Я ніколи не думав, що мені доведеться виправдовуватись за ім’я, яке я дав своєму синові тридцять вісім років тому.
Мене звати Орест Петрович. Я все життя пропрацював майстром на Львівському паровозоремонтному заводі, той цех, де я тримав зміну, чув, як у мене руки тремтіли, коли я вперше взяв на руки сина. Дружина лежала в післяпологовій палаті, вікно виходило на вулицю Левицького, і там саме цвіли каштани. Вона сказала: «Назви його сам, ти ж так довго чекав». А я відповів: «Роман. Як мій батько, як мій дід. Хай буде четвертий». Я пишався цим. Мені здавалось, що я даю хлопцеві не просто ім’я, а корінь, за який можна триматися.
Роман ріс нормальним хлопцем. Ганяв м’яча на подвір’ї біля дев’ятиповерхівки на Сихові, носив додому жаб у кишені, в сьомому класі розбив ніс через дівчинку з паралельного класу. Я його не бив. Я з ним розмовляв. У нас була традиція: щонеділі ми йшли на Залізничний вокзал, брали два еклери в буфеті і дивились, як відправляються потяги. Він питав, чи далеко їде поїзд, а я казав: «Куди б не їхав, ти завжди маєш куди повернутись». Він сміявся, бо йому було дванадцять, і він не розумів, про що я.
Коли Роману виповнилось двадцять три, він одружився. Я не був проти. Його дружина Олена — дівчина з Рівного, вчителька музики, грає на скрипці так, що в мене аж у грудях щемить. Я любив її, як свою. Вони взяли квартиру в новобудові на Виговського, біля «Ашану». Я позичив їм чотириста вісімдесят тисяч гривень на перший внесок. Це були всі мої заощадження — те, що я відкладав ще з тих часів, коли в дев’яностих брав халтури: ремонтував машини біля гаражів, возив картоплю з базару на «Жигулях», крутився, як муха в окропі. Я не шкодував. Віддав і все. То ж було для сина.
Три роки тому народилась моя онучка. Назвали Варвара. Я був на пенсії вже добрих п’ять років, і весь мій світ зійшовся до цієї малої. Олена приносила її до нас двічі на тиждень. Моя дружина Світлана варила малій рисову кашу з яблуком, терла її на найдрібнішу тертку, яка ще лишилась від наших дітей. А Варвара повзала по килиму, хапалась за мій мізинець і тягнула його собі в рот. У неї було чотири зуби, і від її сміху в нашій однокімнатній квартирі робилося світло, як на вокзалі, коли прибуває швидкий потяг.
А потім усе зламалось. Не в один день. Спочатку Роман перестав відповідати на дзвінки відразу — скидав, а потім передзвонював через пів дня і казав, що був на нараді. Потім вони з Оленою поїхали на море в Одесу — я дізнався з «Фейсбуку», з фотографії, де вони на пляжі, а Варвари горщик на смітнику. Ні, не так. Я дізнався з фотографії, що вони були на морі, а вже потім, коли прийшов до них із гостинцем — два обідні набори з польської «Бедронки», Роман тоді ще відкривав двері — я побачив у коридорі знайомий рядок сушіння. Там стояв горщик Варвари. Той самий, із намальованим лелекою, я не міг помилитись. Але не стало ні коляски, ні халатика, ні пляшечок. Я похолов. Питаю: «А де Варвара?» Роман подивився на мене так, наче я запитав, де його велосипед з п’ятого класу. «Вона тепер з нами не живе, — сказав він рівно. — Олена забрала її до Рівного».
Виявилось, вони вже місяць, як розлучились. І Роман не сказав ні слова. Ні мені, ні матері. Він віддав її без суду. Підписав папір, що дитина залишається з матір’ю, і навіть не спитав, коли йому можна її бачити. А потім, коли я вже сам подзвонив Олені і попросив дозволу приїхати до Рівного, щоб побачити Варвару на її день народження, мені подзвонив син. І сказав таке, що в мене досі в вухах дзвенить:
— Який ти батько? Ти мені в житті нічого не дав, крім імені, яке звучить як ім’я селюка з дев’яностих. Через тебе з мене всі сміялись. І з Варварою ти не побачишся. Олена сказала, що поки ти дихаєш, вона тобі дитину не покаже.
