Галина Опанасівна сиділа на кухні й дивилась на екран телефону. Повідомлення висіло там уже другу добу — вона не відповідала, бо не знала як.
«Мамо, ну давай без образ. Весілля Максима — це ж не щороку трапляється. А твої гроші однаково лежать. Чи ти вже купила собі щось?»
Вона підвела очі до стелі, де блимала перегоріла лампа денного світла — третій місяць збиралась викликати електрика. Потім перевела погляд на старий буфет, де між слоїками з варенням лежав конверт. Там було рівно двадцять чотири тисячі гривень — її щорічна доплата, яку вона відкладала весь рік на десять днів у Трускавці з подругою Тамарою.
Син подзвонив через півгодини. Навіть не привітався.
— Мам, я говорив із тіткою Тамарою.
Галина Опанасівна відчула, як у грудях стиснуло. Тамара. Подруга ще з медучилища, з якою вони півстоліття не розлий вода. Їхні десять днів у старому санаторії «Карпати» — із прогулянками до бювету о сьомій ранку, з вечірніми посиденьками на лавці біля фонтану, з кавою по-віденськи в тому самому кафе, де офіціантка знала: одна без цукру, інша — з медом.
— Що ти їй сказав? — голос прозвучав глухо.
— Ну, що весілля — це серйозно. Що Максиму треба допомогти. Що, може, ви цього року кудись ближче… на три дні. Чого обов'язково на десять?
Галина Опанасівна міцніше стисла слухавку. За вікном шумів червневий вітер, розгойдуючи гілки старої акації. Десь на дванадцятому поверсі гавкав сусідський пес. Вона чула це — і водночас нічого не чула, лише голос сина, який уперто переконував її, що весілля онука важливіше за її плани.
Вона пропрацювала в Чернівецькій обласній лікарні тридцять шість років. Спочатку — санітаркою, потім — медсестрою у відділенні кардіології. Піднімалась о четвертій ранку, поверталась о десятій вечора. П'ять років тому вийшла на пенсію — і ось тоді вони з Тамарою вперше поїхали в Трускавець. І раптом виявилося: вони можуть просто гуляти. Нікуди не поспішати. Пити каву не на бігу. Розмовляти не про процедури й аналізи, а про книжки, про спогади, про те, як Тамара мріяла стати стюардесою, а Галина — вчитися грати на фортепіано.
У них не було ані чоловіків, ані дорослих дітей, які потребували допомоги. Були тільки вони дві — і десять днів на рік.
Син мовчав у слухавку, чекаючи відповіді.
— Андрію, — сказала вона якомога спокійніше. — Ти пам'ятаєш, що твоя мати — людина?
— Мамо, ну що ти починаєш…
— Ні, ти послухай. Я тридцять шість років не належала собі. Тиждень у Трускавці — це єдине, що в мене є. Не дача, не машина, не подорожі за кордон. Десять днів із Тамарою. І ти хочеш у мене це забрати.
У слухавці зависла тиша. Потім Андрій видихнув — різко, нетерпляче.
— Максим — твій онук. А ти через якісь забаганки…
— Забаганки? — Галина Опанасівна підвелась. — Це називається «забаганки»? Коли я п'ять років збирала на це гроші, відмовляючи собі у всьому?
— Ну добре, добре. Просто… весілля — це раз у житті.
— А мої десять днів — раз на рік. І я не знаю, скільки ще таких років у мене буде.
Вона поклала слухавку. Руки тремтіли.
Усе почалося півроку тому, коли Максим — її єдиний онук, двадцятип'ятирічний хлопець із вічно розрядженим телефоном і добрим серцем — оголосив, що одружується. Його наречена, Соломія, працювала адміністраторкою в стоматологічному центрі, була дівчиною привітною, але з амбіціями. Галина Опанасівна її толком не знала — бачила разів зо три, і то на сімейних обідах, де Соломія сиділа, втупившись у телефон, і ледь підтримувала розмову.
Андрій же горів ідеєю весілля. Не простого — «як у людей». Ресторан «Панська садиба» за містом, сто гостей, фотограф, відеооператор, жива музика. Коли він уперше сказав про бюджет, Галина Опанасівна ледь не впустила чашку.
— Тисяч десять? — перепитав Андрій, округливши очі, коли вона в січні сказала, що може дати на весілля саме стільки. — Мамо, це ж не дитяче свято. Салати, музика, сукня для Соломії… Там удвічі більше треба.
— То хай візьмуть кредит, — спокійно відповіла Галина Опанасівна. — Молоді, заробите.
Андрій тоді промовчав. Але десь за місяць почав телефонувати регулярно. Спочатку — просто поговорити. Потім — ненароком згадував, що треба доплатити за зал. Що кондитер просить передоплату за торт. Що ведучому потрібен аванс. І щоразу за цим стояло невисловлене: «Мамо, давай гроші».
Вона давала. Спочатку три тисячі. Потім п'ять. Потім ще дві. Але десь усередині їй ставало дедалі гірше — так, ніби вона перетворювалася на гаманець, із якого витягають купюри одну за одною, навіть не рахуючи.
У квітні Галина Опанасівна сказала твердо: «Двадцять чотири тисячі — це Трускавець. Не чіпайте їх».
Андрій тоді образився. Демонстративно не дзвонив два тижні. А потім — оцей дзвінок до Тамари.
Галина Опанасівна поїхала до Тамари того ж вечора. Маршрутка тряслась на вибоїнах, за вікном пропливали облуплені фасади чернівецьких багатоповерхівок, і жінка думала про те, як усе життя хтось потребував її грошей. Чоловік, який помер десять років тому, — на ремонт гаража. Син — на навчання, на весілля, на перший внесок за квартиру. Тепер онук — на весілля. І жодного разу ніхто не запитав: «Мамо, а тобі чого хочеться?»
