Оксана роками складала мамині подарунки в комору й називала їх «мотлохом». Вона й гадки не мала, чому свекруха, живучи в Іспанії, роками не купувала собі навіть нового пальта.
— Скажи своїй матері, хай більше нам сюди не шле цей непотріб! — Оксана трусила велику картонну коробку над кухонним столом, і звідти сипалися загорнуті в газету дрібнички. — Людям в очі дивитися соромно: свекруха в Іспанії вже сім років, а везе нам розписні тарілки й якісь глеки з барахолки!
Тарас мовчав. Дивився на старовинний керамічний глек із розписом, на тарілки з краєвидами Барселони, на маленьку олов'яну ложку для меду. Речі були потерті, але в них жила чиясь турбота — та турбота, яку Оксана вперто не хотіла бачити.
— Ксю, ну навіщо ти так. Мама ж думає про нас. Кава там, шоколад, твої улюблені мигдальні тістечка привезла…
— Тістечка?! — вона аж зашипіла. — В інших батьки з-за кордону тисячами доларів кидають, машини купують, на іпотеку дають! А нам що — черепки з іспанських розпродажів? Якщо завтра побачу цю коробку на кухні — власноруч на смітник виставлю, під під'їзд!
Двері спальні гримнули так, що з полиці впала фотографія в рамці. Тарас лишився сам серед розкиданих подарунків і почав обережно складати їх назад у коробку. Він знав: Оксана справді здатна викинути все без жалю — минулого року так само зникли мамині мереживні серветки.
Ці дрібниці нагадували йому дитинство в Ужгороді, у панельній п'ятиповерхівці на вулиці Собранецькій, де за вікном завжди пахло смаженою цибулею з сусідньої квартири, а мама, Галина Іванівна, тягла додому кожну гарну чашку з блошиного ринку.
— Петре, та подивись, яка краса, — казала вона колись чоловікові, коли той бурчав, що в однокімнатній квартирі вже ніде тарілку поставити. — Від цього в домі стає затишніше.
Батька не стало одинадцять років тому. Галина Іванівна сама виростила Тараса, дала йому вищу освіту, а коли він одружився й отримав диплом інженера, оголосила, що їде на заробітки до Барселони — доглядати літню жінку.
— Поки сили є, синку. Трохи відкладу на старість, щоб тебе потім не обтяжувати.
Перед від'їздом вона запропонувала молодятам пожити в її квартирі на Собранецькій. Оксана скривилася миттєво:
— В цій хрущовці з бабусиними меблями? Нізащо. Знімемо щось нормальне, з ремонтом.
Тоді Галина Іванівна здала свою однокімнатну квартирантам — молодій парі студентів із медакадемії, — а гроші з оренди щомісяця переказувала синові на оплату орендованого житла. Тарасу було ніяково брати ці гроші. Оксана ж лише знизала плечима:
— Це найменше, що вона може зробити.
Відтоді образа в Оксані росла, як тісто на дріжджах. Вона чекала переказів у тисячі євро, нової пральної машини, першого внеску на іпотеку. А отримувала — конверти з двома-трьома тисячами гривень на свята, коробку іспанських цукерок і мамині «черепки». Оксана була переконана: свекруха просто скупа й витрачає всі заробітки на себе.
Минуло сім років. Одного вересневого вечора Галина Іванівна подзвонила синові:
— Тарасику, я повертаюся. Назавжди. Через десять днів буду вдома.
Тарас зрадів так, як не радів давно. Але вдома новина спричинила скандал.
— Вона повертається?! — Оксана вже кричала на всю орендовану квартиру. — І що тепер, я маю варити їй борщі, приймати гостей? Попереджаю одразу: щоб ноги її тут не було!
Тарас дивився на дружину й ніби бачив її вперше — не практичну жінку, якою вважав її роками, а зовсім чужу, холодну людину, що звикла міряти все грошима.
— Це моя мати, — сказав він тихо, але твердо. — Вона житиме у своїй квартирі. І в твоїй ласці не потребує.
До приїзду мами Тарас сам звільнив квартиру: попросив студентів з'їхати трохи раніше, домовився, вимив вікна, застелив свіжу білизну, купив продукти й зварив борщ — точнісінько такий, як робила вона.
Коли маршрутка з-під Львова зупинилася біля під'їзду на Собранецькій, Галина Іванівна вийшла — схудла, з посивілим волоссям, тремтячими від довгого сидіння руками, але очима, що світилися щастям. Обійняла сина так міцно, що в нього хруснуло в спині.