Я стояв у коридорі нашої квартири, тримав телефон, і мені здавалось, що я тримаю не слухавку, а той самий горщик, порожній, холодний, з лелекою, який ніколи не прилетить.
— А гроші за квартиру? — спитав я. І сам собі відповів: ні. Не спитав. Це я вже подумки сказав. Вголос я сказав тільки: — Ім’я твого діда. Твоє. Четверте. Ти хоч знаєш, ким був твій прадід?
— Мені байдуже, — відповів Роман.
І поклав слухавку.
Я сів на ослінчик у коридорі, той самий, з дубової дошки, яку я сам обстругав ще коли ми вселялись у цю квартиру після весілля. Стояв там, дивився на шпалеру в квіточку, яку Світлана вибрала, коли чекала на нього. І вперше за ці тридцять вісім років я не знав, куди поїхав мій поїзд.
Минув рік. Я не бачив Варвари жодного разу. Я дзвонив Олені з різних телефонів — вона скидала. Я писав їй у «Вайбер» — вона блокувала. Я надіслав їй переказ — три тисячі гривень, акурат на іменини Варвари. Переказ повернувся через тиждень. Без пояснень.
Аж тут мені подзвонив Роман. Це було в ту саму годину, коли починався футбольний матч. Я сидів за столом, чистив насіння, хоч ніколи не любив лузати, але сказав Світлані: «Подивлюсь футбол». А сам сидів і чистив насіння, як той голуб на підвіконні, що з ним цілий день перегукувалась Варвара — вона махала йому ложкою і кричала: «Ґу-ґу!»
— Тату, — сказав Роман. Голос у нього був такий, що в мене аж серце підскочило. — Мені потрібно п’ятсот тисяч. Це на розвиток бізнесу.
Він торік звільнився з роботи і зайнявся якимись криптоінвестиціями.
— У мене великі перспективи, — казав він тоді.
— Півмільйона, — повторив він. — Ти ж маєш. Я знаю.
І тут у мені щось щезло. Не гордість. Не образа. А та остання шпарина, через яку я ще сподівався, що він подзвонить не по гроші. Я дивився на свої руки, які тримали то насіння, то скрипку Олени, коли вона просила підтягнути струну, то Варвару, яка вищала мені у вухо. Я подивився на пальці: вони були в лушпинні. Я витер їх об рушник. Не поспішаючи. Потім узяв телефон.
— Синку, — сказав я. І здивувався, що голос у мене рівний, наче я диктую список продуктів: хліб, молоко, сир. — Я гроші маю. Але я їх тобі не дам.
— Як це не дам? — він аж пискнув.
— А так. — Я подивився на полицю, де стояв глиняний свищик, якого Варвара мені вручила перед тим, як її забрали. Вона сказала: «Це тобі, дідю». І я тоді ще не знав, що то останній раз.
Роман дихав у трубку. Я чув, як у нього на задньому фоні працює телевізор — футбольні коментатори говорили щось про офсайд.
— Ти ж мені батько, — видавив він. — Який ти батько, якщо не рятуєш сина?
Я поклав слухавку. Не різко. Обережно, як кладуть немовля в колиску. Потім витягнув із шухляди зошит, у якому за сорок років записував кожну гривню, і переписав усе на окремий аркуш. Угорі написав: «Роман і Варвара. Спадок. Львів, 6 квітня». А посередині лишив тільки одне речення: «Онуці Варварі — все, що маю. Синові Роману — записник із трьома телефонами та батькові імена: Роман, Роман, Роман».
Наступного дня я пішов до нотаріуса на Гнатюка. Сів на стілець біля вікна, з якого видно було трамвайну зупинку, і сказав жінці з печаткою та термосом:
— Мені треба переписати квартиру. І все інше. На малолітню особу.
Вона глянула на мене поверх окулярів і спитала, чи я знаю, що тоді я вже не зможу нічого продати без дозволу опікуна. Тобто без дозволу Романа або Олени. Я знав. Я чудово знав.
— То й добре, — сказав я. — Бо мені й не треба нічого продавати. Мені треба, щоб воно дочекалося.
