Валентина Степанівна спочатку планувала поїхати по гриби в середу.
Саме тоді в лісі майже немає людей.
Вона завжди любила ходити сама.
Насолоджуватися тишею.
Але рано-вранці зателефонувала донька.
— Мамо, може, поїдемо в неділю? Я теж хочу з тобою. Побудемо разом.
Так вони й опинилися в лісі саме в неділю.
Звісно, людей було стільки, ніби всі вирішили приїхати одночасно.
— Ходімо далі в ліс, — запропонувала Валентина Степанівна. — Там хоч трохи тихіше.
Вони звернули зі стежки.
Пройшли кількасот метрів.
Ліс одразу змінився.
Навколо запанувала тиша.
Зникли людські голоси.
Лише вітер шумів у верхівках сосен.
— Мамо… Подивися… — тихо сказала донька Олена.
Біля великої сосни щось ледь ворухнулося.
Вони підійшли ближче.
І завмерли.
До дерева був прив’язаний собака.
Товста.
Зовсім нова мотузка.
Кілька міцних вузлів.
Мотузка настільки обмоталася навколо стовбура, що пес міг рухатися не більше ніж на пів метра.
Він сидів із опущеною головою.
Шерсть збилася в ковтуни.
Ребра страшно випирали.
Навколо дерева земля була витоптана до голої глини.
Ідеальним колом.
— Він ходив по колу… Поки вистачало сил… — пошепки сказала Валентина Степанівна.
Поряд не було ні миски.
Ні води.
Ні їжі.
Вона довго дивилася на нову мотузку.
На це місце.
Так далеко від дороги, що випадково сюди майже ніхто не зайде.
І раптом усе стало зрозуміло.
— Це зробили навмисно…
— Що ти маєш на увазі? — тихо запитала Олена.
— Хтось спеціально привіз його сюди. Обрав це дерево. Прив’язав так, щоб він не зміг звільнитися. І поїхав. Знаючи, що пес повільно помре.
Олена зблідла.
Собака повільно підняв голову.
Обережно подивився на Валентину Степанівну.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
У його очах був страх.
І повне виснаження.
— Як думаєш, скільки він тут? — тихо запитала донька.
— Може, три дні… А може, й більше.
Вони довго мовчали.
Десь далеко лунав сміх.
Грала музика.
А тут була лише тиша.
Валентина Степанівна присіла.
— Дай мені воду.
— Мамо… Може, краще…
— Дай.
Олена простягнула пляшку.
Жінка налила трохи води в долоню.
Піднесла до морди собаки.
Спочатку він навіть не поворухнувся.
— Пий… Ну, будь ласка…
Минуло кілька секунд.
Пес повільно повернув голову.
Понюхав воду.
І раптом почав жадібно злизувати її з долоні.
Валентина Степанівна знову наливала.
І ще.
Поки пляшка не спорожніла.
— Мамо… Треба йти. Викличемо волонтерів.
— Він їх не дочекається.
— Але ж ми не можемо…
— Можемо.
Вона дістала з кишені старий складаний ножик.
Той самий, який багато років тому подарував чоловік для походів по гриби.
Руки тремтіли.
Мотузка була дуже товста.
Перерізати її вдалося не відразу.
Собака весь цей час сидів нерухомо.
Не скиглив.
Не смикався.
Лише дивився на неї.
Нарешті мотузка луснула.
Валентина Степанівна відкинула її вбік.
Чекала.
Думала, зараз пес схопиться.
Почне радісно махати хвостом.
Побіжить.
Але цього не сталося.
Він спробував підвестися.
Передні лапи підломилися.
Задні зовсім не слухалися.
І він безсило впав на бік.
— Господи… — Олена закрила обличчя руками.
Валентина Степанівна сіла поруч.
Обережно поклала руку на його худеньку спину.
— Все… Все добре… Ми тебе тут не залишимо.
Пес заплющив очі.
І саме в цю мить Валентина Степанівна зрозуміла…
Якщо вони зараз підуть…
Переможе та людина.
Та, яка привезла його сюди.
Прив’язала.
І залишила помирати.
— Олено… Допоможи мені.
Вона зняла куртку.
— Що ти робиш?
— Загорнемо його. Донесемо до машини.
— Мамо… Він же важкий.
— Впораємося.
Вони обережно загорнули собаку в куртку.
Він навіть не пручався.
Лише важко дихав.
Валентина Степанівна підняла його на руки.
— Підтримай голову.
Повільно вони рушили назад.
Кілька разів зупинялися перепочити.
Назустріч ішли грибники.
Із кошиками.
У гарному настрої.
Дехто здивовано дивився на них.
Хтось лише хитав головою.
І раптом одна жінка зупинилася та запитала…