Марина витерла долоні об фартух і ще раз перечитала повідомлення від нотаріуса. Літери не змінювалися, скільки не дивись: квартиру на Драгоманова, ту саму, де вона прожила зі свекрухою п'ятнадцять років, Ганна Степанівна залишила не їй і не синові, а якійсь Оксані Волошин, про яку в родині ніхто ніколи не чув.
— Ти щось знаєш про це? — спитала вона чоловіка, коли той повернувся з роботи.
Андрій поставив сумку біля дверей і довго розв'язував шнурки, хоча вони й так були розв'язані.
— Ні, — сказав він у підлогу.
Ганна Степанівна померла три тижні тому, тихо, уві сні, після того як усе життя проскаржилася на серце і всіх пережила. Марина доглядала її останні два роки: возила на діаліз до лікарні на Соломенці, варила бульйони, міняла постіль о третій ночі, коли свекруха плутала дні. Вона робила це не за квартиру — просто так вийшло, що більше нікому було. Сестра Андрія жила в Кракові й приїжджала раз на рік із валізою подарунків і фразою "мамо, ти чудово виглядаєш", після якої зникала ще на дванадцять місяців.
Оксана Волошин виявилася жінкою років шістдесяти, яка відчинила двері своєї квартири на Осокорках у капцях і з чашкою чаю в руці, ніби чекала на гостей.
— Я так і думала, що хтось прийде, — сказала вона, розглядаючи Марину. — Заходьте, розкажу.
Виявилось — вони з Ганною Степанівною разом працювали на заводі "Більшовик" ще у вісімдесятих. А потім, у дев'яносто третьому, коли завод стояв і зарплату не платили місяцями, Оксана позичила Ганні гроші — не якісь копійки, а суму, за яку тоді можна було купити машину. Позичила без розписки, під слово. Ганна Степанівна віддала борг лише через двадцять два роки, коли онук Оксани захворів і потрібні були гроші на операцію в Німеччині. Віддала все до копійки, з відсотками, яких ніхто не рахував, і сказала тоді: "Якщо зі мною щось станеться раніше, ніж я встигну віддячити по-справжньому — квартира твоя. Так буде правильно".
— Вона написала заповіт того ж тижня, — додала Оксана. — Я відмовлялася, вона наполягла. Сказала, у сина є своя квартира від тестя, а невістка… — тут вона зам'ялася.
— Що невістка?
— Вона сказала: "Марина мене доглядала не за квартиру, а тому що добра людина. Якщо я віддячу їй квартирою, вийде, що купила її любов. А я хочу, щоб хтось згадував мене не через нерухомість".
Марина сиділа на кухні чужої квартири й крутила в руках чашку, яку їй не пропонували, просто взяла зі столу, аби чимось зайняти пальці. За вікном хтось заводив машину, двигун чхав і не заводився з першого разу.
— Вона могла б просто сказати мені це за життя, — нарешті мовила Марина. — Навіщо було мовчати два роки?
— А ви б повірили, що доглядаєте не за квартиру, якби знали наперед, що квартира не ваша? — спитала Оксана. — Чи почали б сумніватися в собі щоразу, міняючи їй постіль?
Марина не знайшла що відповісти. Вдома Андрій сидів за столом із пляшкою пива, яку не відкрив.
— Ми могли б оскаржити заповіт, — сказав він. — Юрист казав, є підстави, похилий вік, стан здоров'я…
— Вона до останнього дня грала в шахи з сусідом і обігравала його, — відповіла Марина. — Стан здоров'я тут ні до чого.
Вона пішла на балкон, де свекруха любила сидіти влітку з чашкою чаю, спостерігаючи, як внизу діти ганяють м'яча. Звідси було видно шкільний двір і кленовий листок, що застряг торік між рамами і так і залишився там, невидимий ізсередини кімнати. Марина дістала його, покрутила в пальцях — сухий, ламкий, кольору чаю. Квартира дісталася чужій жінці, з якою мама пила чай на кухні тридцять років тому. А їй, Марині, дісталося щось інше — те, чого не напишеш у заповіті і не оскаржиш у суді.
Вона поклала листок назад між рамами, туди, де він пролежав рік, і зачинила вікно.
