Марію посадили за два тижні до мого переведення в цей барак. Вона не була схожа на тих, кого я бачила за останні дев'ять років у колонії під Харковом. Сухенька, з акуратно зібраним сивим волоссям, у казенній куртці, яка висіла на ній, як на вішаку. Марія ні з ким не сварилась, не лізла в розмови, не вибивала собі місце біля вікна. Вона просто жила — тихо, рівно, наче відбувала не покарання, а якусь довгу й незрозумілу вахту.
За що її посадили, ніхто не знав. Ходили чутки — за якусь махінацію з документами. Але вона не скидалась на шахрайку. Радше на вчительку математики, яка випадково потрапила не в той тролейбус.
Щоранку Марія виходила у внутрішній дворик, наливала в пластиковий таз воду і прала казенну білизну. Руки в неї були в синіх венах, але рухались упевнено, як у людини, що звикла до роботи. Вона терла, викручувала, полоскала. І ніколи не просила допомоги. Навіть коли після зміни на швейній дільниці ледве трималась на ногах.
Більшість жінок її не чіпали. Але в нашому блоці була Оксана. Та, яку боялися всі — від новачок до наглядачок.
Оксана сиділа за розбій. Їй було тридцять сім, і вона встигла згноїти в колонії трьох сусідок по камері. Вона тримала майже весь барак у кулаці. Могла відібрати передачу, змусити мити її місце, віддати свої харчі. І ніхто не смів відмовити. Ніхто.
Того ранку я стояла біля вікна в коридорі й бачила все. Марія саме дополіскувала білизну, коли Оксана підійшла ззаду й кинула біля таза здоровенний вузол брудних простирадл.
— Пери, — кинула вона й розвернулась, щоб піти.
Марія витерла руки об куртку.
— Я не встигну. У мене своє. Пери сама.
Оксана зупинилась. Повільно обернулась. Удвох вони стояли одна навпроти одної — стара висока жінка з тазом і кремезна, збита, з розбитими кісточками на кулаках. Я бачила, як напружились жили на шиї в Оксани. Вона майже ніколи не била — принижувала. Але тут навіть крізь скло було видно: це не минеться словами.
Оксана схопила Марію за волосся. Сильно, по-чоловічому. І вдавила її обличчя в таз із мильною водою.
Я стояла й не могла поворухнутись. У коридорі не було нікого, а якби й були — всі однаково відвернулись би. У нас так заведено: не лізь — ціліша будеш.
Марія борсалась. Вода хлюпала через край, патьоки текли на бетон. Кілька секунд. Ще кілька. Оксана тримала, аж поки стара перестала сіпатись. Тоді відпустила.
У дворі стало так тихо, що було чути, як зі стіни капає вода.
Марія підвелась. З носа в неї текло, з волосся стікала піна. Вона повільно випросталась, узяла край таза, вилила брудну воду на землю й обернулась до Оксани.
І тоді зробила те, чого не зробив би ніхто з нас.
Вона підійшла до казарменної стіни, де висів старий емальований рукомийник, набрала в долоні чистої води і вмила обличчя. Потім сіла на лавку під навісом. І спокійно запитала:
— У тебе який термін?
Оксана стояла, розставивши ноги, і мовчала. Вона не чекала цього. Вона чекала сліз, лементу, переляканого прохання. А тут — питання.
— Вісім, — відрізала вона.
— Мені дали п'ять з відстрочкою на дванадцять місяців. Суддя врахував вік. Але якщо я помру тут — ти знаєш, що буде?
Оксана пирхнула.
— Що?
— Додадуть. Не за статтею — за обтяжливі. Убивство в місцях позбавлення волі. Це плюс дванадцять-п'ятнадцять років. А то й довічне, якщо доведуть системність.
Вона говорила це рівним голосом, ніби пояснювала тариф на електроенергію. Оксана дивилась на неї, і я вперше побачила, як у неї заходили м'язи на щелепі.
— Ти думаєш, я тебе боюсь? — спитала Оксана.
— Ні, — відповіла Марія. — Ти боїшся себе.
Вона нахилилась і взяла вузол із брудною білизною. Розв'язала. Висипала на бетон біля ніг Оксани.
— Я пенсіонерка. Мені сімдесят чотири. Я не встигаю навіть зі своїм. А ти — молода. Встигнеш.
І пішла в барак.
Я не знаю, що сталося в Оксани всередині. Але більше вона Марію не чіпала. А за два дні я бачила, як Оксана сама стоїть над тазом і тре свої простирадла. Без поспіху, без злості. Ніби вперше за довгий час робила щось своїми руками.
А Марія й далі прала щоранку. Інколи я приносила їй шматок господарського мила — у нас його давали раз на тиждень, і вона свій економила. Вона брала, кивала головою. Ніколи не дякувала вголос. Але залишала мені на лавці біля входу теплий корж з вечері. Навіть у дні, коли сама майже не їла.
Через місяць її перевели в інший барак — ближче до медпункту, бо в неї щось трапилось із серцем. Перед тим я бачила, як вона сиділа в дворі й дивилась на верхівки тополь за парканом. Мені здалося, що вона щось писала пальцем на краю таза. Водою. І відразу стирала.
Через три місяці я вийшла за умовно-достроковим. Коли проходила через контрольно-перепускний пункт, у мене в кишені лежали два листки. На одному — адреса мого брата в Полтаві, якому я так і не написала жодного листа за дев'ять років. На другому — рецепт дерунів, який у дворі мені продиктувала Марія. Пошепки, під час прогулянки, на той час уже зовсім сива. З неї зняли перуковість — ні, це не те слово. Просто вона стала зовсім білою.
І коли я сідала в автобус до Харкова, то вперше за довгий час набрала в легені повітря — так, ніби намагалась забрати з собою щось із того двору.
І згадала, як у перший день мого прибуття Марія підійшла до мене й тихо спитала:
— Ви де раніше сиділи?
А я відповіла:
— Ніде. Я тут помилково.
Вона подивилась на мене і сказала:
— От і я. Тільки не помилково. А дуже точно.
І мені досі цікаво, що вона мала на увазі.
