Тарас і сам не знав, чому його так тягне до великих собак. Може, тому, що сам він був… ну, невеликим. Природа ніби заощадила на ньому кістки й м'язи, зате не поскупилася на сором'язливість. У школі його кликали Мішком — через прізвище Міщенко і через те, що він справді нагадував мішок із картоплею: маленький, незграбний, вічно жмаканий. Після школи обзивати начебто перестали, але погляди… Ті самі, що й раніше: поблажливі, жалісливі, трохи зверхні. «Бідненький, маленький», — зітхали тітки в бухгалтерії, де Тарас працював архіваріусом. І підсовували йому то пиріжок, то шарфик — мовляв, застудишся, ти ж худющий.
Друзів у Тараса майже не лишилося. Шкільний товариш Денис — той ще тримався, хоч і переїхав у передмістя. А от особисте життя… Там була суцільна тиша, як в архіві після шостої. Допоки в їхньому департаменті не з'явилася Руслана.
Руслана була жінкою, яку неможливо не помітити. Висока, статна, з громовим голосом і сміхом, від якого деренчали шибки. Вона працювала в приймальні начальника, і коли йшла коридором, здавалося, що пливе лінкор. Тарас закохався миттєво, безнадійно і, як йому здавалося, назавжди без відповіді.
Але доля — штука з почуттям гумору.
*****
Якось Тарас стояв у черзі до буфету. Перед ним виникли двоє практикантів з юридичного — здорові лоби, впевнені, що черги пишуть для інших. Один відсунув Тараса плечем:
— Посунься, колего. У нас нарада через п'ять хвилин.
За інших обставин Тарас би промовчав. Але в буфеті чергувала Руслана — її відділ кадрів попросив підмінити буфетницю. І Тарас раптом почув власний голос:
— Хлопці, станьте в чергу. Тут усі чекають.
— Що? — практикант навіть не обернувся, просто кинув через плече: — Не шаруди, бо каву розіллєш.
І тут пролунало — як грім:
— Черга загальна! — Руслана випросталася за стійкою на весь свій метр вісімдесят. — І взагалі, юначе, покажіть перепустку. Щось я вас жодного разу не бачила. Може, ви взагалі не з нашого департаменту?
Практиканти знітилися. Перепустки в них були, але тимчасові, на тиждень. Руслана, примружившись, вивчила їх так, ніби тримала в руках обвинувальний вирок, і повільно сказала:
— Зрозуміло. Стажисти. Тим паче раджу бути ввічливішими. Інакше ваш керівник сьогодні ж дізнається, як ви поводитеся у службовій їдальні.
Їх як вітром здуло. Тарас стояв червоний, як буряк, і не знав, куди дивитися. Руслана глянула на нього — і раптом усміхнулася зовсім не по-командирськи:
— Давайте, Тарасе Степановичу, що вам покласти? Ви ж худючий, як очеретина. Вас годувати треба, а не чергою не пускати.
Тарас хотів провалитись крізь плитку. Вона його навіть по батькові знає. Кінець. Хана. Зараз вона зрозуміє, що він — пусте місце, і назавжди втратить до нього інтерес.
Вийшло навпаки.
*****
Після того випадку Руслана раптом почала його помічати. Спочатку віталася в коридорі — не просто кивком, а з усмішкою. Потім якось принесла домашній обід у контейнері: «Тарасе Степановичу, я тут наварила, а самій не подужати. Виручайте». Потім запросила на каву. Потім — у кіно.
«Вона мене цінує, — думав Тарас, крокуючи додому після першого побачення. — Вона в мені щось розгледіла. А я вже якось дотягну. Моєї любові на двох вистачить».
Вони одружилися через пів року. І майже одразу Тарас зрозумів: шлюб — це не продовження роману. Це зовсім інша установа.
Руслана швидко навела лад. Тобто призначила себе головною. І головування своє розуміла своєрідно: вона не лише вирішувала й контролювала, а й виховувала. А виховання, на її думку, було неможливе без покарання.
— Ти що, не міг рівно прикрутити карниз? — гриміла вона у вітальні. — У тебе очі є? Чи ти як завжди — у своїх фантазіях літаєш?
— Руслан, я ж старався…
— Старався він! Дивись — щілина на пів сантиметра. Усі штори набік. Переробляй!
Тарас переробляв. Він узагалі багато чого переробляв — і мив посуд по три рази, і пилососив під диваном щодня, і готував вечерю рівно на шосту. Але завжди знаходилося щось не так.
— Ти що, знову хліб не нарізав? Склянку не ту поставив? Руки в тебе не з того місця ростуть!
