
— Ні.
Автобус поїхав.
А Андрій присів поруч.
— Тримайся… Будь ласка…
Собака ледь підняв голову.
Подивився на нього жовтими очима.
У тому погляді було стільки болю…
Цуценя тихенько пискнуло.
Андрій дістав телефон.
Набрав Олену.
— Андрію, ти де? Я вже давно чекаю!
— Олено… Я запізнюся. Тут собака з цуценям. Він помирає. Я не можу просто піти.
— Що?! Серйозно? Через якогось безпритульного собаку? Я вже вечерю замовила!
— Я розумію… але…
— Ніяких «але»! Викликай когось і негайно приїжджай!
Зв’язок обірвався.
Андрій повільно опустив телефон.
Подивився на собаку.
На маленьке цуценя.
Потім побіг до найближчого магазину.
За кілька хвилин повернувся з батоном і ковбасою.
Собака майже не рухався.
Лише цуценя тихенько скавуліло.
— Їж… Будь ласка…
Та він навіть не підняв голови.
Був надто знесилений.
А може…
Вже просто перестав вірити, що його ще можна врятувати.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
— Ну ж бо… Поїж…
І раптом позаду почувся жіночий голос.
— Можна, я допоможу?
Андрій озирнувся.
Поруч стояла молода жінка.
У простій сірій куртці.
Втомлена.
Але з дуже добрими очима.
У руках вона тримала пакет із продуктами.
Жінка присіла поруч.
Обережно погладила собаку по голові.
— Бідолаха… Його треба терміново до ветеринара.
— Я навіть не знаю, куди його везти. У мене ніколи не було собак.
— Недалеко живе моя знайома ветеринарка. Зараз їй подзвоню. Тільки як ми його донесемо?
Андрій зняв куртку.
Розстелив її на землі.
— Покладемо сюди. Разом.
Вони працювали мовчки.
Дуже обережно.
Коли піднімали собаку, він тихенько застогнав.
Але не пручався.
Наче зрозумів, що ці люди хочуть його врятувати.
Цуценя жінка дбайливо загорнула у свій шарф.
— До речі, я Дарина.
— Андрій.
— А як назвемо її?
Андрій подивився на руду собаку.
— Руда.
Нехай буде Руда.
У кишені знову задзвонив телефон.
Олена.
Андрій скинув виклик.
До його квартири вони дісталися приблизно за двадцять хвилин.
Ветеринарка приїхала дуже швидко.
Худенька жінка років п’ятдесяти.
З уважним професійним поглядом.
Вона ретельно оглянула Руду.
Поставила крапельницю.
Зробила укол.
Потім тихо сказала:
— Сильне виснаження. Зневоднення. Найімовірніше, ще й запалення легень. Якби ви знайшли її хоча б на два дні пізніше… шансів уже не було б. Їй дуже пощастило, що ви прийшли саме сьогодні.