Мене звати Павло Гринчук, і одинадцять років я був концертмейстером першої труби в муніципальному духовому оркестрі містечка Козятин. Хочу розповісти, як усе виглядало насправді — не так, як тепер переказують по всьому району, ніби я один злодій, а Ростислав Михайлович — святий.
За лаштунками Будинку культури того вечора я дійсно схопив його за лацкан. Так, схопив. Бо за десять хвилин мала початися урочиста весільна церемонія доньки голови громади, а в першому ряду вже сиділа комісія з обласного управління культури — та сама, від якої залежало, отримаємо ми звання народного колективу чи ні. А від цього звання залежала субсидія в сто двадцять тисяч гривень на рік. Не абстрактна "стабільність" — конкретні гроші, з яких я особисто платив за оренду інструментів і на які мій син Дениско ходив у музичну школу безкоштовно, бо викладачі отримували ставку саме з цього бюджету.
Я не хотів, щоб Ярину принижували. Я хотів, щоб ми всі не залишились без роботи взимку.
У мене за спиною стояли не абстрактні "двадцять хлопців і дівчат". У мене стояв Сашко-тромбоніст, якому дружина щойно народила двійню, і він рахував кожну гривню до зарплати. У мене стояв малий Богдан, чотирнадцять років, якого мати відправила в інтернат при училищі саме тому, що там була безкоштовна форма й харчування завдяки муніципальному статусу колективу. Я про це думав, коли тримав ту кляту косинку в руках. Не про те, що обличчя Ярини мене бентежить — мене воно ніколи не бентежило, я бачив її щодня на репетиціях і давно звик. Мене лякало інше: що комісія, побачивши рубці на сцені весільного обряду, спише все на "невідповідний імідж колективу" і зніме бали за "естетичну відповідність номера" — так буквально написано в положенні конкурсу, пункт чотири.
Коли світло впало на її відкрите обличчя й фата зісковзнула, у мене в грудях щось обірвалося. Труба видала той фальшивий писк не тому, що я злякався каліцтва. Я побачив, як обличчя жінки з експертної ради — тієї, в окулярах, із зачіскою, — здригнулося, і подумав: усе, зараз нам поставлять двійку і субсидію заберуть. Я реально відчув, як підлога сцени йде з-під ніг.
А потім Ростислав Михайлович зробив те, чого я від нього не чекав. Він не зупинив нас. Він ударив паличкою по пульту і крикнув "Tutti, фортісімо" — і в цю секунду я зрозумів, що він або рятує все, або ховає нас усіх під землю разом із собою.
Виявилось — рятує.
Коли зал вибухнув оплесками, я сидів із трубою на колінах і не міг підняти голову. Не тому, що соромився за косинку — я досі вважаю, що мав рацію боятися комісії. А тому, що зрозумів: я програв не тому, що був неправий щодо ризиків. Я програв тому, що поставив цифру субсидії вище за живу людину, яка стояла за два метри від мене й тремтіла.
Мер підписав наказ про звільнення Ростислава Михайловича ще до завершення бенкету — я про це дізнався від секретарки виконкому, Галини Тарасівни, яка забігла за лаштунки по свою сумку. Каже, мер був у люті, бо обласна комісія на закритому фуршеті голосно обговорювала "скандал із фатою" і "мужність диригента", а не гран-прі району, яке ми таки отримали. Мера це принизило перед начальством з області — і він вирішив показово покарати того, хто "влаштував самодіяльність на офіційній сцені".
Я застібав футляр із тромбоном — свій я вже склав, чужий допомагав Сашкові, бо в того руки трусилися після концерту, — і кинув Ростиславу Михайловичу те саме, що написано в переказах: мовляв, перемогли, а наказ уже підписаний, здавай ключі. Я сказав це глухо, не тому, що радів. Я сказав це, бо не знав, як інакше почати розмову про те, що мені соромно.
Він нічого не відповів. Просто склав партитури.
А через хвилину підійшла Ярина зі своєю фатою, і я почув усе, що вона сказала про виклик до Львівської консерваторії, про повну оплату житла, про умову "тільки з ним як художнім керівником". Я стояв за три кроки, вдаючи, що зайнятий замками футляра, а сам слухав кожне слово.
Коли вони пішли, я залишився сам у порожній гримерці. На столі лежала та сама синтетична косинка — ніхто її не забрав, вона так і валялася скинута набік. Я взяв її, покрутив у руках і кинув у сміттєве відро біля дзеркала. Дурний жест, я розумію. Але мені треба було щось із нею зробити.
Наступного ранку я прийшов до Будинку культури о восьмій, ще до того, як хтось встиг здати ключі. У мене в кишені лежала заява — я написав її вночі, від руки, на кухні, поки дружина спала. Заява про звільнення за власним бажанням, "у зв'язку з переходом на роботу за фахом до Козятинської дитячої музичної школи" — там якраз відкрилася вакансія викладача духових інструментів, я дзвонив туди ще о сьомій ранку і директорка, Олена Вікторівна, погодилася взяти мене з випробувальним терміном на три місяці, зарплата менша вдвічі, ніж моя стара ставка концертмейстера.
Ростислав Михайлович саме виходив із кабінету зі своєю старою шкіряною папкою під пахвою, коли я перестрів його в коридорі. Я простягнув йому не заяву — папку з нотами тромбонової партії з учорашнього виступу, яку забув у нього на пульті. Він узяв, глянув на мене мовчки.
— Я не поїду з вами до Львова, — сказав я. — У мене тут двійня в Сашка і мати Богдана. Хтось має залишитися й тримати те, що лишилося від оркестру, поки ви там влаштовуєтеся.
Він кивнув один раз і пішов до виходу, де на розбитому асфальті танув перший мокрий сніг, а за ним, тримаючи свої інструменти в старих чохлах, йшли Ярина, Сашко з тромбоном під пахвою і малий Богдан, тягнучи контрабас, який був майже вищий за нього самого.
Я стояв на ганку Будинку культури, дивився їм услід і думав про ті сто двадцять тисяч субсидії, заради яких мало не заткнув людині рот косинкою. Гроші, до речі, район усе одно втратив тієї ж зими — новий диригент, якого мер поставив замість Ростислава Михайловича, протримався чотири місяці, і колектив розвалився сам собою, без жодної комісії.
