Взяла телефон чоловіка з тумбочки, бо мій розрядився. На екрані була відкрита карта з маршрутом до Одеси. Чоловік казав, що завтра їде до швагра під Житомир. Одеса — зовсім в іншому напрямку.
Мій телефон лежав на кухонній стільниці.
Повністю розряджений.
Під’єднала зарядку.
Дарма.
Кабель знову переламався біля самого роз’єму.
Сергій саме був у душі.
Мені лише треба було перевірити, о котрій завтра приїде кур’єр із посилкою для доньки.
Тому я взяла його телефон.
Екран засвітився одразу.
Без жодного пароля.
Перше, що я побачила, — відкрита навігація.
Маршрут починався у Києві.
Але вів не до Житомира, де жив його швагер Віктор.
Синя лінія тягнулася через Умань.
І закінчувалася в Одесі.
Я кілька секунд просто стояла.
Не могла зрозуміти, що відбувається.
Уже тиждень Сергій повторював одне й те саме.
У суботу він їде допомагати Віктору.
Треба встановити ворота.
Візьме дриль.
Набір ключів.
А в неділю ввечері вже буде вдома.
До Житомира — дві години.
До Одеси — майже шість.
І зовсім інший бік.
Я почула шум води.
Швидко поклала телефон туди, де він лежав.
Підійшла до вікна.
У дворі стояв старий дитячий майданчик.
На ньому вже давно ніхто не грався.
Діти виросли.
А мені раптом здалося, ніби все моє життя змістилося на кілька сантиметрів.
Наче все залишилося таким самим.
І водночас стало зовсім іншим.
Мене звати Олена.
Мені п’ятдесят вісім років.
Із Сергієм ми разом уже тридцять років.
За такий час перестаєш ставити зайві запитання.
Бо починаєш боятися відповідей.
Я працюю вчителькою математики в початковій школі.
Мої учні ще вірять, що два плюс два завжди дорівнює чотирьом.
Я теж колись у це вірила.
Сергій вийшов із ванної.
Від нього пахло тим самим сосновим гелем для душу.
Тим самим, який він купував багато років поспіль.
— Кур’єр буде між десятою та дванадцятою, — сказав він.
— Я подивився зі свого телефону.
— Дякую, — відповіла я.
І все.
Звичайний вечір.
Учорашній борщ.
Новини по телевізору.
Він сидів за ноутбуком.
Я перевіряла зошити.
Тільки того вечора вже нічого не перевіряла.
Лише дивилася на нього.
І думала про Одесу.
Уночі я майже не спала.
Слухала його рівне дихання.
Так спить людина, яку нічого не мучить.
Або та, що давно навчилася жити зі своєю брехнею.
О третій ночі я підвелася попити води.
Його телефон лежав на зарядці.
Кодом був номер нашої старої квартири.
Тридцять сім.
Він його так і не змінив.
Я відкрила історію пошуку.
«Готель Одеса біля моря.»
«Двомісний номер із видом на море.»
«Найкращий ресторан біля Приморського бульвару.»
Потім побачила бронювання.
На суботу.
І неділю.
Двомісний номер.
Не одномісний.
Саме двомісний.
Повернулася до ліжка.
У мене тремтіли ноги.
І справа була не в холоді.
Зранку Сергій прокинувся о шостій.
Як завжди перед далекою дорогою.
Спокійно зібрав речі.
Дриль.
Інструменти.
Спортивну сумку.
Термос із кавою.
Поцілував мене в чоло.
— У неділю буду вдома.
Максимум о восьмій вечора.
Двері зачинилися.
Я стояла біля вікна й дивилася, як його сріблястий автомобіль виїжджає з двору.
Заварила собі чорний чай із лимоном.
Сіла за стіл.
І довго думала.
Що робити далі.
Я могла зателефонувати Віктору.
Запитати, чи Сергій уже приїхав.
І відразу дізнатися правду.
Але я ще не була готова.
Поки я не знала напевно, могла переконувати себе, що це помилка.
Можливо, він шукав готель для когось іншого.
Двомісний номер.
Для когось іншого.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
Я зателефонувала сестрі.
Нічого не пояснила.
Лише запросила на каву.
За годину вона вже сиділа в мене на кухні.
Привезла сирник.
І відразу запитала:
— Що сталося?
У тебе якийсь дивний голос.
Я лише відповіла:
— Нічого.
Просто вдома дуже тихо.
Вона більше нічого не питала.
Ми знаємо одна одну все життя.
Вона розуміла, коли краще мовчати.
Після обіду я зробила те, чого найбільше боялася.
Відкрила ноутбук Сергія.
Паролем було ім’я нашого старого собаки.
Рекс2.
В електронній пошті я знайшла підтвердження бронювання.
Готель.
Дванадцятий номер.
Двоє гостей.
Сергій Коваленко.
І…
Ірина Мельник.
Я ніколи не чула цього імені.
Пошук нічого не дав.
Тоді відкрила його листування.
Там була вона.
Три місяці повідомлень.
Не сотні.
Лише кілька щодня.
«Добраніч.»
«Завтра після обіду буду вільний.»
«Купив тобі той чай, який ти любиш.»
Саме цей чай мене зламав.
Сергій ніколи не купував чай.
Його завжди купувала я.
Я сіла просто на підлогу в передпокої.
І тихо заплакала.
Не тому, що в нього була інша жінка.
А тому, що він купував їй чай.
Бажав доброї ночі.
Це була не випадкова помилка.
Не одна ніч.
Не захоплення.
Це було інше життя.
Паралельне.
Поруч із нашим.
У неділю він повернувся о пів на восьму.
Від нього пахло морем.
Не сосновим гелем.
Саме морем.
— Як там Віктор? — запитала я.
— Добре.
Майже закінчили.
Дуже втомився.
Я подивилася йому в очі.
— В Одесі теж будують ворота?
Запала тиша.
Така, у якій чути холодильник.
Годинник.
Сусідського собаку.
Сергій стояв нерухомо.
На його обличчі не було страху.
Лише дивне полегшення.
Ніби він давно чекав цієї розмови.
— Відколи? — тихо запитала я.
— Із санаторію.
Із лютого.
Він сів на стілець.
— Олено…
Я не хотів…
— Не кажи мені, чого ти не хотів.
Ми довго мовчали.
Потім я поставила єдине запитання.
— Який чай ти їй купував?
Він здивовано підняв голову.
— Earl Grey.
З бергамотом.
Я мовчки кивнула.
Тридцять років ми пили звичайний чорний чай із лимоном.
А їй він купував зовсім інший.
Наче поруч із нею був іншою людиною.
Тієї ночі Сергій спав у кімнаті доньки.
Вранці поїхав на роботу раніше, ніж завжди.
На столі залишив записку.
«Нам треба поговорити.
Пробач.»
Я довго дивилася на це слово.
«Пробач.»
Я досі не знаю, що робитиму.
Не знаю, чи хочу слухати його пояснення.
Не знаю, чи хочу знайомитися з людиною, якою він став поруч із іншою жінкою.
Того вечора дорогою додому я зайшла до магазину.
Купила Earl Grey із бергамотом.
Не знаю навіщо.
Мабуть, хотіла зрозуміти.
Який смак має те інше життя.
Він був гірким.
А може, я просто ще не навчилася його ковтати.