Разом із нею приїхали дві величезні клітчасті сумки — знову повні тарілок, глечиків, старовинного посуду.
— Тарасику, глянь, яка розпис! — раділа вона, розгортаючи чергову тарілку з іспанським орнаментом. — Там такі речі бережуть, продають на ринках сторіччями. Поможеш повісити кілька на кухні?
Тарас дивився на матір, і в горлі стояв клубок. Сім років вона мила підлоги в чужому домі, а раділа простій тарілці, як дитина новій іграшці. Не хвалилася заробленим, не рахувала євро вголос — розповідала про вузькі вулички Барселони, про запах морської солі й про те, що деякі речі бережуть пам'ять краще за будь-які гроші.
Про Оксану Галина Іванівна запитала обережно. Тарас збрехав, що дружина затрималась на роботі. Не хотів псувати їй перший день удома.
Наступного ранку мама подзвонила:
— Синку, зможеш сьогодні викроїти годину? Дуже треба зустрітися. І Оксану обов'язково приведи. Це важливо.
Тарас переказав прохання дружині. Та навіть не відірвалась від телефона.
— Це твоя мама, от і йди сам. Я не збираюся слухати оповідки про іспанські черепки. За сім років вона мені нічого путнього не дала — і від мене на старість нічого не отримає. Навіть склянки води не подам.
Тарас не сперечався. Не підвищив голос. Всередині ніби щось перегоріло остаточно. Він узяв ключі й пішов.
Дорогою до кав'ярні на розі Собранецької й Заньковецької він думав тільки про одне: коли Оксана стала такою? Як можна оцінювати повагу до людини лише розміром переказу? Як можна зневажати матір за те, що її подарунки не мають цінника, який би сподобався невістці?
Галина Іванівна чекала за столиком біля вікна, звідки видно було каштани на площі. Побачивши, що син прийшов сам, на мить спохмурніла — але швидко опанувала себе.
— А де Оксаночка? Зайнята?
— Так, мамо. Термінові справи, — знову збрехав Тарас.
Галина Іванівна дістала з полотняної сумки цупку папку з документами й поклала на стіл між двома чашками кави.
— Синку, ти тільки не ображайся, що я все вирішила сама і нічого раніше не казала. Але я хочу, щоб було по-моєму.
Тарас насторожено глянув на матір. Вона накрила його руку своєю — сухою, зі шрамом від давнього опіку праскою — і сказала тихо:
— Зараз підемо до нотаріуса. Я хочу купити тобі квартиру. Гроші вже лежать на рахунку в банку — сто дванадцять тисяч доларів. Сім років я їх не чіпала.
Тарас не одразу знайшов слова. Дивився на матір, на папку з переліком трикімнатних квартир у новобудові на Радванці — з окремою кухнею, з балконом, з видом на Ужанський парк.
— Мамо… а тарілки? Чашки, глечики ці всі — навіщо тоді?
Галина Іванівна посміхнулася, і в цій посмішці була вся втома семи років чужого дому й чужих підлог.
— Бо гроші я збирала на квартиру мовчки. А тарілки посилала, щоб ти знав: я про тебе думаю щодня, а не раз на рік, коли переказ роблю. Гроші — це справа. А чашка — це коли сідаєш вранці снідати й згадуєш, що тебе люблять.
Того ж дня вони підписали попередній договір. Через три тижні квартиру оформили на ім'я Тараса — без Оксани в документах, за наполяганням самого сина.
Коли він увечері прийшов до орендованої квартири й розповів усе дружині, вона сполотніла, потім кинулася обіймати, заговорила про те, що завтра ж поїде знайомитися зі свекрухою, привезе квіти.
Тарас похитав головою.
— Пізно, Ксю. Квартира вже моя. Я з'їжджаю в п'ятницю. Речі, які твої, — забирай, коли зручно, ключі від цієї оренди залишиш хазяїну сам.
— Ти мене кидаєш через тарілки?! — закричала вона.
— Я тебе кидаю через те, що ти сім років зневажала жінку, яка мила чужі підлоги заради нашого майбутнього, а сама ти для неї не змогла навіть чашки кави налити.
У п'ятницю Тарас переніс свої речі в нову квартиру на Радванці, а в неділю до нього приїхала мама з тими самими клітчастими сумками — розкладати посуд по нових полицях. На кухонному вікні вона повісила мереживну фіранку, привезену з Барселони, і поставила на підвіконня той самий керамічний глек із розписом.
— Тепер він тут доречний, — сказала вона, розправляючи скатертину. — Нарешті є де.
