Оксана поставила чашку на стіл так різко, що кава хлюпнула на скатертину. Телефон лежав екраном угору, і повідомлення від сестри чоловіка світилося ще яскравіше, ніж хвилину тому: фото її Максима, який притискав до грудей чужу дитину, а внизу — коротке «so cute🥰😚😘» від якоїсь Анжели.
— Хто це, Максиме? — вона повернула екран до нього, коли він зайшов на кухню з роботи, ще в куртці, з портфелем у руці.
Він поставив портфель на підлогу повільніше, ніж зазвичай, і це вже було відповіддю.
— Це донька колеги. Ми були в них у гостях на дні народження.
— Ти мені про це не казав.
— Не думав, що це важливо.
Оксана дивилась на фотографію ще раз. Дитина була схожа на нього — ті самі темні кучері, та сама ямочка на підборідді, яку мав і їхній син Тимко, коли йому було два роки. Вона відклала телефон і почала прибирати зі столу, хоч посуд був майже порожній.
— Максиме, скільки років цій дівчинці?
— Не знаю точно. Три, здається.
— Три роки. — Оксана витерла руки об рушник і подивилась на календар на холодильнику, де олівцем були позначені дні народження всієї родини. — Три роки тому ти їздив у відрядження до Львова на два тижні. Пам'ятаєш?
Максим зняв куртку і повісив її на спинку стільця замість вішалки — теж не як завжди.
— Оксано, не вигадуй зайвого. Анжела — колега з нашого відділу, ми працюємо разом п'ять років. Її чоловік теж там був, на дні народження.
— Тоді чому вона підписує фото серцями, а не просто "гарне фото"?
Він не відповів одразу. Пішов до вітальні, увімкнув світло, хоча за вікном ще був день, і сів у крісло, яке стояло навпроти дивана — так, наче готувався до розмови, якої не хотів вести.
— Слухай, — сказав він, — я справді був на тому дні народження. Анжела запросила весь відділ, бо донька дуже хотіла, щоб прийшов "дядько Максим", вона мене любить, я з нею возився, коли заходив у гості до їхньої родини по роботі.
— По роботі ти возишся з чужими дітьми?
— Оксано.
— Покажи мені переписку з Анжелою.
Максим завагався на секунду довше, ніж мав би, якщо йому справді нема чого приховувати. Оксана це помітила — вона за одинадцять років шлюбу навчилася читати паузи чоловіка краще за будь-які слова.
— Це робоче листування. Там нічого особистого.
— Тоді покажи.
Він простягнув телефон. Оксана гортала повідомлення — справді, здебільшого про звіти, зустрічі, дедлайни. Але між робочими рядками траплялися й інші: "Дякую, що прийшов, донька тиждень про тебе говорила", "Ти найкращий, Максиме", смайлики-сердечка після звичайних "добраніч".
— Це не виглядає як суто робоче спілкування.
— Вона просто емоційна людина. Пише всім так.
— Всім?
Оксана віддала телефон і підійшла до вікна. На вулиці смеркалося, і в шибці відбивалася кухня за спиною — стіл, стільці, магніт на холодильнику, який вони з Тимком купили на Азовському морі два роки тому, ще до того, як море стало недоступним.
— Максиме, я не звинувачую тебе в зраді. Я питаю про інше. Чи є в тебе дитина від Анжели?
Питання прозвучало прямо, без манівців, і в кімнаті стало так тихо, що чутно було, як цокає годинник на кухні.
— Що?
— Ти чув питання.
Максим підвівся з крісла, підійшов до серванта, де стояли сімейні фотографії — весілля, пологовий будинок, перший день Тимка в школі. Взяв одну з рамок у руки, потримав, поставив назад.
— Ні. Ні, Оксано, ні. Дівчинку звати Софійка, їй три роки, вона донька Анжели і її чоловіка Дениса, я знаю це напевно, бо був присутній, коли Денис розповідав, як вони обирали ім'я.
— А чому вона схожа на тебе?
— Вона не схожа на мене. Тобі здалося, бо ти шукаєш підтвердження своїм підозрам.
Оксана взяла телефон і ще раз відкрила фотографію. Придивилась уважніше. Може, і справді темне волосся та кругле личко — це просто риси, які є в половини дітей такого віку. Може, вона справді вигадала схожість, бо підсвідомо шукала привід для сварки після важкого тижня, коли Максим затримувався на роботі частіше, ніж зазвичай.
— Чому ти затримуєшся щовечора останній місяць?
— Здається, ми переходили від однієї теми до іншої, — сказав він, і в голосі з'явилася втома, яку Оксана давно не чула. — В нас квартальний звіт, Оксано. Ти знаєш, що це таке для мого відділу.