Вона ще щось там собі під ніс бурмотіла, але документи виписала. Я заплатив їй вісімсот сімдесят гривень і пішов додому пішки, попри дощ, без капелюха, але так мені було легко, що я не відчував, як крапає. Навіть кроки не відчував. Наче ті самі поїзди, за якими ми з Романом дивились на вокзалі, нарешті всі відправились у той самий бік.
Через тиждень подзвонила Олена.
Я спочатку не хотів брати. Думав, знов хтось із роботи Романа щось пропонує. Але висвітився номер з Рівного. Я взяв.
— Оресте Петровичу, — голос у неї тремтів. — Мені дзвонив Роман. Сказав, що ви все переписали на Варвару.
Я мовчав.
— Він сказав, що ви зробили це спеціально, щоб він нічого не отримав.
— Мені треба побачити Варвару, — сказав я замість відповіді.
Олена помовчала. Потім почулося, як десь у неї за спиною пищить дитяча іграшка. Або двері. Або і теле, й іграшка. Я не розбирав.
— Вона зараз спить, — прошепотіла Олена. Це «прошепотіла» прозвучало точнісінько так, як тоді, коли Варвара вкладала ляльку спати і затикала мені рота пальчиком: «Дідю, тихо». — Приїдьте на вихідні.
Я не повірив. Перепитав: «Коли?» Вона сказала: «В суботу. О дванадцятій». І поклала слухавку.
Я стояв посеред кухні, тримав телефон, а за вікном уже сутеніло. На табуреті лишилася моя тарілка з недобитим огірком, який я нарізав, коли вона подзвонила. Огірок дивився на мене. Я взяв його, поклав у холодильник, бо не міг викинути. Мені здалося, що якщо викину, то щось скінчиться.
Субота. Я приїхав потягом. На вокзалі купив букет хризантем — по п'ятнадцять гривень за вітку, хах, я добре пам'ятаю, бо продавщиця сказала «гай-заєнь». Довго добирався тролейбусом. Олена відчинила двері. За її спиною стояла Варвара.
Вона підросла. Волосся вже було довше, ніж я пам'ятав. В очах — та сама іскра, з якою вона кидала каштани в трамвай. Вона подивилась на мене, перекосила голову, як робила завжди, коли хотіла щось спитати. А тоді простягнула руку. Просто простягнула. Долонькою догори.
І сказала:
— Принеси мені полуниці.
Я розреготався. Вголос. А потім сів на підлогу прямо в коридорі, серед дитячих чобітків і зонтів, і все сміявся, і сльози котилися мені по щоках, і я не міг зупинитись.
— Дідю, — сказала Варвара. — Ти чого плачеш? Я можу і без полуниці.
А я витер очі і відповів:
— Привезу. Все, що маю, привезу.
Вона взяла мене за палець. Той самий мізинець, якого колись тягнула в рот. І повела в кімнату. А я залишив на вішалці не тільки плащ, але й ту п'ятсоттисячну невидиму торбу, яку ніс за спиною рівно рік.
Поїзд назад ішов о вісімнадцятій сорок. Я їхав у плацкарті, дивився у вікно, як за ним миготять вогники сіл, і думав, що тепер нам із Варварою уже ніхто нічого не пояснить. Ні Роман, ні його криптовалюти, ні сусідський голуб на підвіконні — той уже, мабуть, давно зник. Але я знав, що в суботу приїду знову. І привезу їй не полуниці. Я привезу їй зошит. Той самий. У якому вписано її ім'я. І хай спробують мені заборонити.
…Вдома на столі мене чекала записка від Світлани. Вона написала: «Дзвонив Роман. Питав, чому ти не сказав йому про вихідні». Я перевернув папірець. На звороті рукою моєї дружини було дописано: «Я сказала, що ти поїхав до Варвари. Він довго мовчав. А потім сказав, що хоче з тобою поговорити. Про ім'я. Сказав, що йому шкода». Я стояв у кухні, читав ці слова, і вікно було мокре від дощу, який так і не перестав. А я й не помітив, що плачу. Плачу, як той поїзд, що мчить у ніч, але вже не зриває гальм.
Я потягнувся до полиці. Взяв той глиняний свищик. Повертів у руках. Потім поклав його в кишеню піджака — туди, де носять паспорт. І пішов спати. Завтра я знову до нотаріуса. Бо тепер у мене є на кого все записати. І є кому привезти полуниці.
