«Бог дав дитину — дасть і на дитину», — любила повторювати мама. А на старості вимагала від усіх дітей лише одного — подати їй склянку води…
Оля ще в дитинстві зрозуміла, що їхня родина зовсім не така, як в інших.
У сім’ї було шестеро дітей.
Старша сестра Олена фактично стала їм другою мамою.
Вона готувала їжу, прала, прибирала, допомагала молодшим з уроками й вкладала їх спати.
А мама майже весь час лежала на дивані перед телевізором і повторювала:
— Бог дав дитину — дасть і на дитину.
Та чомусь того «дасть» вони так і не побачили.
Усі шестеро дітей тулилися в одній кімнаті.
Батько то працював, то пив.
Мати ж усім розповідала, як важко їй виховувати таку велику сім’ю, хоча більшість домашніх справ виконувала саме Олена.
Одного разу маленька Оля запитала:
— Мамо, а коли в мене буде власна кімната?
— Коли виростеш і сама заробиш, — навіть не озирнувшись, відповіла мама.
Олена ніколи не скаржилася.
Мовчки несла весь тягар.
Щойно закінчила школу — вступила до училища, отримала місце в гуртожитку й поїхала.
Мама влаштувала страшний скандал.
Кричала, що донька покинула сім’ю.
Але Олена більше не повернулася.
Потім один за одним роз’їхалися й інші діти.
Павло після армії залишився жити в іншому місті.
Близнючки Ірина й Катерина переїхали до Києва.
Найдовше поруч із мамою залишалася Оля.
Вона працювала.
Майже всю зарплату віддавала матері.
Коли вийшла заміж за Сергія, нарешті відчула, що таке власний дім.
Та мама почала телефонувати майже щодня.
— Приїдь.
— Купи ліки.
— Допоможи.
І Оля їхала.
Бо змалку звикла відчувати себе винною.
Згодом батьки продали другу квартиру, яку свого часу отримали завдяки великій родині.
За рік витратили майже всі гроші.
Коли вони закінчилися, мама заявила, що тепер діти зобов’язані її утримувати.
Та всі відмовилися.
Після смерті батька вона почала жити по черзі в кожної дитини.
Тиждень тут.
Тиждень там.
Нікому не допомагала.
Не готувала.
Не прибирала.
Лише лежала на дивані, критикувала всіх і вимагала уваги.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
Одного дня мама без попередження приїхала до Олі.
— Невже тепер мені треба просити дозволу, щоб приїхати до рідної доньки?
Вона одразу поводилася так, ніби була господинею.
Цілими днями лежала перед телевізором.
Критикувала Олину їжу.
Повчала, як потрібно виховувати онуку.
Увечері Сергій тихо сказав дружині:
— Це вже не материнська любов. Вона просто користується тобою.
Цього разу Оля більше не змогла мовчати.
— Мамо… скажи чесно, навіщо ти народила шістьох дітей?
Жінка застигла.
— Як ти смієш так зі мною говорити?
— Бо все життя ми слухали, що саме ми зіпсували тобі молодість. Нас виховувала Олена. Ми росли самі. А тепер ти їздиш по наших домівках і вимагаєш, щоб усі тобі служили.
Мати зблідла.
— Я ж ваша мама…
— Народити — ще не означає стати справжньою мамою. Мама любить, підтримує й піклується. А ти лише вимагаєш.
Оля мовчки поставила біля дверей мамину валізу.
— Тобі час додому.
Мама ще довго говорила про невдячних дітей.
Про Божу кару.
Та двері за нею зачинилися.
Того ж вечора Оля зателефонувала братові й сестрам.
І раптом дізналася, що кожен із них уже давно попросив маму більше не приїжджати.
Просто ніхто не наважувався сказати про це іншим.
Відтоді вони почали частіше спілкуватися між собою.
І вперше за багато років стали по-справжньому близькою родиною.
Іноді найбільша повага до себе починається лише з одного короткого слова.
«Досить».