Того дня, коли зникла Оксана, я тримав у руках три пляшки лимонаду і пакет картоплі фрі, яка встигла охолонути й розкиснути. Дивно, що саме це найкраще запам'яталося — не крики, не поліцейські з рацією, а той пакет, який я так і не зміг викинути ще годину.
Мене звати Тарас Коваленко, мені було двадцять вісім. Ми з Оксаною возили її шістьох дітей на Азовське море, в Бердянськ, останні вихідні перед першим вересня. Заручені ще не були — навіть каблучку я тоді ще не купив, грошей не вистачало, — але дітей я вже вважав своїми. Наймолодший, Сашко, і той називав мене «дядько Тарас», хоча старший, восьмирічний Ілля, дивився на мене якось насторожено, ніби чекав, що я от-от розвернуся і піду.
Близько полудня Оксана попросила збігати за водою до кіоску біля набережної.
— Я за ними подивлюся, — сказала вона. — Йди, поки черга не виросла.
Мене не було хвилин десять, може, дванадцять. Коли повернувся — діти сидять на піску, будують щось із мокрого піску, поруч лежить рушник Оксани, її сонцезахисні окуляри, книжка притулена до сумки-холодильника. А самої Оксани немає.
Спершу подумав — пішла скупатися. Потім побачив Іллю: стоїть на самому краю води, білий, як полотно, і мовчить.
— Де мама? — питаю.
Не відповів.
До вечора шукали всі, хто був на пляжі. Опівночі рятувальники вже говорили про втоплення. Тіла так і не знайшли — Азовське море того літа штормило, течія забрала все, що могло розповісти правду.
Я міг зникнути. Чесно кажучи, дехто з родичів Оксани саме цього й чекав. Хлопець без штампу в паспорті, без жодних прав на цих дітей, раптом лишається з шістьма чужими сиротами на руках — хто б засудив, якби я тихо зник?
Не зник. Продав свою «Ниву» — єдине, що мав цінного. Взяв додаткові зміни на заводі. Навчився заплітати коси, варити борщ на дванадцять людей, підписувати щоденники й довідки в школу, сидіти цілу ніч біля ліжка, коли комусь сниться той пляж. За десять років вивчив напам'ять, у кого яка алергія і хто боїться темряви більше за інших.
Ілля виріс. Вступив до Харківського університету, приїжджав рідко — раз на два-три місяці. Одного п'ятничного вечора я саме возився з протіканням під кухонною мийкою, коли почув, як рипнули двері.
Він стояв у проході — вже дорослий, широкоплечий, а очі — материні, ті самі, трохи розкосі, з золотистою крапкою біля зіниці.
— Тату, — сказав тихо, — здається, тобі треба знати правду про маму.
Гайковий ключ випав з рук і глухо стукнув об кахлі. Я витер долоні об штани й сів на табурет — ноги якось самі підігнулися.
— Кажи, — тільки й спромігся вимовити.
Ілля довго крутив у пальцях ключі від машини, наче збирався піти, потім таки сів навпроти.
— Три роки тому я знайшов її щоденник. У бабусі на антресолях, коли розбирали речі після переїзду. Мовчав, бо боявся, що це все зруйнує.
Виявилося: за кілька місяців до Бердянська Оксані поставили діагноз — пухлина в мозку, неоперабельна, лікарі давали максимум рік. Вона нікому не сказала, навіть мені. У щоденнику писала, що не витримає дивитися, як шестеро дітей ховають її поступово, місяць за місяцем, бачачи, як вона згасає. Писала, що любить мене — і саме тому боїться, що я стану доглядальницею замість чоловіка, а потім залишусь один з дітьми й почуттям провини, що не зміг урятувати.
В останньому записі, датованому за три дні до поїздки на море, було одне речення: «Якщо піду сама, поки можу йти — вони запам'ятають мене живою біля моря, а не в лікарняному ліжку».
— Вона це спланувала, — сказав Ілля глухо. — Пішла в воду, коли ти пішов за лимонадом. Я тоді все бачив з берега — і мовчав дев'ять років, бо не розумів сам, що бачив, а потім боявся сказати.
Я довго сидів мовчки, дивлячись на калюжу під мийкою, яка все не висихала. Потім устав, пішов до шафи в коридорі й дістав стару картонну коробку — там зберігав усі документи дітей: свідоцтва про народження, довідки з опіки, її фотографії.
На самому дні лежала папка з написом «Оксана» — я так і не наважився відкрити її десять років, після того, як опіка передала мені особисті речі, знайдені серед її речей у номері готелю. Там був конверт із моїм ім'ям.
Розкрив при Іллі. Всередині — та ж сама історія, тільки написана для мене окремо: вибачення за брехню, подяка за те, що не покинув дітей, і прохання — оформити на себе офіційне опікунство, як тільки зможу, щоб ніхто з родичів не забрав дітей по частинах у різні сім'ї.
Того ж вечора я подзвонив нотаріусу — своєму давньому знайомому, Петру Гнатовичу, з яким уже дванадцять років розбирався з паперами на дітей. Домовились на понеділок: переоформити батьківський будинок, той самий, де виросли всі шестеро, на всіх дітей у рівних частках, по одній шостій кожному, з довічним правом мого проживання. Ціна питання — сімсот тисяч гривень, вся вартість будинку, який я міг би продати й забрати собі, маючи на те юридичне право спадкоємця за заповітом бабусі Оксани.
У понеділок ми з Іллею приїхали до контори на вулиці Сумській. Я поставив підпис під договором дарування, поклав ключі від будинку на стіл перед нотаріусом і вперше за десять років сказав уголос те, що досі тільки думав:
— Це ваше. Завжди було ваше. Я просто беріг для вас цей час.
Ілля мовчав, потім узяв зі столу копію договору, згорнув її вдвоє й поклав у внутрішню кишеню куртки — туди, де раніше носив материн щоденник.
— Приїду на вихідні, — сказав. — Треба ще той кран під мийкою докрутити, ти ж так і не закінчив.
