Заголовок родины: острая ставка — Герда, лабрадор двенадцати лет, обезвоживание, крапельниця. Пишу украиноязычную версию для «Україна Офіційно», действие переношу в Украину, героев и город меняю.
Крапельниця для Герди на Оболоні
Дощ бив по підвіконню другу годину поспіль, а Соломія все ще сиділа з телефоном у руках, дивлячись на фото, яке їй скинула сестра в месенджер. Чоловік, Максим, обіймав якусь жінку на тлі готелю в Буковелі, а підпис під фото читався просто: «Найкращий відпочинок з коханою людиною».
— Соло, ти взагалі бачиш це? — писала Ярина, старша сестра, з якою вони завжди були близькі, хоч і жили в різних кінцях Києва. — Він тобі казав, що їде на конференцію в Івано-Франківськ. Яка, в біса, конференція, якщо він у Буковелі фотографується з якоюсь фіфою?
Соломія двадцять хвилин мовчала, перш ніж відповісти. За вікном хтось внизу з сусіднього під'їзду вигулював вівчарку, і собака гавкав на кожну машину, що заїжджала на парковку. Звичний вечірній шум спального району на Оболоні, який зазвичай її заспокоював, зараз здавався нестерпним фоном до катастрофи, що розгорталася на екрані смартфона.
— Може, це колега, — написала вона нарешті.
— Соло. Він її за талію тримає. Колеги так не фотографуються.
Максим поїхав у відрядження ще вранці, о шостій, коли Соломія навіть очей до кінця не розплющила. Поцілував у скроню, сказав «зателефоную ввечері» — і от вечір настав, а дзвінка не було. Зате було це фото, зроблене, судячи з геолокації, годину тому, десь у Карпатах, куди він точно не мав їхати за робочою легендою.
Вона працювала ветеринарним фельдшером у приватній клініці на Мінському масиві вже сім років, і за ці сім років навчилася розпізнавати брехню — правда, тільки в собак і котів, які прикидаються здоровими, щоб їх не везли до лікаря. З людьми виходило гірше. З власним чоловіком — особливо.
Телефон завібрував у долоні, і Соломія мало не впустила його на підлогу — подумала, що це нарешті Максим. Але на екрані висвітилося інше ім'я: Данило.
Данила вона знала з дев'ятого класу школи в Броварах, де вони обоє виросли. Колись найкращий друг, майже брат, з яким пройшли і перший цілунок з іншими людьми, обговорений по телефону до третьої ночі, і смерть його батька, і її розлучення з першим чоловіком. Максим Данила недолюблював з першого дня знайомства — казав, що той дивиться на Соломію не по-дружньому, що в його дзвінках і повідомленнях є якийсь присмак, якого вона просто не хоче помічати.
— Мені не подобається цей твій Данило. От і все. Є в ньому щось каламутне, а що саме — не знаю. Ніби спить і бачить, як затягнути тебе в ліжко, — говорив Максим за рік до цього, коли Соломія намагалась зрозуміти причину його різкої неприязні. — Я не хочу, щоб ти з ним спілкувалась.
Вона тоді пообіцяла звести спілкування до мінімуму. Здебільшого дотримувалась. Але зараз, дивлячись на ім'я Данила на екрані, у голові пронеслася зовсім не думка про заборону чоловіка — а страх, що щось сталося.
— Даню, привіт. Чого дзвониш так пізно, все гаразд?
— Соло, вибач, що турбую, знаю, що вже одинадцята. Але мені потрібна твоя допомога, дуже. Герда знову їсти відмовляється, встати не може. Здається, знову те зневоднення, забув, як там діагноз називався, який їй у клініці на Троєщині ставили торік. У мене є препарат вдома, а прокрапати сам не вмію, ти ж знаєш. Підняти її і кудись відвезти — теж проблема, вона важка, а машина в мене якраз у сервісі стоїть. Викликав ветеринара додому — усі відмовляють, кажуть, привозьте самі. Соло, у тебе ж є знайомі в клініці. Я заплачу скільки треба, хоч потрійну ціну, тільки дай контакт або, якщо можеш сама приїхати, — я буду вдячний все життя.
Герда — стара лабрадорка, яку Соломія пам'ятала ще цуценям, коли Данило приніс її додому на Різдво з рук перекупника на Столичному ринку. Тринадцять років тому. Вони гуляли з нею по броварському парку годинами, поки Соломія ще не переїхала до Києва, а Данило годував собаку хлібом з рук, за що йому завжди перепадало від ветеринарів.
— Адреса яка? — спитала Соломія, вже накидаючи куртку.
— Троєщина, вулиця Мілютенка. Я тобі зараз локацію скину.
Вона написала повідомлення на груповий чат клініки — попросила колегу Оксану підстрахувати, якщо знадобиться крапельниця з електролітами, взяла з робочої сумки, яку завжди тримала напоготові вдома, катетери, фізрозчин, ношпу і глюкозу. За тридцять п'ять хвилин таксі зупинилося біля старої дев'ятиповерхівки на Мілютенка, де пахло смаженою картоплею з відчинених кухонних вікон і десь грав телевізор з новинами на весь під'їзд.
