Роман переїхав до мене в березні.
Стояв у передпокої з двома валізами.
Усміхався.
— Ну що, приймай нового мешканця!
Ми зустрічалися вже пів року.
До цього він орендував квартиру разом із трьома друзями.
Постійно скаржився.
То хтось шумить.
То всюди бруд.
То гора немитого посуду.
— Навіщо це терпіти? — часто казав він. — Давай жити разом. Стільки грошей зекономимо.
Я погодилася.
Думала, що будемо разом відкладати на майбутнє.
Він пообіцяв чесно ділити всі витрати.
Перший тиждень усе було чудово.
Роман виносив сміття.
Мив посуд.
Іноді навіть готував вечерю.
Я раділа.
Здавалося, що ми справді стали сім’єю.
Але на восьмий день усе змінилося.
Я повернулася з магазину.
У руках було чотири великі пакети.
Ледь устигла розкласти продукти.
Роман підійшов до мене.
— Покажи чек.
Я здивовано подивилася на нього.
— Який чек?
— Із магазину.
Хочу подивитися, скільки ти витратила.
Спочатку я подумала, що він жартує.
Але він мовчки чекав.
Я простягнула чек.
Він дістав телефон.
Відкрив калькулятор.
І почав усе підраховувати.
— Сімсот гривень за креветки?
Навіщо купувати такі дорогі?
— Бо я люблю креветки.
— Ми ж економимо.
Можна було знайти дешевші.
Я нічого не відповіла.
Та всередині вже все кипіло.
За той тиждень він дав лише тисячу гривень.
А я витратила на продукти майже шість.
Після цього більше не дав ані копійки.
Через кілька днів усе повторилося.
Я купила хорошу каву.
Роман побачив упаковку.
— Знову дорога?
— Це звичайна кава.
— Є дешевша.
Треба економити.
Мені стало не по собі.
Він не платив за комунальні послуги.
Не оплачував інтернет.
Квартира була моя.
Усі рахунки були мої.
А він учив мене, як правильно витрачати мої ж гроші.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
На другий місяць одного вечора я повернулася з роботи дуже втомлена.
Роман зустрів мене з блокнотом і ручкою.
— Треба скласти таблицю витрат.
— Для чого?
— Щоб контролювати бюджет.
Я вже все продумав.
Продукти.
Побутова хімія.
Розваги.
Усе інше відкладаємо.
Я мовчки дивилася на нього.
Навіть не знала, що сказати.
— Романе…
Ти майже не береш участі в наших витратах.
Не платиш за комуналку.
Не платиш за інтернет.
То з якого дива вирішив контролювати мої гроші?
Він одразу образився.
— Ми ж пара!
Я думаю про наше майбутнє.
Ти не вмієш економити.
Хтось же має мислити головою.
Я мовчки встала.
І пішла на кухню.
Бо якби тоді відкрила рот…
Ми б дуже серйозно посварилися.
На третій місяць я нарешті купила собі чоботи.
Чорні.
Замшеві.
Я давно про них мріяла.
Додому поверталася щаслива.
Роман сидів за комп’ютером.
Побачив коробку.
— Нові чоботи?
— Так.
— Скільки коштували?
Я назвала суму.
Він різко підскочив.
Його обличчя почервоніло.
— Ти що, збожеволіла?!
Стільки грошей за чоботи?!
— Я купила їх за свої.
— Які ще свої?!
Ми ж економимо!
У нас є план!
А ти просто розкидаєшся грошима!
Він вихопив коробку.
І пішов до дверей.
— Завтра поверну їх у магазин.
Заберемо гроші назад.
Я миттєво вихопила коробку з його рук.
Поставила її до шафи.
Замкнула на ключ.
Саме того вечора я вперше подумала…
Що проблема зовсім не в грошах.
Проблема в тому, що людина, яка майже нічого не вкладає у наше спільне життя…
Поводиться так, ніби має право вирішувати, як мені витрачати власну зарплату.
І чим довше я про це думала…
Тим ясніше все ставало.
Роман переїхав до мене не для того, щоб разом будувати майбутнє.
Він переїхав, щоб жити комфортніше за мій рахунок.
А я сама, непомітно для себе, дозволила йому повірити…
Що він може керувати не лише моєю квартирою.
А й усім моїм життям.