Із Сонею ми зустрічалися вже чотири місяці.
Одного вечора вона сказала:
— У неділю поїдемо до моїх батьків. Час познайомитися.
Я погодився.
Купив торт.
Для її мами — гарний букет квітів.
Для батька — дорогий чай.
Усю дорогу Соня дуже нервувала.
Постійно поправляла ремінь безпеки.
Кілька разів перевіряла макіяж у дзеркальці.
Я вирішив, що це звичайне хвилювання.
Знайомство з батьками — справа серйозна.
Ми приїхали в приватний сектор.
Великий будинок.
Новий паркан.
У дворі стояв дорогий позашляховик.
Усе виглядало дуже заможно.
Двері відчинив її батько.
Міцний чоловік років п’ятдесяти п’яти.
На шиї — товстий золотий ланцюжок.
На пальці — масивна печатка.
Він міцно потиснув мені руку.
Довго дивився просто в очі.
Наче оцінював.
За столом уже чекало безліч страв.
Перші хвилини минули цілком спокійно.
Мене розпитували про роботу.
Я чесно розповів, що працюю логістом.
Маю власну квартиру.
Щоправда, вона ще в іпотеці.
Потім розмова перейшла на майбутнє.
Весілля.
Дітей.
Житло.
— Спочатку хочу купити більшу квартиру, а вже потім будемо грати весілля, — відповів я.
Батько Соні схвально кивнув.
— Правильно.
Я навіть подумав, що все складається чудово.
Але раптом він відкинувся на спинку стільця.
Зробив ковток чаю.
І спокійно промовив:
— А тепер поговорімо серйозно.
— Якщо хочеш одружитися з моєю донькою… за це доведеться заплатити.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
Я навіть не одразу зрозумів почуте.
— Перепрошую?
— Триста тисяч гривень.
— За що?
— За мою згоду.
Я нервово усміхнувся.
— Це жарт?
— Ні.
Його голос став холодним.
Я подивився на Соню.
Вона мовчала.
Опустила очі.
Не здивувалася.
Не заперечила.
Отже…
Вона про все знала.
— Ви це серйозно?
— Абсолютно. Двадцять п’ять років ми вкладали в Соню гроші. Освіта. Курси. Репетитори. Подорожі. Автомобіль. Настав час повернути хоча б частину вкладеного.
Я повільно відклав виделку.
Подивився на її маму.
Вона лише схвально кивала.
— Ви справді так вважаєте?
— Так. Принесеш гроші — благословимо шлюб. Не принесеш — весілля не буде.
Я знову подивився на Соню.
— Ти знала?
Вона мовчки кивнула.
— І для тебе це нормально?
— Даниле… Це ж мої батьки. Вони стільки в мене вклали. Це справедливо.
— Справедливо? Просити гроші за власну доньку?
— Ніхто її не продає, — різко відповів її батько. — Ми лише хочемо повернути частину своїх витрат. Усе в житті має свою ціну.
— А якщо я не заплачу?
— Тоді весілля не буде. Соня залишиться з нами.
Я повільно підвівся.
Подивився на нього.
На золотий ланцюг.
На задоволену усмішку матері.
На Соню, яка жодного разу не стала на мій бік.
І спокійно сказав:
— Знаєте що?
— Ні.
У кімнаті запала тиша.
— Що означає «ні»? — сердито запитав її батько.
— Те, що я не збираюся платити за право кохати людину.
— Тоді втратиш мою доньку.
— Якщо вона дозволяє оцінювати себе грошима, значить, вона ніколи по-справжньому не була моєю.
Соня нарешті заговорила.
— Даниле… Ти все неправильно зрозумів…
— Ні. Саме зараз я все зрозумів.
Я підвівся.
Одягнув куртку.
Торт.
Квіти.
Чай.
Усе залишив на столі.
І мовчки вийшов.
Позаду ще чув, як Соня кликала мене.
Але навіть не озирнувся.
Дорогою додому я думав лише про одне.
Того дня я втратив стосунки.
Але зберіг те, що не купиш за жодні гроші.
Свою гідність.