Валізи стояли в коридорі ще з вечора — дві великі й одна маленька, з відламаним коліщатком, яке Катя обіцяла прикрутити перед минулою поїздкою. Проїзні квитки лежали в пластиковому файлику на тумбі: Дніпро — Одеса, дванадцята сорок дві, вагон п’ятий. Роман ще зранку вийшов на балкон, поглянув на небо й сказав, що в Одесі, мабуть, така сама хмара, але то нічого — він готовий мокнути. Яринка, їхня чотирнадцятирічна дочка, вже втретє перевіряла, чи взяла навушники. Усе йшло за планом, доки Катя не почула, як по сходах хтось біжить — не звичним кроком, а так, ніби задихається.
Вона відчинила двері ще до того, як Яринка натиснула на дзвоник. Дочка стояла на порозі, тримаючи на руках щось велике, чорне й мокре. Пес — а це виявився пес, схожий на помісь вівчарки з коллі, — не ворушився. Задня лапа стирчала під неймовірним кутом, а з грудей тварини виривався хрип, від якого в Каті всередині ніби скрутило вузол.
— Ма, я на Київській… Він просто переді мною. Навіть не сповільнив, — випалила Яринка, і Катя помітила, що одне коліно в дочки розбите, а сандалик десь загубився дорогою. — Я його донесла сама, там чоловік допоміг лише на перехресті. Ма, він не чужий, він… він просто нічий.
Роман вийшов із кімнати, збирав у рюкзак зарядний пристрій, і закляк у проході. Він дивився на пса, потім на дружину, потім на квитки.
— Та-ак, — простягнув він і одразу ж зітхнув. — До поїзда дві години. Що кажеш?
Яринка не дала відповісти. Вона вже нишпорила в телефоні:
— Цілодобова клініка на Титова, туди двадцять хвилин. Сказали, щоб везли, оглянуть.
Катя присіла біля пса, обережно торкнулася його вуха — воно навіть не сіпнулося. Дихання стало ще коротшим. Роман стояв поруч і мовчав. Катя знала цю мовчанку. За десять років шлюбу вона навчилася розрізняти його мовчанку «я злюся» від мовчанки «я думаю». Зараз було щось середнє.
— Ромо, — вона підвела очі, — їдьмо.
— А білети? — Він почухав потилицю. — Ти ж знаєш, вони до відправлення не повертаються. І готель теж не поверне, якщо сьогодні не заїдемо.
— Знаю.
— Ми на цю поїздку рік збирали. Ти сама рахувала кожні п’ятсот гривень. Я пам’ятаю, як ти торік пішла на другу зміну замість того, щоб Новий рік удома святкувати.
Катя мовчки витягла з-під вішака стару коробку з-під взуття. Яринка вже не питала дозволу — вона вмостила в коробку свій шкільний светр, і пес на нього ліг із такою покірністю, ніби чекав цього все життя. Катя подумала, що після всього цього светр доведеться викинути, і та думка була такою чужою й непотрібною, що вона навіть не усміхнулася.
Дорога до клініки була мовчазною. Роман крутив кермо своєї старої «Лади», асфальт на вулиці Титова розбили фурами, і він на кожному вибої стискав зуби. Яринка, сидячи на задньому сидінні, тримала коробку на колінах і раз по раз зазирала в неї — чи живий. Катя дивилася на проїжджі частини, на магазини «Аврора» й «АТБ», на людей із пляжними сумками, які, мабуть, їхали на той самий вокзал. Вона намагалася уявити себе через дві години в поїзді, з книжкою й кавою в пластиковому стаканчику, — і не змогла. Натомість у голові крутилося лихе запитання: «А якщо все дарма? Якщо пес не виживе, а чоловік потім тиждень мовчатиме?»
У клініці пахло хлоркою й чимось солодкуватим. Лікарка, молода жінка з хвостом на потилиці, оглядала пса довго, навіть занадто довго. Потім випросталася й сказала те, що Катя вже десь усередині знала:
— Перелом і внутрішня кровотеча під питанням. Треба негайно на операцію. Але шанси… — вона зробила паузу, — п’ятдесят на п’ятдесят. І чесно: це буде приблизно дванадцять із половиною тисяч.
Роман стояв біля стіни, схрестивши руки. Він не дивився на Катю.
— У нас стільки ж коштують два тижні в Одесі, — кинув він тихо, ніби сам до себе.
— Ромо, — Катя поклала долоню на стіл, і пластикова поверхня була холодною. — Робимо.