Тамара зустріла її на порозі в старому халаті. Обійняла мовчки. Потім поставила чайник і дістала з серванта коробку цукерок — тих самих, горіхових, із львівської фабрики, які вони купували собі в Трускавці щовечора.
— Андрій сказав, що весілля важливіше, — тихо мовила Тамара. — Що, мовляв, ви зі мною і в Києві можете погуляти.
— Київ — не Трускавець, — Галина Опанасівна взяла цукерку, розгорнула фольгу.
— Я йому так і сказала. Що це наша справа. І що путівки вже оплачені.
Вони сиділи на крихітній кухні Тамари, пили чай із сушеними травами — меліса, м'ята, щось іще, — і дивились одна на одну. Дві жінки, які нарешті навчились жити для себе. І одна з них тепер відчувала, що це право в неї намагаються відібрати.
Через тиждень Галина Опанасівна поїхала до Максима. Він жив у спальному районі, у квартирі, яку винаймав разом із другом, — стара «гостинка» на шістнадцятому поверсі з вікнами на міське озеро. Біля під'їзду стояли вічно розкидані велосипеди, а зі сміттєпроводу тягнуло кислим.
Максим відчинив двері — заспаний, у футболці з якимось іноземним гуртом, який Галина Опанасівна не знала. Але очі в нього були ясні, теплі.
— Бабуню? Ти чого без дзвінка?
Вона пройшла всередину. У кімнаті панував звичний для хлопців цього віку безлад: на підлозі — гітара, на столі — ноутбук, у кутку — сушарка для білизни, якою, вочевидь, користувалися раз на рік.
— Максиме, — Галина Опанасівна сіла на стілець, — ти знаєш, що твій тато дзвонив моїй подрузі?
Обличчя онука змінилося миттєво. Він почервонів, відвів погляд, почухав потилицю.
— Бабуню, я йому казав. Чесно. Я просив його не лізти.
— Але він поліз.
— Так. — Максим сів навпроти, на край дивану. — Я знаю. І мені страшенно соромно. Соломія теж каже, що це неправильно. У нас буде скромне весілля — ми ж не олігархи. Але тато… він хоче як краще.
— Як краще для нього, — поправила Галина Опанасівна.
— Можливо.
Вона взяла онука за руку. Долоня була теплою, великою — чоловічою, — але в очах стояла та сама дитяча ніяковість, яку вона пам'ятала ще з часів, коли Максим розбив її улюблену вазу.
— Максиме, я тобі подарую гроші на весілля. Десять тисяч, як обіцяла. І гарний подарунок — виберу те, що вам справді потрібно. Але двадцять чотири тисячі — це мій Трускавець. І не тому, що я тебе не люблю. А тому, що я вже стара, і мені потрібні ці десять днів.
Максим міцніше стис її пальці.
— Бабуню, їдь. Я все розумію.
Галина Опанасівна поверталась додому пізно ввечері. У маршрутці пахло пилом і чиєюсь парфумерією, за вікном миготіли вивіски магазинів та аптек. Вона думала про те, що їй знадобилось шістдесят три роки, аби відстояти десять днів. Десять днів — і нічого більше.
Андрій подзвонив через три дні. Голос був стомлений, але вже не агресивний.
— Мамо, Максим сказав, що ти не даєш гроші.
— Я даю. Не даєш.
— Я даю десять тисяч. А решта — мої.
У слухавці знов повисла пауза. Потім Андрій важко зітхнув.
— Я просто хотів, щоб Максим мав усе як слід. Щоб люди не казали, що в нас бідне весілля.
— Люди завжди щось кажуть, — відповіла Галина Опанасівна. — Але це весілля — не для людей. Для Максима й Соломії. І вони, на відміну від тебе, це розуміють.
Вона чула, як син дихає на тому кінці. Потім він сказав коротко: «Гаразд». І поклав слухавку.
Весілля відбулося наприкінці липня. Не в «Панській садибі», а в невеличкому затишному ресторанчику на околиці Чернівців. Гостей було сорок, музику грав плейлист із телефону, але очі в Максима й Соломії світилися щастям. Галина Опанасівна сиділа за столом, дивилась на них — і їй було спокійно.
Андрій підійшов до неї після другого тосту. Присів поруч, торкнувся плеча.
— Мамо, вибач. Я перегнув.
Вона мовчала. Лише кивнула йому у відповідь.
А за два тижні Галина Опанасівна вже сиділа на лавці біля трускавецького бювету. В руці — пластикова склянка з теплою мінеральною водою, поряд — Тамара в новому капелюсі, якого купила на базарі ще в Чернівцях, за п'ятдесят гривень.
Уранішнє сонце золотило старі корпуси санаторію. Десь грав вуличний музика, пахло свіжою випічкою й хвоєю, а в повітрі висіло те особливе курортне дзижчання — суміш голосів, стуку виделок із відкритих терас, сміху дітей біля фонтану.
— Галино, — Тамара повернулась до подруги, — а ти не боїшся, що Андрій знову образиться?
Галина Опанасівна зробила ковток води. Потім усміхнулась — спокійно, без виклику.
— Боюся, — сказала вона. — Але в Трускавці чомусь не страшно.
Вона дістала з сумки телефон, побачила повідомлення від Максима: «Бабуню, гарного відпочинку! Ми з Соломією тебе любимо». Її пальці на мить завмерли над екраном, а потім вона сховала телефон назад. Сьогодні — тільки вони дві, фонтан, кава з медом і довга алея, якою можна йти хоч до самого вечора.