Він терпів. Любив. Сподівався, що притруться. Що Руслана колись побачить: він не ледар, не ганчірка, не порожнє місце — він просто інший. Не такий гучний. Не такий упевнений. Але живий.
Одного вечора вона повернулася з роботи зла — накричав начальник. Тарас, як міг, намагався згладити ситуацію: налив чаю, підсунув цукерку. Руслана гримнула чашкою об стіл:
— Ти мені скажи, де я тепер візьму таку саму? Це ж бабусин сервіз, довоєнний, одна чашка лишилася! Ти її чим мив? Металевою щіткою? Вона вся в тріщинах!
— Я губкою… — почав Тарас.
— Губкою він! — Руслана розвернулася і з розмаху вліпила йому ляпаса.
Тарас завмер. У вухах задзвеніло. Перед очима попливли кола. І в цих колах він раптом побачив себе — восьмикласника, якому дали стусана в роздягальні «просто так, для профілактики». І той восьмикласник дивився на нього, сорокарічного, і запитував: «Ти що, досі це терпиш?»
Він не кричав. Не з'ясовував стосунків. Просто взяв куртку, вийшов із квартири і тієї ж ночі написав заяву на розлучення.
Руслана лютувала. Погрожувала. Потім плакала. Потім знову лютувала. Але Тарас був непохитний. Щось у ньому остаточно перегоріло.
*****
Шеррі теж не була подарунком долі. Принаймні, так думали всі попередні господарі. Вона була чорна, довга, на коротких лапах і з величезними вухами — помісь такси з кимось дуже активним і дуже впертим. Дванадцять кілограмів суцільного непорозуміння.
Перший господар, молодий чоловік із Солом'янського району, купив її за оголошенням. «Такса, дівчинка, два місяці». Коли цуценя виросло і перетворилося на довготелесе створіння з лапами-тумбами, він обурився:
— Це що за гібрид із роялем? Ви мені таксу обіцяли, а це — мутант!
Шеррі віддали знайомому — на дачу, охороняти. Але охороняти вона не вміла. Гавукала не на чужих, а на світанок, на дощ, на власний хвіст — коли на душу ляже. Зате перекопала всі грядки з полуницею і з'їла три пари капців.
— Бестолкова ти психопатка, — сказав знайомий і віддав її далі.
Третьою стала літня пані, приємна в усіх відношеннях. Шеррі поклялася собі бути ідеальною. І майже виходило — до першої кішки. Кішка сиганула через паркан, Шеррі рвонула за нею, поводок натягнувся — і пані впала. Нічого страшного, забій стегна. Але син пані сказав категоричне «ні». І Шеррі знову почала збирати валізи.
Так вона опинилася в родині Дениса — шкільного друга Тараса.
— Кличуть Шеррі, — пояснив Денис, відчиняючи двері. — Дружина підібрала за оголошенням, думала — буде для сина нянька. А виявилося — танк у спідниці. Андрійко хотів на ній кататися, як на конячці, а вона його вкусила.
— Вкусила? — перепитав Тарас, заходячи до вітальні.
— За руку. Не сильно, але гавкає на нього постійно. Сховається під ліжко і гарчить. Дружина каже — або вона, або собака.
Тарас присів навпочіпки. З-під дивана на нього дивилися два блискучих ока — насторожені, розумні, трохи зневірені.
— Привіт, — тихо сказав Тарас. — Тебе, виходить, теж ніхто не питав, чи хочеш ти бути конячкою.
Очі під диваном моргнули. А потім Шеррі повільно вилізла — довга, незграбна, з перебитою шерстю — і поклала голову Тарасові на коліно.
— Оце номер, — присвиснув Денис. — Вона до мене тиждень не підходила. Слухай, Тарасе, забирай її. Бачиш, ви одне одного зрозуміли.
— Я… я не знаю. У мене квартира маленька, я на роботі цілими днями…
— Ну і що? Вона ж не слон. І, до речі, ти тепер самотній, вільний. Хоч якась жива душа поруч. Забирай, не пожалкуєш.
Тарас подивився на Шеррі. Шеррі подивилася на Тараса. І хитнула хвостом — один раз, коротко, по-діловому. Мовляв, вирішено.
*****
Вони пішли додому удвох. Тарас ніс у руках старий поводок і пакет із собачим кормом, Шеррі дріботіла поруч, смішно перебираючи короткими лапами. Перехожі озиралися — надто вже комічною була ця пара: маленький чоловік і довга, як сосиска, собака.
«Знову витріщаються, — подумав Тарас. — Звикай, подруго. Ми з тобою обоє не форматні».
Але Шеррі, схоже, було байдуже. Вона впевнено тупала вперед, зрідка озираючись на нового господаря: чи не відстав? чи не передумав?
