Марія Петрівна повільно ходила кухнею й помішувала чай.
А її кішка Аліса вже добрих пів години не знаходила собі місця.
То підходила до вікна.
То до дверей.
То знову ходила коридором туди-сюди.
— Ну що з тобою таке? — усміхнулася Марія Петрівна. — Я ж уже приготувала тобі місце. Під диваном, як ти любиш.
Аліса зупинилася.
Подивилася на господиню своїми жовтими очима.
І знову почала неспокійно ходити квартирою.
— Мамо, скоро вже? — визирнула з кімнати донька Олена.
— Скоро. Бачиш, як хвилюється? Думаю, ще дві-три години.
Марія Петрівна підійшла до дивана.
Під ним лежав старий плед.
На ньому — чисті рушники.
Усе було м’яке.
Тепле.
Затишне.
— Алісо, ходи сюди. Дивися, яке гарне місце я тобі зробила.
Кішка підійшла.
Обнюхала.
Лягла.
Секунди на три.
Потім схопилася.
І знову почала нервово ходити квартирою.
— Мамо, може, їй жарко?
— Та звідки? Опалення ж іще не ввімкнули.
У цей момент Аліса зупинилася біля дверей комори.
Тієї самої маленької комори наприкінці коридору.
Там стояли банки з варенням.
Старі коробки.
Зламаний пилосос.
Заходили туди дуже рідко.
Кішка підняла лапку.
Почала дряпати двері.
— І що тобі там потрібно?
Аліса голосно нявкнула.
Потім ще раз.
І ще.
— Мамо… Може, відчинити їй?
— Навіщо? Там же холодно й пилюка.
Марія Петрівна взяла кішку на руки.
Поклала на підготовлене місце під диваном.
— Ось. Тут тепло. Тут добре.
Аліса полежала хвилину.
Потім ще одну.
І знову побігла до комори.
Почала дряпати двері.
Голосно нявкати.
— Ну й уперта ж ти… — зітхнула Марія Петрівна. — Може, й справді відчинити?
Олена лише знизала плечима.
— Відчини. Гірше точно не буде.
Марія Петрівна натиснула на ручку.
Двері тихенько рипнули.
Аліса миттю шмигнула всередину.
Сховалася за коробками.
І зникла в темряві.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
— Ну от… Тепер сидить там. І як її звідти витягнути?
— Мамо… Може, вона саме там хоче народжувати?
— Та ні. Там же холодно.
Марія Петрівна зазирнула до комори.
У дальньому кутку вона побачила Алісу.
Та влаштувалася на старій куртці, яку забули там ще торік.
— Алісо… Ходімо. Не впирайся.
Кішка притиснула вуха.
І тихо зашипіла.
Але дуже рішуче.
— Ти це на мене шипиш?
Аліса зашипіла ще раз.
Марія Петрівна відступила.
— Добре. Сиди.
Вона не зачинила двері повністю.
Залишила маленьку щілину.
— І що тепер?
— Нехай трохи побуде. Народить — тоді перенесемо під диван.
— А можна так переносити кошенят?
— Звісно. Треба лише дуже обережно.
Марія Петрівна повернулася на кухню.
Допила вже холодний чай.
А в коморі Аліса ще зручніше вмостилася на старій куртці.
Минуло приблизно три години.
І раптом із комори почувся тихенький писк.
Марія Петрівна миттю підхопилася.
Побігла до дверей.
Обережно прочинила їх.
І завмерла.
Аліса лежала на боці.
Поряд із нею ворушилися троє маленьких кошенят.
Ще мокрі.
Сліпі.
Одне руде.
І двоє смугастих.
— Ой, маленька… Отже, ти все-таки народила тут…
Кішка втомлено підняла голову.
Подивилася на господиню.
Наче просила:
«Не чіпай нас.»
— Не бійся. Не чіпатиму.
Марія Петрівна тихенько зачинила двері.
Повернулася на кухню.
— Ну що?
— Троє. Усі живі. Але вона вперто залишилася в тій запиленій коморі.
Олена витерла руки рушником.
— Мамо… Нехай трохи відпочине. Потім перенесемо.
— І я так думаю. Нехай заспокоїться. А тоді обережно перенесемо їх під диван. Там же все вже готове.
Минув час.
Спочатку година.
Потім ще одна…