Андрій Павлович сидів біля вікна й довго дивився на оголошення у своєму телефоні. Літери трохи розпливалися перед очима — окуляри знову десь загубилися. Та й без них він уже знав текст майже напам’ять.
«Продаю кота. Рудий, кастрований, до лотка привчений.»
Спочатку він хотів написати зовсім інше.
«Віддам у добрі руки.»
Але відразу стер.
Ні.
Якщо продавати, то більше шансів, що його візьме людина, яка справді готова про нього піклуватися. Безкоштовно часто забирають необдумано.
— Барсику… — тихо покликав він. — Іди сюди, руденький.
Кіт з’явився майже миттєво. Наче тільки й чекав цього поклику. Пухкенький, важливий, із густою рудою шерстю. Він легко застрибнув господареві на коліна, згорнувся клубочком і голосно замуркотів.
Такий теплий.
Такий рідний.
Живий.
Андрій Павлович ніжно погладив його за вушком і відчув, як усе сильніше стискається серце.
Минуло вже сім місяців, відколи не стало його дружини, Галини.
Відтоді у квартирі залишилися лише вони удвох.
— Що ж нам тепер робити, Барсику?.. — майже пошепки сказав старий. — Гроші закінчуються…
Кіт лише задоволено муркотів, нічого не розуміючи.
Андрій Павлович відкрив калькулятор.
Корм — майже тисяча гривень на місяць.
Наповнювач — ще кількасот.
Іноді вітаміни.
Іноді ветеринар.
Краще навіть не рахувати.
А таблетки від тиску коштували вже понад дві тисячі гривень щомісяця.
Без них ніяк.
Зовсім ніяк.
— Розумієш, друже… Я не тому тебе продаю, що перестав любити. Просто більше не можу впоратися…
Він знову відкрив оголошення.
«Кіт у добрі руки. 3000 гривень.»
Видалив.
Надрукував:
«Продаю кота. 5000 гривень.»
Не минуло й хвилини, як телефон задзвонив.
— Добрий день. Я телефоную щодо котика. Можна приїхати подивитися?
— Можна… Приїжджайте.
За годину у двері постукали.
На порозі стояла жінка років п’ятдесяти п’яти.
Добрі очі.
Спокійний погляд.
— Мене звати Марина. А де ж ваш красень?
Наче навмисно Барсик одразу вибіг із кухні.
Та не до гості.
Він підбіг до господаря.
Потерся об його ноги.
Підняв голову.
Замуркотів ще голосніше.
— Ось він… мій руденький… — тихо сказав Андрій Павлович. — Дуже лагідний кіт.
Марина присіла навпочіпки й простягнула руку.
Барсик обережно понюхав її.
Але вже за мить знову повернувся до господаря.
— Чому ви його продаєте? — м’яко запитала жінка.
— Так склалися обставини…
Марина уважно подивилася на старого.
І помітила, що його руки ледь помітно тремтять.
А кіт буквально не відходить від нього ні на крок.
Вона повільно оглянула квартиру.
Чисто.
Охайно.
Та водночас якось болісно порожньо.
На підвіконні стояла засохла герань.
На столі лежали дві майже порожні коробочки з ліками.
А на стіні висіла фотографія усміхненої жінки.
Одразу стало зрозуміло…
Колись тут жила справжня родина.
— Давно тут мешкаєте? — тихо запитала Марина.
— Майже сорок років. Ми з дружиною разом купували цю квартиру…
Він замовк.
Більше говорити не зміг.
Марина лише співчутливо кивнула.
Не так давно вона й сама втратила свою стареньку собаку, яка прожила поруч із нею п’ятнадцять років.
Після цього дім теж став незвично порожнім.
— Барсик здоровий?
— Так… Цілком. Просто я вже не такий сильний, як колись.
Кіт тихенько нявкнув і знову потерся об ногу господаря.
Наче розумів кожне слово.
— А чим ви його годуєте?
Андрій Павлович показав на кухню.
Там стояли дві акуратні мисочки.
В одній була вода.
У другій — звичайний сухий корм із найближчого магазину.
— Він вибагливий?
— Ні. Їсть усе. Дуже розумний кіт. Коли Галина хворіла, він щовечора лягав біля неї на ліжко й зігрівав її. Здавалося, що він усе розуміє без слів…
Голос старого тремтів.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
Марина знову присіла біля Барсика.
Кіт подивився на неї.
Та так і не відійшов від господаря.
— Скажіть чесно… Чому саме п’ять тисяч гривень?
Андрій Павлович розгубився.
— Ну… Він же хороший кіт…
— Барсик не породистий, — дуже лагідно сказала Марина. — Красивий, чудовий… Але ви любите його зовсім не за породу. То чому продаєте?
Старий відвернувся до вікна.
Довго мовчав.
Барсик продовжував муркотіти на його колінах.
А господар повільно гладив його тремтячою рукою.
— Ліки дуже подорожчали… І корм теж… Місяць тому Барсик захворів. Довелося везти його до ветеринара. Віддав майже всі останні заощадження.
— А діти? Рідні?
— Донька живе в Німеччині. Виховує трьох дітей. У неї свої турботи. Та й я ніколи не звик просити допомоги.
Він важко зітхнув.
— Поки була Галя, ми ще якось давали собі раду. А самому стало дуже важко.
Марина слухала і відчувала, як стискається серце.
Перед нею сидів чоловік, який був готовий розлучитися з єдиною живою душею у своєму домі лише тому, що більше не міг її утримувати.
А Барсик нічого не розумів.
Він просто довіряв.
І просто любив свого господаря.
— А якщо я не куплю вашого кота? — тихо запитала Марина.
— Хтось інший купить. Уже багато людей телефонували.
— І вам не буде боляче?
Андрій Павлович різко підняв голову.
— Ви думаєте, мені легко? Думаєте, я від хорошого життя на це зважився?
Він замовк.
Міцно стиснув губи.
Барсик злякався різкого руху, зіскочив із колін, але не втік.
Сів поруч.
Зовсім близько.
І продовжував дивитися на свого господаря.
Саме в ту мить Марина зрозуміла одну просту річ.
Вона не зможе просто купити цього кота й піти.
Не можна розлучати тих, хто залишився одне для одного єдиною родиною.
Потрібно знайти зовсім інше рішення.
Марина довго мовчала.
А потім спокійно подивилася Андрію Павловичу в очі.
— Андрію Павловичу… А що, як я взагалі не купуватиму Барсика?
Старий розгублено здригнувся.
— Як… не купуватимете?
Він здивовано подивився на неї.
— Тоді… навіщо ви приїхали?