Перші дні були пеклом. Шеррі гризла взуття, тягала зі столу серветки, прокидалася о п'ятій ранку і починала вимагати прогулянки. Тарас не висипався, лаявся пошепки і думав, що вляпався.
А потім якось у суботу він сів на підлогу, взяв її за вуха (довгі, м'які, як оксамит) і сказав:
— Слухай, Шеррі. Давай домовлятися. Ти не гризеш мої черевики — я не кричу. Ти не будиш мене о п'ятій — я купую тобі он ту кісточку зі смаком яловичини. Баста.
Шеррі схилила голову набік — так вона завжди робила, коли намагалася зрозуміти — і лизнула йому руку. З того дня вони почали вчитися жити разом.
Тарас записав їх обох до кінологічної школи. Сказати, що він нервував — нічого не сказати. На першому занятті він стояв край майданчика, стискаючи поводок спітнілою рукою, поки інші власники впевнено командували своїм вівчаркам і лабрадорам. Але інструкторка, молода дівчина з рудим хвостом на потилиці, глянула на нього і сказала:
— Не хвилюйтеся. Почнемо з простого. Ваша такса чудова. Трохи вперта, але це ж такса — у них характер. Як вас звати?
— Тарас. А це Шеррі.
— Дуже приємно. Я Ліда. Працюємо.
І вони запрацювали. Шеррі виявилася напрочуд кмітливою — хапала команди на льоту. «Сидіти», «лежати», «поруч», «фу» — усе давалося їй легко. Важче було з Тарасом. Він ніяковів, коли собака не слухалась, боявся здатися смішним. Але Ліда щоразу спокійно повторювала:
— Вона вас віддзеркалює. Будете впевнені — вона теж буде впевнена. Будете смикатися — вона смикатиметься. Ви для неї — увесь світ.
І Тарас раптом зрозумів: це ж не про собаку.
*****
Минуло пів року. Тарас і Шеррі стали завсідниками майданчика. Він більше не стояв осторонь — він був своїм. Вітався з іншими власниками, обмінювався жартами, радив новачкам, який нашийник краще взяти. Шеррі ходила «поруч» без повідка, приносила м'ячик і навіть навчилася трюку — перевертатися через спину за командою «Алле-гоп!».
Якось у неділю вони прийшли раніше за інших. Майданчик був порожній, тільки на лавці сиділа Ліда і пила каву з термоса.
— Привіт, Тарасе. Привіт, Шеррі. Як справи?
— Та ось, — Тарас присів поруч, — готуємося до змагань аматорських. Шеррі, здається, готова. А от я…
— Ти теж готовий, — Ліда простягнула йому стаканчик із кавою. — Ти просто ще не звик до думки, що можеш.
Тарас хотів віджартуватися, але раптом побачив, як вона на нього дивиться. Без поблажливості. Без жалю. Просто — з цікавістю і теплом.
Шеррі тим часом обнюхала лавку, переконалася, що загрози немає, і лягла біля ніг Тараса, поклавши голову на його кросівок.
Вони просиділи так до самого початку заняття, говорячи про собак, про роботу, про смішних сусідів. А коли почали підтягуватися інші, Ліда сказала:
— Тарасе, у мене пропозиція. Давай після заняття сходимо в кав'ярню. Тут за рогом відкрили нову, кажуть, там смачні круасани.
— Я… — Тарас відчув, як серце стукнуло десь у горлі. — Я з Шеррі.
— І з Шеррі. Там літній майданчик, із собаками можна.
Він кивнув. Шеррі відкрила одне око, стежачи за інтонацією, і легенько вдарила хвостом об землю — раз-другий. Мовляв, схвалюю.
На змаганнях вони посіли друге місце — поступилися тільки ротвейлерові, який виступав із професійним кінологом. Шеррі отримала медаль і смаколик, Тарас — оплески і відчуття, якого раніше не знав: що він щось може. Що він не зайвий. Що в нього є місце.
Ввечері того ж дня він сидів на кухні, дивився на медаль, що висіла на Шерриному нашийнику, і думав про завтрашню каву з Лідою. Про те, що життя — дивна штука. Ти можеш прожити сорок років, переконаний, що твоя доля — бути мішенню для чужих жартів і чужих потиличників. А потім з'являється довга нестандартна собака з сумними очима — і раптом усе починає мінятися. Шеррі прийшла з-під ліжка, поклала голову йому на коліно і залишилася. І він теж залишився.
Шеррі підвелася зі свого лежака, підійшла до столу і тицьнулася носом йому в долоню — мовляв, годі думати, час спати. Тарас почухав її за вухом, підвівся і пішов стелити постіль — для себе і для неї. Завтра мав бути гарний день.
