— Кого ти привів у мій дім? — спокійно запитала Олена. — Ми ж домовлялися, що твої діти від першого шлюбу не житимуть із нами.
У передпокої стояли близнюки Максим і Тимофій з однаковими рюкзаками за плечима, а Андрій заносив до квартири дві величезні валізи.
— Тільки не починай. Обставини змінилися. На місяць. Може, на два.
— А може, на три? Це вже не гості, Андрію. Це переїзд.
Олена усміхнулася хлопчикам.
— Ідіть поки що до кімнати. Там є настільні ігри.
Коли двері зачинилися, вона повернулася до чоловіка.
— Ти привіз дітей з усіма речами й навіть не вважав за потрібне мене попередити?
— Це мої сини! Не міг же я залишити їх без даху над головою!
— Коли ми одружувалися, ти обіцяв, що вони житимуть із Наталею. Приїжджати на вихідні — це одне. Оселитися тут — зовсім інше.
— Це і мій дім!
— Ні. Це моя квартира. Я купила її ще до нашого шлюбу, і вона залишиться моєю.
Олена взяла телефон і набрала номер свекрухи.
— Маріє Іванівно, ви знаєте, що Андрій сьогодні перевіз до нас хлопців з усіма їхніми речами? Каже, що вони тепер житимуть тут.
У слухавці запала тиша.
— Оленко… Ні. Він мені нічого не казав.
— Тоді, будь ласка, дайте мені адресу Наталі.
Отримавши адресу, вона поклала слухавку.
— Навіщо тобі це? — зблід Андрій.
— Бо щосуботи я сиджу з твоїми дітьми, поки ти нібито їздиш до друга або до мами. Тільки тепер виявилося, що й мама тебе в цей час не бачить.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
Тієї ночі Олена майже не спала.
Вона згадувала кожну дрібницю, кожну дивну відмовку чоловіка, кожне його раптове зникнення. Те, що раніше здавалося випадковістю, тепер складалося в одну неприємну картину.
Наступного ранку Андрій, як завжди, коротко сказав:
— У мене справи.
І поїхав.
Олена відвезла Максима й Тимофія до Марії Іванівни.
— Пробач йому, доню, — тихо сказала свекруха. — Він брехав не лише тобі. Мені також.
— Я не серджуся на хлопців. Вони ні в чому не винні.
Після цього Олена поїхала за адресою Наталі.
Щойно вона подзвонила у двері, їх відчинив… Андрій.
На ньому були домашні капці.
У передпокої висіла жіноча куртка, біля дверей стояли його кросівки, а з кухні долинав запах свіжозвареної кави.
— Олено… Це не те, що ти подумала! Я просто приїхав допомогти. Кран потік…
Вона не сказала жодного слова.
Мовчки розвернулася й пішла.
Слухати чергову брехню більше не було сенсу.
Дорогою додому вона зателефонувала майстру із замків і вантажникам.
За годину на дверях уже стояв новий замок.
Ще трохи згодом усі речі Андрія — одяг, меблі, коробки й навіть дитячі валізи — акуратно завантажили в машину та відправили за адресою Наталі.
За півтори години задзвонив телефон.
— Олено! Що ти наробила?!
— Відправила твої речі туди, де ти проводив свої вихідні.
— Але в Наталі є чоловік! Що він тепер подумає?
— Не хвилюйся. Я вже написала йому.
— Що?!
— Він відповів лише одним словом: «Дякую».
— Ти не могла…
— Могла. І зробила.
— Я тобі не зраджував!
— Ти відчинив двері квартири колишньої дружини в домашніх капцях. Для людини, яка нібито просто приїхала лагодити кран, це занадто домашній вигляд.
Андрій замовк.
Виправдовуватися більше не було чим.
— Хлопці в твоєї мами. Замок я змінила. У понеділок подаю на розлучення.
— Мені нікуди йти…
— У тебе є Наталя. Є мама. Є цілий світ. Але моєї квартири в цьому списку більше немає.
Вона заблокувала його номер.
За кілька хвилин їй зателефонував Олег, чоловік Наталі.
— Дякую вам. Я давно щось підозрював, але доказів не мав. А мішки з його речами біля моїх дверей сказали більше, ніж будь-які слова.
— Мені шкода.
— Не шкодуйте. Принаймні тепер я знаю правду.
Увечері подзвонила подруга Ірина.
— Ну що?
— Ти мала рацію. Він привів дітей лише для того, щоб я за ними доглядала, а сам їздив до колишньої.
— І що ти зробила?
— Поміняла замки, відправила його речі до Наталі, повідомила її чоловіка й подаю на розлучення.
Тим часом Андрій стояв на вулиці зі своїми валізами.
Наталя телефонувала йому без упину.
Олег написав коротке повідомлення:
«Забери свої речі».
Мати благала його приїхати поговорити.
Усього за кілька годин його подвійне життя розсипалося на очах.
Увечері Олена ще раз зателефонувала Марії Іванівні.
— Хлопці повечеряли?
— Так. З’їли по чотири млинці й уже сплять.
— Дякую вам.
— Ти ж дуже до них прив’язалася?
— Дуже. Вони ні в чому не винні. Якщо їм колись знадобиться допомога, я завжди буду поруч. Але з Андрієм усе скінчено.
— Розумію тебе, Оленко.
Олена поклала слухавку.
У квартирі знову запанувала тиша.
Тиша, яка знову належала лише їй.
За кілька хвилин Ірина надіслала повідомлення:
«Пишаюся тобою».
Олена усміхнулася й відповіла:
«Дякую. Тепер я нарешті можу жити далі».
