Пів року.
І жодної успішної угоди.
Андрій уже давно перестав злитися на людей, які приходили дивитися квартиру.
Злість залишилася десь у перших двох місяцях.
Тоді кожен покупець, який ішов, здавався особистою образою.
Хотілося вибігти слідом і запитати:
— Та що ж тут не так?
Але люди приходили.
Оглядали кімнати.
І йшли.
Молоді подружні пари довго вдивлялися у стіни, ніби вже уявляли своє майбутнє життя.
Жінки старшого віку відкривали кран на кухні, мовчки хитали головою й нічого не пояснювали.
Чоловіки вимірювали кімнати кроками.
А потім чемно говорили:
— Ми ще подумаємо.
Та ніхто не думав.
І ніхто більше не телефонував.
У жовтні Андрій знизив ціну.
У грудні — ще раз.
Рієлтор лише повторював:
— Зараз ринок просів. Треба трохи зачекати.
Легко йому говорити.
У нього ж є власна квартира.
Тієї суботи мали приїхати чоловік із дружиною.
По телефону вони здалися серйозними людьми.
Кредит уже був схвалений.
Андрій приїхав за годину до зустрічі.
Провітрив квартиру.
Поставив чайник.
Навіть сам не знав, навіщо.
Просто здавалося, що так правильно.
Але у призначений час ніхто не прийшов.
Зате прийшов кіт.
Величезний.
Рудий.
З трохи надірваним вухом.
Щойно Андрій відчинив двері, кіт спокійно прослизнув усередину.
Наче повернувся до себе додому.
Зупинився у передпокої.
Озирнувся.
Потім пройшов до кімнати.
Одним стрибком опинився на дивані.
Згорнувся клубком.
І ліг.
Андрій секунд десять мовчки дивився на нього.
— Гей… — нарешті сказав він.
Кіт спокійно подивився у відповідь.
Наче його присутність тут була цілком природною.
— І звідки ти взявся?
Кіт широко позіхнув.
Повільно.
Із задоволенням.
Потім повернувся до стіни.
Мовляв, розмова закінчена.
Андрій потер обличчя долонями.
Покупці того дня так і не з’явилися.
Не подзвонили.
Не написали.
Просто зникли.
Як і всі попередні.
Він ще почекав сорок хвилин.
Випив чаю.
І почав збиратися.
Кіт увесь цей час навіть не ворухнувся.
— Ну що ж… — зітхнув Андрій. — Ходімо. Тобі теж час.
Кіт не поворухнувся.
— Чуєш? Я зачиняю квартиру. Тобі тут залишатися не можна.
Кіт повільно кліпнув.
Лише один раз.
Цей погляд ніби говорив:
«Я тебе почув. Узяв до уваги. Але це нічого не змінює.»
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
Андрій узяв кота під живіт.
Той виявився напрочуд важким.
Міцним.
Наче невеликий мішок із піском.
Виніс його на сходовий майданчик.
Зачинив двері.
Одягнувся.
Вийшов.
Кота вже ніде не було.
Наступної середи прийшла молода жінка разом із мамою.
Мама мовчки ходила квартирою.
Та її мовчання говорило більше за будь-які слова.
Донька лише винувато усміхалася.
— Ми обов’язково ще все обміркуємо…
Андрій чемно кивав.
І думав, скільки ж разів за ці пів року він уже чув саме ці слова.
Коли вони пішли, він зайшов на кухню.
І завмер.
Кіт спокійно сидів біля батареї.
Неквапливо вмивався.
Ретельно.
Зосереджено.
Наче вдома.
— Та як ти сюди знову потрапив?
Вікно було прочинене всього на кілька сантиметрів.
Другий поверх.
Ну звісно…
Кіт подивився на Андрія.
І знову почав вилизувати своє пошкоджене вухо.
— Знаєш… — усміхнувся Андрій. — Мені зараз точно не до тебе.
Кіт, схоже, був цілком згоден.
Не заперечував.
Приблизно на четвертий день Андрій перестав виганяти його.
Кіт просто жив у квартирі.
І це стало фактом.
Довелося купити корм.
Лоток.
Миски.
Найбільше він полюбив диван.
І сонячне підвіконня на кухні.
Під час показів поводився по-різному.
Іноді ховався в кімнаті.
Іноді виходив у передпокій.
Сідав посередині.
І мовчки розглядав кожного нового відвідувача.
Якось один чоловік запитав:
— Це ваш кіт?
— Ні.
— А чий?
— Не знаю.
Чоловік лише кивнув.
Більше нічого не запитував.
І, звісно ж, квартиру не купив.
Та все ж щось змінилося.
Андрій зрозумів це лише через кілька тижнів.
Одного дня він приїхав.
Відчинив двері.
І кіт уже чекав його у передпокої.
Він зняв куртку.
Поставив чайник.
Кіт застрибнув на кухонне підвіконня й уважно дивився у вікно.
У дворі щось відбувалося.
Можливо, голуби сперечалися через крихти.
А може, вітер ганяв поліетиленовий пакет.
Не мало значення.
Андрій раптом подумав.
Дивно…
Пів року ця квартира була просто порожньою.
Порожні стіни.
Порожня підлога.
І лише спогади, яких він боявся торкатися.
А тепер…
Тут хтось жив.
Нехай лише безпритульний кіт.
Але квартира ніби знову ожила.
У п’ятницю зателефонував рієлтор.
— Андрію, є ще одна потенційна покупчиня. Жінка пенсійного віку. Шукає квартиру для себе. Район їй подобається. Завтра може приїхати.
— Добре, — спокійно відповів Андрій.
Так він відповідав уже на кожен дзвінок.
Це слово давно втратило будь-який сенс.
— Тільки попереджаю… Вона трохи своєрідна. Дуже прискіплива. Усе чіпає руками. Багато запитує.
— Нічого страшного.
— Але й не факт, що купить. За останній місяць вона вже оглянула три квартири.
— Зрозумів.
Андрій поклав слухавку.
Подивився на диван.
Рудий кіт спокійно лежав із заплющеними очима.
Наче вже давно знав те, про що сам Андрій поки навіть не здогадувався.