— А раніше квартальні звіти не забирали в тебе стільки часу.
— Раніше в мене не було нової керівниці, яка вимагає все по-новому.
Він сів назад у крісло і затулив обличчя долонями на кілька секунд. Коли прибрав руки, очі в нього були втомлені, але не винуваті — Оксана вміла відрізняти ці два стани, хоч зараз, у сутінках вітальні, це відрізнити було важче, ніж завжди.
— Оксано, я розумію, звідки взялися твої думки. Фото, смайлики, моя втома — все це складається в картинку, яка тебе лякає. Але я можу зателефонувати Анжелі прямо зараз, при тобі, і ти сама почуєш, як вона говорить про сім'ю, про чоловіка, про те, як вони довго намагалися завести Софійку.
— Довго намагалися?
— Три роки лікування. Денис мені розповідав за пивом після роботи, коли Софійка вже народилася. Тому Анжела така емоційна з усіма, хто добрий до її доньки. Це не про мене конкретно.
Оксана сіла на диван навпроти нього, поклала телефон на коліна екраном донизу.
— Зателефонуй.
Максим набрав номер, увімкнув гучний зв'язок. Анжела відповіла після другого гудка, голос у неї був звичайний, робочий, трохи здивований дзвінком увечері.
— Максиме, все гаразд? Щось на роботі?
— Анжело, вибач за дзвінок не в час. Оксана побачила фото з дня народження Софійки в тебе в дописах і запитала, чому ти підписала його так емоційно. Я хотів, щоб ти сама пояснила.
На тому кінці була пауза, потім — тихий, трохи ніяковий сміх.
— Ой, вибачте, будь ласка, якщо це виглядало дивно. Я взагалі так підписую всі фото з Софійкою, вона у нас пізня і довгоочікувана дитина, я над кожним її фото трясусь, як над діамантом. А Максим просто дуже добре з нею знаходить спільну мову, вона його зустрічає з криком "дядько Макс прийшов", тому й фото з ним для мене особливе.
— А Денис не проти, що ви так пишете про чужого чоловіка? — запитала Оксана прямо в слухавку.
— Денис сам сміється з цього, каже: "Слава богу, хоч комусь ти пишеш серденька окрім мене". Вибачте, я справді не подумала, як це виглядатиме збоку.
Розмова тривала ще кілька хвилин — про роботу, про звіт, про те, що Софійка вже питає, коли знову прийде дядько Максим. Коли Максим завершив дзвінок, Оксана ще секунд десять дивилася на погаслий екран, ніби чекала, що телефон задзвонить знову і скаже щось інше.
— Мені шкода, — сказала вона нарешті, розтираючи великим пальцем плямку від кави на скатертині, яка вже не відмивалась, а тільки розмазувалась ширше. — Останній рік я весь час чекаю якогось підступу. Не тільки від тебе — від усього. Постійно щось трапляється, і я вже не вмію відрізнити реальну загрозу від власного страху.
— Я теж винен, — відповів Максим, пересідаючи на диван поруч із нею. — Треба було просто сказати: "їду в гості до Анжели й Дениса, буду о восьмій" — і не було б ні фото, ні здогадок. Мені здалося, що це дрібниця, а тобі — ні.
Він узяв її долоню у свою. Оксана не відсмикнула руку, хоч ще годину тому була готова зібрати речі й піти ночувати до матері, але пальці стиснула не одразу — спершу подивилась на них обох, зчеплених, наче перевіряла, чи це справді відбувається.
— Тимко скоро прийде додому з тренування, — сказала вона, глянувши на годинник. — Не хочу, щоб він бачив нас такими.
— Тоді давай зробимо вигляд, що ввечері у нас була звичайна розмова про звіт, — Максим спробував усміхнутися.
Оксана піднялася заварити свіжу каву замість тієї, що охолола і залишила пляму на скатертині. Поки чайник закипав, вона ще раз відкрила фотографію в телефоні, збільшила її двома пальцями, довго дивилась на ямочку на підборідді дитини — і все одно не могла до кінця вирішити, здалося їй тоді чи ні. Потім згорнула застосунок і поставила телефон на зарядку екраном донизу.
Коли Тимко забіг у квартиру, скинувши кросівки просто на порозі, і закричав, що переміг у товариському матчі, батьки зустріли його разом на кухні.
— Мамо, а що на вечерю? — Тимко вже тягнувся до холодильника немитими руками.
— Спочатку руки, потім вечеря, — сказала Оксана, розбиваючи яйця в сковорідку одне за одним, і три жовтки розтеклися поруч, не торкаючись одне одного.