Данило зустрів її на порозі — розхристаний, у футболці навиворіт, очі червоні від безсоння. Герда лежала на килимку в коридорі, важко дихаючи боком, і навіть хвостом не поворухнула, коли Соломія присіла поруч.
— Давно вона так? — спитала Соломія, вже намацуючи вену на передній лапі.
— З обіду. Спочатку думав, спека просто, а потім блювати почала.
Крапельниця йшла повільно, крапля за краплею, і поки розчин надходив у вену старій собаці, Данило сидів поруч на підлозі, притулившись спиною до стіни, і мовчав. Соломія перевіряла пульс, слухала подих, і тільки за годину, коли Герда підняла голову і облизала їй руку, дозволила собі видихнути.
— Житиме, — сказала вона. — Але завтра вранці — обов'язково в клініку, на крапельницю ще на два дні мінімум і аналізи.
— Соло, — Данило дивився на неї знизу вгору, і в очах у нього стояло щось, чого вона раніше не бачила чи не хотіла бачити. — Дякую. Я справді не знав, до кого ще звернутися.
Вона зібрала інструменти, застібнула сумку. Телефон у кишені завібрував — прийшло повідомлення від Максима, вперше за весь вечір: «Зайнятий, зустріч затягнулась, побачимось завтра».
Соломія подивилась на фото з Буковеля, яке досі висіло відкритим у другій вкладці, потім на екран з коротким сухим повідомленням чоловіка, потім на Герду, яка вже сьорбала воду з миски. І щось у грудях стиснулось так сильно, що вона аж сіла на стілець біля дверей.
— Що таке? — Данило помітив зміну в її обличчі.
— Та нічого. Просто день довгий.
Вона не стала розказувати йому про фото — не тому, що не довіряла, а тому, що сама ще не знала, що з цим робити. Додому повернулась о першій ночі, промокла, з запахом собачої шерсті на светрі, і довго стояла під душем, дивлячись, як вода стікає по кахлю.
Максим приїхав через два дні, засмаглий, з пакетом сувенірів — магніт з гуцульським орнаментом і мед у дерев'яній баночці. На питання, як пройшла конференція в Івано-Франківську, відповів детально, з іменами і назвами готелю, який насправді ніколи не бронював — це Соломія перевірила заздалегідь, знайшовши підтвердження зовсім іншого бронювання в Буковелі на його пошті, до якого мала доступ ще з часів, коли ставила йому парольний менеджер на телефон.
— А хто ця жінка на фото? — спитала вона за вечерею, коли він розкладав по тарілках домашній борщ, який вона зварила спеціально до його приїзду.
Максим завмер з ложкою в руці.
— Яке фото?
— Те, де ти обіймаєш незнайому в Буковелі. Твоя колега Ярина скинула сестрі скріншот з інстаграму цієї жінки.
Він мовчав секунд десять, потім спробував пояснити щось про робочий тимбілдинг, про те, що це нічого не значить, що фото — просто дружній жест на камеру, що вона все не так зрозуміла. Соломія слухала, дивлячись, як пара піднімається з тарілки борщу, і думала не про зраду навіть — а про те, скільки разів за останній рік він телефонував з "відряджень" рівно один раз на день, коротко, і скільки разів дивився повз неї, коли вона щось розповідала про роботу чи про Данила.
Наступного ранку вона поїхала до нотаріуса на Лівому березі, з яким домовилась заздалегідь по телефону ще напередодні ввечері, поки Максим спав, набравшись мелатоніну і виправдань. Квартиру на Оболоні вони купували разом, пополам, три роки тому — і Соломія вже тоді, при оформленні, наполягла на окремих частках власності замість спільної, бо так порадила їй колись Ярина, юрист за освітою: "мало що в житті буває". Тепер ця обережність стала єдиною твердою опорою.
У теці, яку вона привезла з собою, лежали документи на її частку квартири, виписка з банку про особистий рахунок, куди вона за останні півроку, ще не розуміючи навіщо, перевела всі премії з роботи — сто двадцять тисяч гривень, і заява на розірвання шлюбу, яку вона написала від руки за кухонним столом, поки за вікном сусідський собака знову гавкав на під'їзну машину.
Максиму вона зателефонувала ввечері, коротко: квартира буде продана, її частку викуповує сестра з чоловіком, гроші з рахунку — тільки її, речі він забирає протягом тижня. Він кричав у слухавку щось про те, що вона все не так зрозуміла, що готовий все пояснити, приїхати негайно, — вона відповіла, що двері вже змінено, майстер приходив опівдні, і поклала трубку.
Данило подзвонив через три дні — спитати, чи не хоче вона зайти подивитись, як Герда одужує після крапельниць у клініці. Собака зустріла її біля дверей квартири на Мілютенка, вже бадьора, з м'ячиком у зубах, і поклала лапи Соломії на коліна, коли та присіла погладити її по вуху.