Він вийшов на вулицю. Катя бачила крізь скло, як він набрав чийсь номер — вочевидь, дзвонив у готель, — а потім просто стояв, дивлячись на парковку. Коли повернувся, від нього пахло сигаретами. Він кинув палити три роки тому.
— Гроші не повернуть, — сказав він безбарвно. — Ані за квитки, ані за готель. — І пішов до вбиральні.
Чекали майже чотири години. Яринка задрімала на пластиковому стільці, обхопивши руками порожню коробку. Катя рахувала тріщини на кахлі й намагалася не дивитися на годинник. Їй хотілося одного — щоб той пес вижив, бо інакше все це — і скасована поїздка, і розбите дівоче коліно, і нервовий чоловік — виявиться безсенсовним.
Коли лікарка вийшла з операційної, Катя помітила, що в неї на рукаві кров, і серце вдарило кудись у горло. Але жінка всміхалася.
— Викарабкався, — сказала вона. — Лапу зберегли, але на неї не можна буде спиратися десь із місяць. Потрібен догляд і спокій. Ви готові його на тиждень забрати додому?
— Я буду з ним сидіти, — Яринка схопилася зі стільця так різко, що коробка полетіла на підлогу. — Мамо, я все робитиму, я обіцяю, тільки хай він у нас… хай.
— Пес залишається в нас, — сказала Катя.
Роман нічого не відповів. Він підняв коробку, поставив її рівно біля стіни й знову пішов до машини.
Наступні дні були важкими. Роман їхав на роботу о п’ятій ранку — він водив маршрутку шістдесят п’ятим маршрутом, — повертався пізно, вечеряв мовчки перед телевізором, де показували якийсь детективний серіал. Катя двічі спробувала заговорити про те, що сталося, і двічі натрапила на «усе нормально, відчепись». Пса назвали Мартіном — Яринка сказала, що в нього вираз обличчя, як у якогось французького актора, хоч він і кульгає. Вони по черзі сиділи з ним на кухні, де на підлозі постелили стару ковдру. Мартін їв із рук, дивився на них карими очима й іноді скавчав крізь сон.
На п’ятий день Катя повернулася з аптеки з пакетом ліків і побачила на столі корм. Хороший, того самого виробника, якого радила лікарка. Поруч стояв Роман і чухав пса за вухом. Мартін, усе ще на трьох лапах, виляв хвостом так, що бив по холодильнику.
— Тиждень злився, — сказав Роман, не дивлячись на дружину. — Серйозно. А потім учора побачив, як Яринка після школи летить через дорогу, навіть на світлофор не глянула. І така в неї морда була… знаєш, отаке я востаннє бачив, коли їй тринадцять виповнилося і ми їй скейт подарували. І я подумав: а якби ми поїхали, то я б у тому морі сидів і про те, що ми залишили, думав. І жодної радості. — Він поставив на плиту чайник. — Тож… давай уже миритися. Мартін, звісно, лишається.
Катя сіла на табуретку і сама не помітила, як усміхнулася — вперше за цей тиждень. Нічого не сказала. Просто насипала корм у миску.
Через рік вони знову збирали валізи. Ту саму, з відламаним коліщатком, яке Роман так і не полагодив. Тільки цього разу в машину пакувалися вчотирьох — Мартін зайняв заднє сидіння, поклавши голову на рюкзак Яринки. Він уже навчився ходити на всіх чотирьох, хоч і присідав час від часу, але хвіст працював за двох.
— У Кирилівку пускають із собаками? — спитала Яринка, пристібаючи йому нашийник.
— Туди можна навіть із верблюдом, — відмахнувся Роман, зачиняючи багажник. — Головне, щоб гроші заплатили.
Катя сіла вперед, відкрила вікно. Вітер був теплий, пахнуло пилом і абрикосами з сусідського саду. Роман завів двигун, потягнувся назад і поправив Мартінові нашийник, який трохи перекосився. Пес тут же лизнув йому пальці, і Роман хмикнув.
— Ну що, — сказав він, кинувши погляд у дзеркало заднього виду, й показав рукою вперед, — рушаємо.
Катя пристебнулася, вікно лишила відкритим. Позаду Яринка засміялася — Мартін почав возитися на сидінні, хвіст застукав по обшивці, а потім пес витягнув шию і лизнув їй просто у вухо. Машина виїхала з двору, на теплий вітер знову налетів запах абрикосів, і Катя підставила йому лице.
