Вадим подзвонив у четвер увечері.
Уперше за півтора місяця.
Він не запитав, як справи у сина.
Не поцікавився ні оцінками, ні здоров’ям.
Одразу перейшов до справи.
— Треба познайомити Максима з Христиною. У суботу вам буде зручно?
Я стояла на кухні.
Щойно закінчила мити посуд після вечері.
Кілька секунд мовчала.
Намагалася згадати, хто така Христина.
— Яка ще Христина?
— Моя дружина, — спокійно відповів Вадим. — Ми місяць тому одружилися.
Місяць тому.
Дружина.
За три роки після нашого розлучення він жодного разу навіть не натякнув, що з кимось зустрічається.
Ні слова.
Нічого.
А тепер раптом…
Дружина.
— Вітаю, — рівно сказала я. — У суботу можеш забрати Максима до себе й там познайомити.
У слухавці запала тиша.
— Розумієш… Максиму буде спокійніше у звичній обстановці. Ми краще приїдемо до вас. Ненадовго. Просто на чай.
До нас.
У квартиру, де ми з Максимом три роки будували нове життя.
Без нього.
Тут кожна річ стоїть на своєму місці.
Щовечора пахне вечерею.
У передпокої стоять Максимові кросівки.
На стінах висять його плакати.
Це наш дім.
Наш маленький світ.
Я хотіла відмовити.
Дуже хотіла.
Але саме в цей момент Максим вийшов зі своєї кімнати по воду.
Почув розмову.
Зупинився у дверях.
І я побачила в його очах одночасно настороженість і надію.
— Добре. У суботу о третій.
Я поклала слухавку.
Подивилася на сина.
— Тато одружився?
— Так.
— І вона прийде сюди?
— Вони обоє.
Максим мовчки кивнув.
Наче хотів ще щось сказати.
Але лише повернувся до своєї кімнати.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
Без запитань.
Без образ.
Лише тихе:
— Гаразд.
Ця квартира належала мені ще до шлюбу.
Я успадкувала її від тітки.
Тому після розлучення ділити було нічого.
Вадим переїхав до батьків.
Потім орендував житло.
А згодом у його житті з’явилася Христина.
За три роки він переказав синові зовсім небагато грошей.
Хоча мав платити в десятки разів більше.
Але навіть не це було найболючішим.
За три роки Вадим жодного разу не забрав Максима до себе на вихідні.
Обіцяв.
Максим збирав рюкзак.
Чекав біля дверей.
А потім приходило повідомлення:
«Термінові справи. Наступними вихідними обов’язково.»
Через рік Максим перестав збирати рюкзак.
У п’ятницю ввечері ми вечеряли удвох.
Я приготувала його улюблені курячі котлети з картопляним пюре.
— Мамо…
Тихо сказав він.
— Тобі не боляче?
Я відклала виделку.
— Через що?
— Через те, що тато одружився з іншою.
— Ми розлучилися три роки тому. Він має на це право.
— Я знаю… Але все одно. Тобі не боляче?
Як пояснити дитині…
Що боліло дуже давно.
Потім прийшла втома.
А після неї — байдужість.
Мені вже давно байдуже, з ким він живе.
Головне — щоб не втручався в наше життя.
— Ні, Максиме. Не боляче. Просто дивно, що він не сказав про це раніше.
— Мені теж дивно.
У суботу я до блиску прибрала квартиру.
Спекла яблучний пиріг.
Дістала улюблену тітчину скатертину.
Не заради них.
Заради себе.
Не хотіла, щоб хтось мав привід мене засудити.
Максим сидів у своїй кімнаті.
Демонстративно робив уроки.
— Мамо… Можна я взагалі не виходитиму?
— Ні. Хоча б привітатися треба.
— А потім можна повернутися?
— Побачимо.
Вони запізнилися майже на сорок хвилин.
За цей час я тричі переставила чашки.
Двічі хотіла все скасувати.
І один раз серйозно подумала просто не відчиняти двері.
Та дзвінок усе ж пролунав.
Я відчинила.
На порозі стояв Вадим.
За ці роки він трохи погладшав.
На голові з’явилися залисини.
Новий піджак.
І той самий самовдоволений вираз обличчя.
Поруч стояла жінка.
Христині було років тридцять.
Висока.
Струнка.
З бездоганною зачіскою.
Ідеальний манікюр.
Завчена усмішка.
І дуже уважний, оцінювальний погляд.
— Добрий день! Ви, мабуть, Ірина? Так приємно нарешті познайомитися!
Вона простягнула руку.
Я машинально потиснула її.
Долоня була холодною.
— Проходьте.
Вадим зайшов так, ніби ніколи звідси не виїжджав.
Одразу попрямував на кухню.
Христина обережно озиралася навколо.
— У вас дуже затишно.
Але інтонація чомусь підказувала, що, на її думку, могло бути й краще.
Вони сіли за наш стіл.
За той самий стіл, де ми з Максимом щовечора вечеряємо.
Робимо уроки.
А іноді просто мовчимо поруч.
Вадим уважно оглянув пиріг.
Чашки.
Цукорницю.
І схвально кивнув.
— А де Максим?
— У своїй кімнаті. Зараз вийде.
Я вже хотіла покликати його.
Та він сам з’явився на порозі кухні.
За останній рік дуже витягнувся.
Чуб уже майже закривав очі.
— Привіт, тату.
Голос був спокійний.
Обличчя нічого не виражало.
У чотирнадцять років діти вже вміють добре приховувати свої почуття.
Вадим підвівся.
Коротко обійняв сина.
Поплескав по плечу.
— Як ти виріс! Максиме, познайомся. Це Христина, моя дружина.