Зовиця приїхала з двома величезними валізами «на кілька днів». Але відпочинок за мій рахунок закінчився ще до того, як вона встигла розкласти свої речі.
— Андрію, обережніше став валізу! Там у мене дорогий крем! Якщо розіб’єш — усе життя не розрахуєшся! — голос зовиці пролунав у нашому передпокої так, ніби вона поверталася до власного будинку.
Я повільно поклала кравецькі ножиці.
Саме кроїла шовк.
Таку роботу не можна робити в метушні.
Але метушня вже голосно грюкнула дверима.
І ввійшла разом із двома величезними валізами.
На порозі стояла Оксана.
Тридцять дев’ять років.
За останні п’ять років — жодного офіційного місця роботи.
Усім розповідала, що вона творча особистість, яку просто ніхто не розуміє.
Позаду неї винувато тупцював мій чоловік Андрій.
Він старанно уникав мого погляду.
— Світо… Це ж моя сестра… — тихо почав він. — У неї зараз важкий період. Їй треба десь пожити.
— Я у вас трохи поживу, поки той негідник не приповзе просити пробачення, — урочисто заявила Оксана, скидаючи туфлі просто посеред коридору. — Андрію, занеси валізи в кімнату з балконом. Для моїх медитацій потрібне свіже повітря.
Вона навіть не подивилася на мене.
Одразу попрямувала на кухню.
Я лише посміхнулася.
За двадцять років роботи швачкою я зрозуміла одну просту річ.
Якщо тканина гнила, жоден шов її не врятує.
Рідня чоловіка завжди плутала мою ввічливість із безхарактерністю.
На кухні грюкнули дверцята холодильника.
— Світо! — гукнула Оксана. — А чому у вас немає мигдального молока? Воно мені потрібне для смузі. І ось цю полицю я звільню під свої детокс-коктейлі. Твою ковбасу я поки що винесла на балкон. Вона мені енергетику псує.
Я спокійно зайшла на кухню.
Моя копчена ковбаса справді лежала на підвіконні.
— Оксано, — спокійно сказала я, повертаючи її до холодильника. — Тобі енергетику псує не ковбаса, а неробство. Полицю ти не займеш. На ній стоять продукти, які я купила за свої гроші. А мигдальне молоко продається в магазині за рогом.
Вона театрально притиснула руки до грудей.
— Андрію! Ти чуєш, як вона мене зустрічає? Я приїхала до вас із розбитим серцем, а вона мені ковбасою дорікає!
Андрій поспішив стати між нами.
— Світ, ну нехай переставить трохи. Їй зараз і так важко.
— Важко їй було нести валізи, Андрію. А жити тут буде дуже легко, — усміхнулася я. — Якщо, звісно, вона погодиться на правила нашого дому.
Оксана лише зневажливо фиркнула.
Увечері зателефонувала свекруха.
Галина Петрівна завжди говорила голосно.
Щоб усі чули, яка вона добра й турботлива.
Особливо коли потрібно було бути щедрою чужим коштом.
— Світланко, доню… — солодким голосом почала вона. — Будь мудрою. Подбай про Оксанку. Нехай виспиться, нагодуй її смачними сніданками. Я б і сама її забрала, але в мене тиск від шуму піднімається.
— Розумію, Галино Петрівно, — спокійно відповіла я. — Не хвилюйтеся. Оксана у нас не пропаде.
Наступного ранку я встала раніше.
Приготувала сирники.
Зварила ароматну каву.
Незабаром на кухню зайшла Оксана.
Закутавшись у мій улюблений кашеміровий плед.
— О, сніданок! — усміхнулася вона. — А чому сирники без кокосового сиропу?
Я мовчки поставила перед нею чашку кави.
І поклала аркуш паперу.
— А це що?
— Кошторис.
Вона здивовано кліпнула очима.
— Сучасна жінка повинна жити у потоці й не рахувати копійки! Я взагалі живу енергією Всесвіту. Матеріальне тільки блокує чакри!
— Твої чакри заблокувалися ще тоді, коли ти чотири роки тому звільнилася з роботи, щоб «шукати себе», — спокійно відповіла я. — А енергія Всесвіту, на жаль, не платить за воду й електрику.
Вона почервоніла.
— Ти меркантильна швачка! Тобі тільки гроші й важливі!
Саме тоді на кухню зайшов Андрій.
— Світо, що це таке? Яка ще оренда? Вона ж у гості приїхала.
— Гість, Андрію, приходить із тортом, п’є чай і ввечері повертається додому. Людина, яка привезла дві валізи, зайняла окрему кімнату й вимагає мигдального молока, — це вже квартирант.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
Оксана глибоко вдихнула.
— Я твоя рідня! Я маю право тут жити!
— Андрій тут справді живе, — спокійно кивнула я. — Але це не робить мою квартиру безкоштовним сімейним готелем. Тож повернімося до кошторису. Перший пункт — оренда кімнати. Другий — харчування. Третій — вода й електрика. Четвертий — прибирання. Якщо не хочеш платити за клінінг, ось графік. Сьогодні ти миєш ванну кімнату та кухонну плиту.
— Як ти смієш?! — вигукнула вона. — Андрію! Твоя дружина мене виганяє!
Андрій подивився на мене.
Потім на сестру.
І несподівано твердо сказав:
— Оксано, Світа права. Це не готель. Якщо хочеш жити тут, поважай господиню і правила цього дому.
Такого удару вона точно не чекала.
Я схвально усміхнулася й додала:
— А якщо ти, Андрію, вирішиш оплачувати проживання сестри з наших спільних грошей, ми просто віднімемо цю суму від заощаджень на твоє нове авто.
Про нову машину Андрій мріяв уже три роки.
Він лише мовчки схрестив руки.
Оксана все зрозуміла.
Підтримки не буде.
Безкоштовного життя — теж.
Вона швидко набрала маму.
— Мамо! Вони з мене знущаються! Змушують мити туалет! Я їду до тебе!
Із телефону почувся поспішний голос свекрухи.
— Ой, Оксанко… Зараз не можу. У мене ремонт у коридорі. Фарбою пахне, буде алергія. Потерпи ще трохи у Світлани.
Розмова обірвалася.
Оксана стояла посеред кухні.
З телефоном у руці.
Уся її самовпевненість кудись зникла.
Залишилася лише проста правда.
Доросла жінка, яка звикла жити чужим коштом, раптом зрозуміла, що більше ніхто не хоче її утримувати.
Через сорок хвилин її валізи вже гучно котилися сходовим майданчиком.
А ввечері ми дізналися, що Оксана все ж знайшла, де пожити.
У подруги.
Тільки там не було ні мигдального молока.
Ні мого кашемірового пледа.
Ні безкоштовної прислуги, яка виконувала б усі її забаганки.