Оксана вперше прийшла до мене не з тортом.
Не з квітами.
І навіть не з кавою.
Вона принесла із собою порожній пластиковий контейнер.
А вже за кілька тижнів складала в нього мої котлети.
Та тоді я ще не здогадувалася, чим усе це закінчиться.
Лише два місяці тому Оксана влаштувалася до нашого відділу маркетингу.
Ми займалися просуванням мережі приватних стоматологічних клінік.
На перший погляд вона здалася дуже приємною.
Весела.
Відкрита.
Легка у спілкуванні.
Під час обідніх перерв завжди знаходила тему для розмови.
Якось я випадково згадала, що живу зовсім поруч із офісом.
Її очі одразу засяяли.
— Справді?
— Так.
— От пощастило тобі… А я щодня майже півтори години добираюся через усе місто.
— Напевно, важко.
— Ще й як. А ти хоч додому на обід можеш забігти.
Я лише усміхнулася.
Ми з чоловіком купили цю квартиру ще кілька років тому.
Ще до того, як ціни на житло різко злетіли.
Іпотеку досі виплачували.
Зате до роботи було десять хвилин пішки.
Одного вечора ми разом вийшли з офісу.
Виявилося, що якийсь час нам по дорозі.
Оксана провела мене до самого будинку.
Озирнулася навколо.
— Гарний район.
— Мені теж подобається.
— На якому поверсі живеш?
— На п’ятому.
— Класно. Побачимося завтра.
Минуло приблизно два тижні.
У двері подзвонили.
Я відчинила.
На порозі стояла Оксана.
— Привіт! Як добре, що ти вдома!
Вона навіть не чекала запрошення.
Роззулася.
І відразу пішла на кухню.
Наче жила тут уже багато років.
— Чайник ще гарячий?
Я навіть не встигла відповісти.
Вона вже дістала чашку.
Сіла за стіл.
У той момент мені стало дивно.
Наче не вона була гостею.
А я.
Я все ж заварила чай.
Ми говорили про роботу.
Про нового керівника.
Усе було цілком звичайно.
Поки Оксана не відчинила мій холодильник.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
Вона дістала звідти йогурт.
Мій йогурт.
Так, ніби це було абсолютно нормально.
— Ти ж не проти? — запитала вона, вже тримаючи баночку в руках. — Я сьогодні зовсім нічого не їла.
Що я мала сказати?
«Постав назад»?
Я промовчала.
Вона з’їла йогурт.
Випила чай.
Ми ще трохи поговорили.
І вона пішла.
Я намагалася переконати себе, що це випадковість.
Через три дні вона прийшла знову.
— Як добре, що ти вдома!
Щойно переступила поріг — одразу зняла куртку.
— У тебе нічого немає перекусити? Я сьогодні цілий день бігала.
Навіть не дочекавшись відповіді, вона попрямувала до холодильника.
— О, сирники!
Витягла контейнер.
— Сама готувала?
— Так…
— Можна кілька?
Я лише кивнула.
Вона розігріла сирники у моїй мікрохвильовці.
Їла із задоволенням.
— У тебе завжди так смачно.
А в мене холодильник майже порожній.
Немає ні часу, ні бажання готувати.
Я мовчки дивилася.
І думала лише про одне.
Ці сирники я приготувала для Дениса.
Він їх дуже любив.
А зараз їх їла Оксана.
Після цього її візити стали регулярними.
Два.
Іноді три рази на тиждень.
Завжди «випадково проходила повз».
І завжди першою справою відкривала холодильник.
— Щось смачненьке приготувала?
— Фрукти є?
— Яка гарна ковбаса! Даси шматочок?
Першим усе зрозумів Денис.
— Слухай…
Тобі не здається дивним, що твоя подруга приходить сюди не до тебе?
— Що ти маєш на увазі?
— Вона приходить поїсти.
Учора я купив дорогий сир.
Сьогодні половини вже немає.
— Вона просто скуштувала…
Денис серйозно подивився на мене.
— Катю.
Половина шматка сиру — це вже не «скуштувала».
Я нічого не відповіла.
Бо він мав рацію.
У п’ятницю ввечері Оксана знову подзвонила у двері.
Я щойно повернулася з магазину.
Розкладала продукти.
— Привіт!
— Заходь.
За кілька секунд я почула знайомий звук.
Відчинився холодильник.
— Ого!
Скільки всього!
Курка.
Овочі.
Ой…
А це тірамісу?
— Так.
Купила на вихідні.
— Можна шматочок? Я його просто обожнюю.
Я дуже хотіла сказати «ні».
Справді хотіла.
Хотіла сказати, що це ми купили для себе.
Для мене і Дениса.
Але слова так і не зірвалися з язика.
— Бери…
Вона відрізала величезний шматок.
Майже третину всього десерту.
Спокійно їла.
І посміхалася.
— Як добре, що в тебе завжди є щось смачне.
А я приходжу додому.
І холодильник порожній.
— А чому після роботи не заходиш у магазин?
— Та не хочеться.
І взагалі…
Готувати лише для себе якось сумно.
Ми ще довго сиділи й розмовляли.
Вона розповідала про свого колишнього хлопця.
Про зраду.
Про самотність.
Я слухала.
Але думала зовсім про інше.
Чому вона не може просто прийти поспілкуватися?
Чому кожен її візит починається з мого холодильника?
Приблизно за годину вона пішла.
Денис повернувся з тренування значно пізніше.
Після роботи він уже заїжджав додому.
Забирав спортивну сумку.
Тому добре пам’ятав, що лежало в холодильнику.
Він зайшов на кухню.
Відчинив холодильник.
Кілька секунд мовчав.
Потім голосно покликав:
— Катю…
Хто їв тірамісу?
Там майже третини вже немає.
У ту мить я зрозуміла.
Якщо зараз знову промовчу…
Наступного разу Оксана прийде вже не як гостя.
А так, ніби все, що є в нашому домі, автоматично належить і їй.
І тоді проблема буде вже не в холодильнику.
А в мені.
Бо люди переходять наші межі лише тоді, коли ми самі дозволяємо їм це робити.